Це щоденник Мавки. Душі занапащеної, душі загубленої, душі невмирущої, справжньої.

Щоденник Мавки, присвячений Тобі. Так, ти ніколи його не читатимеш, бо хіба можна без дозволу читати чужі щоденники? Зате бачитимеш дивні сни. Спатимеш у своєму ліжку й уві сні буду я: весела й сумна. Сидітиму навпроти, зазиратиму в очі та розповідатиму історії. Тихо, тужливо, ніжно. Лесина Мавка теж розповідала своєму Лукашу історії. Ні-ні, він насправді не замерз під березою, він просто став іншим: землею, водою, деревами, небом, журбою. І закохана Мавка зазирала у його очі вранішньою росою, пестила сонячними пальчиками повіки, місячним промінчиком чоло, збираючи по краплі слова в речення, заплітаючи їх у мелодику вітру, снігу, завії, дощу… А може… Може, то була інша Мавка? Інший Лукаш слухав голос кохання, і від того народжувалася нова історія. Історія для двох. Бо для кохання, як і для щастя, потрібні Двоє. То не я придумала. Ні. Так каже моя мама. А вона завжди знає, що каже…

Знаєш, серденько, нам варто з тобою почати писати власну Історію. Не схожу на жодну з тих, що ти досі чув, що я досі знала. Ой, та історія! Її початок я тримаю у своїх руках. Не віриш? Байдуже, та вона вже майже народилася. Її початок сьогодні посеред ночі приніс північний вітер, і вона повисла он на тій гілці вишні, що так перелякано стукає у твоє вікно. Що? Ні-ні, це не місяць зачепився за гілку, це писана торба з історіями, яка за розмірами нагадує місяць уповні. Я її зніму зараз з гілки, відкрию та, може, віднайду посеред інших нашу.

Їх так багато в тій торбі. І щоб відшукати потрібну, слід добряче потрудитися. Перебираючи одну за одною різні, повчальні й чужі, я буду їх тобі розповідати. Старанно та чемно, щоб душа не боліла, щоб не плакала й не тужила. За чим? А хто його знає. Душа – річ дивна, не завше послуговується логікою розуму. Одне я знаю напевне: ти чомусь досі мене не знайшов і я чомусь усе ніяк не віднайдуся. Та переконана, любий, коли остання історія з торби писаної буде розказана, ти – знайдешся. А я зберу всі скалки свого розбитого серця, ти стулиш його докупи своїми живими долонями, і ми впізнаємо одне одного. Мавка і той, хто вміє любити по-справжньому.

Не Чугайстер.

Кажуть, що долю свою конем не об’їдеш. Правду кажуть. А от домовитися з нею можна. Чи, принаймні, спробувати. Ось тобі історія найперша, історія невигадана. Чому невигадана? Бо все вже колись відбувалося, а якщо і не відбувалося, то обов’язково відбудеться, коли воно долею визначене…

Жила собі на світі білому молода вдовичка з сином. Жили не тужили. Прикростей людям не робили, працею щоденною заробляли на хліб насущний. Вдовою стала жінка рано. Ще й не знала про те, що дитя в собі носить, коли трапилося лихо. Було літо і була гроза. Так гримало й блискало, що, здавалося, весь світ перетворився на божевільну свічку, яка не лишень горіла, а боляче билася іскрами. Сполоханий грозою кінь поніс чоловіка на собі. Не втримався той, упав з коня та розбився. По-справжньому кохала жінка свого чоловіка, й іншого ані у своє життя, ані у своє ліжко прийняти так і не змогла. Уже й звикла до свого самотнього животіння. Та й, зрештою, не таким і самотнім воно здавалося. Синочок, навіть з вигляду, так нагадував коханого.

Йшов час. І коли малому мало сповнитися одинадцять літ, зачали жінку мучити недобрі сни. Начебто приходить до неї в гості сама Доля та вимагає віддати те, що по праву належить їй. Віддати сина, якого начебто рід жінки заборгував Долі.

(О, звісно, просто так у світі білому нічого не відбувається, особливо в історіях, що переповідають Мавки.)

