Се й стало вихідним пунктом дальших конференцій. Король визначив засіданнє під проводом самого примаса, з участю духовних і світських сенаторів. Вишневецкий в межичасі задав митрополитові блискучий бенкет, де сам всемогучий канцлєр Осоліньский підніс тост на честь митрополита, а Вишневецький з свого боку обіцяв всяку підтримку — коли тільки його проситимуть. Дійшов до такого висказу, що як військо Запорозьке вийшло з його дому (я думаю, що се натяк на Байду Вишневецького), то він вважає своїм обовязком всяко дбати, щоб воно “більше роспростореннє мало”, і всяко готов йому в тім служити!

На засіданні у примаса, що мало остаточно рішити справу, 16 січня н. с., митрополит став на тім, що він унії нищити не мислить, в критику її не пускається, настоює тільки на поверненню всього відібраного. “З тим нас козаки виправили, наказуючи нам: або з усім що нам належить до нас їдьте, коли ж згодитеся на те що вам недогідно — знайте що до Дніпра вас конечно попровадять”. Але й така формула була признана католицькою стороною, навіть самим Осоліньским занадто широкою; вони доводили, що навіть козаки в зборівських переговорах не ставили справи так радикально — що було зовсім не вірно. Підканцлєр литовський Лев-Казимир Сапіга (Сапєга), що особливо гаряче виступав против православних постулятів, вирвався фатальною фразою: “Краще нам вас в вітчині нашій не мати, ніж неподобні бажання сповняти”; з приводу її Кисіль з ним “розсварилися аж до зубів”: “Чи ми не рівні і не маємо такої ж части в вітчині, і не вільно нам спільних вільностей заживати?” Кінець кінцем католики дали згоду на всі пункти, з виїмком архиепископії полоцької, котрої, мовляв — усвяченої кровю Йосафата, ніяк не хотіли уступити православним, - і взяли сю справу на рішеннє короля.

Король рішив сю справу Соломонівським судом. Зіставив за уніятами архиепископію полоцьку, а витебську прилучив до православної епархії мстиславської, розтяв пополовині маєтности полоцько-витебської архиепископії і віддав половину на епархію мстиславсько-витебську, а поза тим досить повно задоволив конкретні домагання православних, пильно обминувши всякі натяки на принціпіяльне скасованне унії, і так постилізований привилей, з датою 12 січня в Варшаві “на соймі”, підписав 20 січня, а православні зараз же подали його до книг варшавських і люблинських.

“На тім же засіданню (16 січня) о. митрополит подякував через сенаторів королеві за місце в сенаті, а зрікаючися такої чести для себе, за неміччю й убожеством, застерігав се місце на будучий сойм (собі) або наступникам своїм. Тепер же просить короля, аби нашим духовним зволив дати місце в трибуналі, з духовними римськими, бо нам там великі обиди творять”. Се останнє, дуже реальне побажаннє, король не згодився задоволити — бо склад трибуналу залежав від посольської соймової палати. Загалом же сорозмірна поміркованість митрополита була прихильно оцінена, і король дав йому милостиву прощальну авдієнцію, поки писався в канцелярії привилей; митрополит чекав його в Варшаві, уповажені ж його займалися перебираннєм признаних йому бенефіцій. Уряд зробив все можливе, щоб се улекшити; на відібраннє церкви в Люблині (акт дуже ефектний, з огляду на значіннє Люблина як осідку трибуналу для Малопольщі й України) вислано не тільки 50 драґонів, але й кількох єзуїтів, що мали стримати люблинських єзуїтів від орґанізації яких небудь “тумультів”, як їх називано.

З початком березня н. с. митрополит повернувся до Київа, де відбувся новий з'їзд — описаний нами раніше: з участю гетьмана і старшини, воєводи Кисіля, татарських делєґатів, і т. д. Участники й інтересовані в зборівських постановах мали констатувати, наскільки польська сторона їх виконала. Загально констатувалось, що ні, і спеціяльно в справі реліґії. На жаль не знаємо, як було прийнято тут звідомленнє митрополита з його місії; можна думати, що пройшло гладко для нього самого — бо нема відомостей про які небудь виступи против нього. Але поведінка польських правлящих кругів, і Кисіля як посередника, була піддана дуже різкій і з'їдливій критиці ⁴); гетьман з військом констатували, що в реліґійній справі зборівських обіцянок не виконано: справа на соймі не була, повне скасованнє унії обминено, виконаннє тих конкретних справ, що обіцяє королівський дипльом, зістається непевним. Рішено вислати нове посольство до короля, і перед усім добиватися залагодження реліґійної справи: “щоб король у Короні Польській і в. кн. Литовськім велів віру уніятську чисто скасувати і церкви знищити — аби унії ніде не було і до решти аби була скасована”.