Згадала удовичка стару небилицю, яка передавалася з вуст в уста в родині. Говорили, що колись її прапрапрадід, тоді найбідніший у селі чоловік, не витримав лихого злидарства та й пішов на відчайдушний крок. Ні-ні, не продавав він душу дідьку, хитрий був чолов’яга, вирішив перемудрити саму Долю. Прийшов до неї, чи то, точніше сказати, прикликав її до себе. Авжеж, не дивуйся, бо Долю можна прикликати, якщо знаєш спосіб. Він знав. Тож попросив чоловік у Долі щедрого, не злиденного, безбідного життя. Бо ж скільки можна – і дід був злидарем, і батько, і діти його будуть… Хтось рід колись тими злиднями прокляв, і що не робили, і як відчайдушно не працювали жінки й чоловіки родини – усе прахом. Прокляття і не збиралося відступати. Але ніколи ніщо просто так не дається. І запитала Доля чоловіка, що вона з того матиме. Який для неї зиск прокляття знімати? О, хитрим був чоловік, дарма що бідний. Багатий на злидні, але й на розум багатий. І пообіцяв Долі на відкуп живу одинадцятирічну душу, яка народжена буде від мертвого, тобто рідну кров свою. На диво, швидко Доля погодилася, хоча обіцянка направду здавалася геть дивакуватою. Але Доля на те і Доля, щоб бачити те, що заховано і від очей, і від бажань, і від сподівань наших. Обіцянку скріпили кров’ю, свідками стали місяць уповні, зірки в небі, вольний вітер та пані Смерть.

Що тут скажеш? Чоловік був упевнений, що чинить правильно: бо хіба можна від мертвого народити? А бач, ніколи не знаєш напевне, як воно поверне.

У сни до жінки все частіше приходила Доля та нагадувала про виконання обіцянки. Що мала робити вдовичка? Незабаром її синочку виповниться одинадцять і за ним прийдуть – чи то Доля, чи то сама Смерть. Та чим завинила дитина? Чому саме її син? Ох, як вона боялася і чекала того одинадцятого синового дня народження. А синок вдався нівроку – просто золото: синьоокий, білявий, говорив, наче перлами сипав. Не на його вік мудра дитина. А ще синочок удовин любив малювати. Намалює голуба на білій стіні хати, то той як справжній, аж, здається, що от-от махне крилятами та полетить. І до роботи беручкий. І стіл сам змайструвати може, і ворота полагодити.

Та хіба свою долю конем об’їдеш?

Хіба об’їдеш? Хоча можна спробувати.

Впала на землю ніч. Синочок уже давно спав. А вдовичка не вкладалася, бо чекала на кликану гостю до себе в хату. Бо вона також уміла прикликати Долю. Прикликала. І та обіцялася прийти і таки обіцянку стримала.

Постукала Доля в сінешні двері. Її впустили, запросили заходити. Зайшла. Стояла в порозі – висока, ставна, сумно посміхалася майже прозорими очима, перебираючи в руках довгу хустину, геть усю в’язану-перев’язану вузликами. Хустина мерехтіла у її руках красними маками та синіми волошками. Вузлики теж мали барви. Чорна нитка, червона нитка, біла, жовта, рожева, синя.

– Доброго здоров’ячка, вдовице-серце! От, як і обіцялася. Прийшла. Дай, зозулько, з дороги водиці напитися. Та водиці із писаного відерця, руками твого синочка писаного.

– Ласкаво прошу до хати. Красно дякую, що прийшла. Сідай, де бачиш, – відповіла вдова чемно та подала Долі води в писаному горнятку.

Узяла Доля воду, надпила й усілася на лаві під стіною.

– Знаю, чого ти мене узивала, лебідонько-матінко! Але скріплене кров’ю мусить учинитися. І повернути час назад, щоб твій прапрапрадід забрав своє слово, – уже не можна.

Умовкла Доля, питально зазираючи вдовиці в очі.

Упала сердешна смертна жінка навколішки:

– Змилуйся, паніматко! За що караєш? Забрала чоловіка, залиши хоч дитятко. Хіба ж це по-людськи? Забери мене ліпше, уже нажилася, а синочку життя даруй.

Плакала жінка, ридала, слізьми діл та ноги Долі вмивала й шепотіла-шепотіла: «Несправедливо, не по-людськи».

Доля підвелася з лави:

– Ні, голубонько, на жаль, – то справедливо! А от чи по-людськи? Я ж бо не вповні людина. Але справедливо, зозулько. Саме так учинити і справедливо буде.

Доля стояла з дивним усміхом на вустах, який за мить міг стати й гримасою болю чи розпачу, але не ставав. Доля стояла тонка, мов берізка, та прозора, наче туман, у сірій непоказній намітці. А вдова плакала, голосила, рвала на собі волосся. І коли вже не стало сліз і тільки шморгання носом раз по раз долітало з підлоги, обізвалася Доля:

– Ох, молодице-молодице! Красна сестрице! Доля кожної людини невидимою ниткою тягнеться за нею, і тче ту нитку не людина, і виводить ту нитку не завжди й доля. Доля тільки справно служить великій Ткалі… Ось твоя нитка зараз у моїх руках, – Доля простягнула перед собою хустину і, здається, замилувалася нею. – Тільки глянь, як щедро тобі дано, молодице: і червоної барви, і синьої, і жовтої, і блакитної. І тут не видко поки закінчення для тебе. Я не можу взяти такої пожертви – віддати сю хустку, виткану для Тебе, матінці Смерті взамін на хустину твого сина. Та й, зрештою, його хустина вже в руках Вічної Пані.

Жінка підняла на Долю зболені очі. У сусідній кімнаті спав її єдиний синочок, її янгол, надія, сподівання, її серце і її душа.

– Доле-Доле! Прошу тебе, молю! Пощо караєш? – Жінка вхопила руками Долю за ноги, чіплялася, благала, зазирала в очі.

– Я не караю. Чому ви, люди, так боїтеся смерті? Хіба смерть то покара? А може, навпаки, нагорода? Ох, жінко-жінко! Ти така молода, мила моя зозулько, у тебе будуть і чоловік, і діти. Подивися на світ з іншої гори. То для тебе можливість отримати нове. Зачати йти іншою дорогою. Не плач, не ридай. Ти будеш щасливою – обіцяю, але за це слід дещо віддати. Віддати те, що заборговано твоїм родом мені. От за боргом завтра матінка Смерть і прийде…

Серце стискала туга. Серце пекло, душу розривав біль. Ні-ні, вона радше собі вкоротить віку, аніж дозволить забрати життя сину:

– А для чого мені таке щастя? Обіцяне щастя? І що ти, Доле, можеш знати про щастя? Хто вирішує, яке воно має бути в мене? Хіба я зараз не щаслива разом зі своїм синочком? Доля дається нам, як дорога. А хто вирішує, яка вона – щасна чи нещасна? Можна жити в золоті та бути нещасним, а можна посеред лісу в халупці на курячій ніжці – і мати щастя. Чи нарікаю я на свою долю? Ти хоч раз це від мене чула? Я кохала, і мене кохали. А від великого кохання народжуються тільки щасливі діти. ТИ, Доле, забрала в мене чоловіка. Я змирилася з цим горем, бо ти милостиво залишила мені сина – це Щастя. А тепер ви хочете забрати в мене і Долю, і Щастя, взамін пропонуючи насіння, яке, може, ніколи і не вродить…

Доля наче вперше побачила жінку. Підняла її з підлоги. Простягла перед собою напівпрозору руку, торкнулася щоки жінки, повік, губ. Волога на щоках від сліз не висохла. Доля вмочила пучки пальців у цю воду, простягла до своїх губ.

– Солоні, справжні. Живі! – Доля, здивована своїм відкриттям, стояла наче вкопана. – Ти і справді, переживши стільки нещасть, чомусь зуміла стати щасливою. Але як?

– Мій син – це не просто моя кровинка. Він – це і мій покійний чоловік, це і мої покійні батьки, і батьки мого чоловіка. Він парость від лози, яку ти хочеш убити, взамін даючи надію на примарне щастя… Візьми мене, Доле, віддай Смерті, сина залиш. Поміняй хустини, молю-благаю!

Доля підійшла до дверей сусідньої кімнати, легко штовхнула їх рукою, ті прочинилися. У не дуже добре заштореному вікні горів повний місяць, як велика яскрава свіча. Він давав досить світла, щоб побачити те, що було в кімнаті. На високому ліжку спав десятирічний хлопчик, щасливо посміхаючись снам. І Доля, та, яка звикла не роздумуючи виконувати накази, пророцтва, здригнулася, десь глибоко-глибоко в ній щось защеміло.