Так формулували сю інструкцію козацькі посли в Варшаві перед послами московськими; в офіціяльнім тексті се було стилізовано так:

“Що в договорі було написано про уніятську віру, досі не виконано, і панове уніяти того в Короні польській і в. кн. Литовськім не хочуть уступити, згідно з волею і наказом кор. й. м. і Річипосполитої: не залишаючи свого давнього упору, не хочуть вступитися з сіл і маєтків належних до урядів духовних, і прав давніх (документів очевидно) на фундації православних церков не віддають. — Тому посли наші насамперед будуть просити, щоб унія згідно з заприсяженим словом й. кор. мил. була знищена не — відкладаючи з року на рік на будучі сойми, але задля згоди і спокою всього християнства тепер же то було виконано, місця і будинки, на манастирі предками надані, були привернені нашим православним духовним” ⁶).

Ще грізніш було се висловлено в листі гетьмана до короля, що мали повезти сі посли ⁷), — але зміст був той же; я наводив уже його ⁸), але тут повторю те, що нам тепер потрібне:

В справі заспокоєння реліґії, що ми були доручили о. митрополитові і духовенству, — коли на нинішнім соймі до повного заспокоєння прийти не могло, то ми й за ту ласку ⁹) в. кор. милости унижено дякуємо і покірно просимо, аби усе, що містить в собі дипльом, тепер же було приведене до виконання як у Короні так і в в. кн. Литовському. Бо то звичайна річ у панів уніятів — не дбати про накази королівські, як то ми дізнали за життя покійного короля, брата в. кор. милости. І знову таки просимо, щоб уже ріжниці в реліґії грецькій більше не було, і по смерти старших панів уніятів, тих що за привилеями покійного короля тримають катедри і церкви з маєтностями, щоб ті бенефіції віддавалися вже нашим духовним — старої грецької віри, послушенства патріярха константинопольського. А коли б за щасливого напування побажання наші свого ефекту не дійшли ¹⁰), і пішли в відкладаннє — то військо Запорозьке мусить докучати в. кор. милости своїм проханнєм ... поки вони не дістануться до рук наших православних.

Але хоч як військо Запорозьке підчеркувало першинство сеї справи поміж усіми домаганнями, се їй нічого не помогло: король у своїй відповіди на козацькі петиції, даній 3 травня ¹¹), відмахується від неї як справи скінченої:

Що король під Зборовом обіцяв війську Запорозькому в справі з'єднання народу Руского, про се київський митрополит договорився з сенаторами духовного чину — з біскупами і з (иншими) сенаторами: про уніятів, про владицтва і церкви, і король й. м. зробив більше того ніж було написано в договорі, а коли б хто в тім зробив перешкоду, з простих людей чи з урядів, то кор. мил. учинить на те справедливість, як вступить до нього проханнє про се.

Розуміється, все се могло тільки більше подражнити українську сторону, і отсе недодержаннє зборівського договору в реліґійній стороні зістається неустанним против-арґументом до яких небудь пропозицій чи докорів з польської сторони. “Реліґія грецька не заспокоєна" — се висіло весь рік над польсько-українськими відносинами і служило зручною зброєю українській стороні. Коли приміром польське правительство стало накликати Запорозьке військо до війни з Москвою — зараз стало се питаннє: треба заспокоїти Руський нарід в реліґійній справі. Кисіль відбувши в сій справі конференцію з гетьманом і занотувавши для уряду “пункти, які ще треба залагодити”, одмітив і се: “Нарід і реліґію Руську заховати в як найбільшім спокою, щоб не підіймалось ніяких нарікань, і не мішало справи — бо і Хмельницький натякнув, що він хоче домагатися віддання всіх маєтностей владицтв ідучи на ту послугу” (краще сказати: перше ніж іти на сю послугу) ¹²).