Вона обернулася до вдовиці:

– Я можу, люба моя, тільки подарувати тобі з сином ще один день та ще одну ніч. Попрошу матінку Смерть прийти післязавтра вранці, коли сонечко ясне зійде. Що таке один день для вічності? Смерть погодиться. Проте… Усе у твоїх руках, зозулько.

Доля пройшла повз жінку, не піднімаючи на неї очей, чомусь боялася зустрічатися з нею поглядом. На порозі стала, щось обмірковуючи. О, як багато вдовиця віддала б за те, щоб прочитати ті думки. Але чекала, не сміла втручатися у їхній плин. Доля зітхнула, нарешті наважилася глянути на жінку:

– Так-так! Долю не обдуриш і конем не об’їдеш. А от Смерть… Хтозна. Можеш спробувати, жінко, бо ти – лишень людина, звичайна слабка людина. А людям, як відомо, закони не писані, люди, якщо захочуть, можуть усе.

Тоді Доля підняла очі, аж надто настирливо дивлячись у вікно, де висів повний та яскравий місяць, і по-зрадницьки підморгнула чи то місяцеві, чи то вдовиці та впевнено додала:

– Запитай у нього. Він, якщо добре попросиш, допоможе…

І Доля пішла, не зачинивши за собою двері.

Жінка стояла, захоплена зненацька почутим. «Так-так! Долю не обдуриш і конем не об’їдеш. А от Смерть… Хтозна. Можеш спробувати, жінко, бо ти – лишень людина, звичайна слабка людина. А людям, як відомо, закони не писані, люди, якщо захочуть, можуть усе».

Вона має добу. Стільки натяків, і жодної мудрої гадки в голові. Укладалася спати. Запнула вікна, бо місяць щось аж надто уважний та яскравий сьогодні. Погладила по голівці сина, поцілувала. Ледве стримувалася, щоб не заридати. Згадувалося минуле. Ось її синочок уперше посміхнувся мамі, перший зубчик, перший крок, перші набиті ґулі, перші слова, вперше… вперше… вперше… Скільки ще того вперше може бути у його житті, якщо вона знайде вихід, скільки цього вперше в нього не відбудеться, якщо вона… Ні-ні, вона обов’язково щось вигадає, хай навіть ціною власного життя. Та, схоже, зараз її життя мало кого цікавило, бо Доля доволі впевнено від пропозиції молодиці відмахнулася.

Глипнула на зашторене вікно. Місяць, місяць уповні, німий свідок прапрапрадідівської змови. Обіцянки, клятви… місяць? І що таке Доля мала на увазі, коли на нього натякала. Аж з ліжка зірвалася, приголомшена розумінням. А чому б і ні? Може. Так і вибігла в нічній сорочці на подвір’я. Стала посеред нього, здійняла руки, мов білі крила для злету, волала до нічного неба. Небо, щедро засіяне зорями, наче якийсь багач спеціально сьогодні виткав той килим – з дорогоцінних блискіток-камінців, які ніжно й грайливо виблискували.

– Місяцю ясний! Батенько красний! – зашелестіли губи з дитинства відомі слова заклинальної пісні. Такими словами вчили її закликати Долю, коли нагла потреба стукає у двері. О, то кожен може зробити, правда, лишень раз у житті. А чому б не спробувати ті слова повернути до Місяця?

Стояла з закритими очима і говорила-говорила-замовляла, створюючи в повітрі над головою вогняні знаки.

– Доброго здоров’ячка, красна пані! – Її закликання обірвав низький чоловічий голос.

Стрепенулася. Розплющила очі й аж злякалася темряви, яка обступала її. Місяць з неба кудись подівся, натомість ззаду, звідки чула чоловічий голос, наче хтось запалив свічку. Озирнулася. Там стояв високий широкоплечий чоловік, убраний у яскраві блискучі шати, які пломенілися місячним світлом.

– Ти – Місяць? – здогадалася. – Дякую, що відгукнувся. Чи можеш мене вислухати, чи зможеш почути моє прохання? Ти – остання моя надія. Благаю тебе.

– Я знаю, про що ти хочеш просити. Сиджу високо, бачу далеко і чую добре. Твою розмову з Долею я також чув. Але, панно моя красна, перед тим як про щось прохати, запитай себе – чи варто? Бо твоє прохання може бути виконаним, і ти зумієш обдурити Смерть, але… Ніщо просто так нікому не дається. І те, що дам тобі я, також матиме ціну…

– Я на все згідна, – гаряче запевняла жінка. – Тільки хай син живе. Хочеш забрати як платню моє життя – бери. Нажилася я на тому світі – і щаслива була, і нещасна.

Місяць підняв руку.

– Ну, що ти, панно красна! Навіщо мені така плата? Я не забираю життя, я не дарую його і я не змінюю долю. Я лишень можу дати іншу. Запитай себе та дай відповідь на запитання: коли дається інша доля?

Місяць умовк, блимаючи своїми банькатими очима. Жінка стенула раменами. Хіба вона знає. Він мовчав, чекав відповіді.

– Може, коли вдруге народжуєшся, тоді й отримуєш, – сказала перше, що спало на думку. – Але ж…

Спіткнулася на слові. Хіба це можливо? Умерти, а потім знову народитися?

– Усе правильно говориш, молодиченько красна! Ох, правильно! Але не бійся, бо для цього не треба нікого вбивати. Тільки слід зробити…

Місяць підступися до вдовиці майже впритул та гаряче зашепотів на вухо. Та стояла спантеличена та захоплена почутим. Такого вже точно вона не чекала.

Місяць відступився. Говорив уже вголос:

– Твоє дитя, твій син, ще досі міцно прив’язаний до тебе пуповиною. Поки він не став чоловіком – він твоя кров та плоть. Тож для проведення ритуалу його дозвіл не потрібен. Якщо наважишся на це й скажеш «так», то завтра опівночі чекатиму твого сина отут, на цьому ж місці, приведеш сюди і залишиш самого. Вранці він до тебе повернеться живим та неушкодженим. У тебе є вибір і є час подумати… А зараз йди до хати. І мені вже пора. Скоро зійде сонце…

Ні жива ні мертва доплелася до ліжка. Уже й не пригадає добре, що далі і як чинила. Чи спалося їй решту ночі, чи марилося. День минув, наче в тумані. Очей не зводила з сина, надто часто пригортала хлопця до серця, цілувала, ховаючи сльози. Син спантеличено дивився на маму, він ще ніколи її такою наляканою та розгубленою не бачив. Запитував, цілував руки та очі. Відмахувалася журливо та через силу посміхалася, казала, що то в неї голова болить, може на зміну погоди. А коли споночіло та вляглися спати, усе чекала тої опівночі. Ой, леле, матінко рідна, чи мала вона той вибір? І на цвинтар ходила – поради батьків питала, і в церкві до образів молилася. Усі мовчали. Бо то її вибір, тільки її вибір.

Глянула у вікно – Місяць був на своєму місці, моргав очікувально. Підійшла до синового ліжка. Той міцно спав, поклавши під голову кулачки. Північ. Узяла хлопця на руки. Ох! І важкою, і разом з тим легкою була та ноша. Винесла малого на двір. Місяць уже її чекав.

– Доброго здоров’ячка, молодице красна! Поклади хлопця отутечки, просто на землю. Ти ще маєш пару хвилин, щоб передумати.

Жінка заперечно захитала головою. Місяць продовжував:

– Тоді запам’ятай! Ти мене більше не зможеш покликати, що б не відбувалося і як би цього не хотіла. Як і з Долею – тільки один раз. Ти все добре обміркувала, бо назад дороги не буде?

– Так, добре, – закивала. Її син ЖИТИМЕ!

Місяць догідливо кивнув у відповідь.

– Тепер іди до хати й не озирайся. Лягай спати і чекай ранку. Визирати у вікно чи вибігати на вулицю не можна, що б не трапилося і що б не чула, аж поки сонце не зійде. Інакше нічого не вийде. Зрозуміла?

– Зрозуміла, – повторила луною та поспіхом додала: – А скріплення угоди кров’ю там чи…

Місяць розсміявся.

– Мені вистачає твого і мого слова, а ще, найважливіше, – то життя твого сина. Вигадала таке – скріплення кров’ю. Іди. Північ. Час. Іди і не озирайся…

І вона пішла. Не озираючись, хоча й дуже кортіло. Якась нестерпна сила просто брала її за плечі, розвертала. Крутила головою, відмахувалася і тоді зачала бігти, майже заплющивши очі. Влетіла в хату, замкнула на защіпку двері. Лягла в ліжко, накрившись з головою… Зараз вона і не пригадає, що відбувалося в ту ніч за стінами хати. Наче через пелену той спомин – шарудіння, скиглення вітру, чорнота й жахливе звіряче виття… А потім наче світ довколишній хтось вимкнув. Не стало нічого – ні голосів, ні стін у хаті. Лишень морок, і вона провалюється в нього. Розбудило її несміливе стукання у двері. Зірвалася на ноги. Світанок заповз через вікна в хату. Перечепилася на порозі, навстіж прочинила двері. І ахнула. Там стояв її син – живий-живісінький, а поруч вродлива чорнява жінка в білій сукні, котра тримала в руках хустку.

– Смерть, – пролопотіла. І серце всередині, здається, перестало битися. Але ж Місяць обіцяв.

– Мамо, я хочу спати. Мені таке вночі примарилося, – малий тер кулачками очі. Був зовсім без одягу, мав роздряпані коліна та щоки.

Жінка поспіхом тягла до хати сина, заступила його собою.

– Вітаю тебе, молодице! Бачу – даремно прийшла. Малого не чіпатиму. Якби могла, ще б на вулиці то вчинила. А так… Долю змінено. Тільки, дивись, не пошкодуй про це, – жінка в білому говорила спокійно та втомлено. Вона лишень виконувала своє призначення і, здається, не дуже жаліла за тим, що зосталася цього разу без жнива.

– Ти хіба не за сином прийшла? – перелякано обізвалася вдова.

– Той хлопчик, якого зараз ти захищаєш, уже не зовсім твій син.

Смерть нахилилася і підняла щось біле з землі. Вдовиця в сутінках і не зауважила цього. Смерть розгорнула сувій. То була хустка, сніжна, чиста, мов вибілений шмат полотна. Тільки в одному з кутиків був зав’язаний вузлик.

– Долю змінено? – чи запитувала, чи луною повторювала жінка. Не перестаючи заступати собою сина.

– Так. Долю змінено. І я цю хустину маю передати Долі. Бувай здорова. Я ще прийду, але нескоро. І хай твій вибір, молодице, не стане для твого сина прокляттям.

Смерть пішла, тримаючи в правій руці білу хустину. Пішла, не озираючись і нічого не відповівши на скупе жінчине «дякую».

Уже в хаті, укладаючи сина спати, вона враз розгледіла на його шиї на ланцюжку, де висів учора хрестик, зображення голови вовка. Рука нервово сіпнулася, десь зовсім поруч почулося вовче виття, йому відповіло інше, згодом ще одне. Син, уже спросоння, став навкарачки й голосно та протяжно завив.

Сльоза скотилася обличчям матері. Жінка згадала слова, які прошепотів їй Місяць: «Твій син стане іншим, красна молодице! Він перетворюватиметься на вовка. Таке з ним ставатиметься тільки тоді, коли я буду вповні. Лишень три дні на місячний місяць. Одержимий мною, мій син. Лишень три дні, а решту часу – твій, справжній, люблячий… Та ті три дні його не прийматимуть люди, вважатимуть потворою, ворогом. Місячного сина місячного батька. Лишень три дні на місяць ти закладатимеш душу свого сина, щоб він лишився живим. І його діти теж платитимуть тим самим. Три дні… Хіба то багато? Така плата за життя. Вибирай!»

Ось і все на сьогодні, мій любий! Ось і все. Доказана ця історія чи ні – ще не знаю. Що буде з хлопцем, коли він зрозуміє, що не такий, як усі? А з матір’ю, коли вона змушена буде ховати від людей інакшість сина? Чи надовго її вистачить?

Напевне те, що відбувається з усіма, хто знає, що вони інші, завжди насторожує. І ти один з них. З тих інших. Я відчуваю це. Бо я така ж. Трохи місячна. Ще багато-багато казок у нас з тобою попереду. Я розповідатиму – ти слухатимеш. Сонце сходить. Ранок. Хай у тебе, мій любий, усе буде гаразд.