В посольськім звідомленню Пушкиних записано таке ж з слів литовського писаря Юрія Бутримовича, що буває для записи посольських слів “в ответной палате”. Його оповіданнє ще докладніше. Ханський посол “будучи на посольстві відкрив королеві, що до кримського царя присилав посольство турецький цар — про те що кримський цар повоював з козаками Польську землю і взяв багато сенаторів, а до нього нікого не прислав, і з польських городів під його руку нікого не привів, і з польським королем замирився без його відома: се він зробив недобре, бо ж він в підданстві у нього, турецького султана, а таке велике діло зробив без його відома. Кримський цар відповів послові, що се попередні кримські царі з усею Кримською ордою були в підданстві у давніших, прирождених султанів Турецької держави, а тепер вибрано султаном невідому йому людину, коли повинен був стати султаном Турецької держави він, кримський хан, бо він з роду володарів Турецької держави. І переказував посол королеві, щоб король велів Богд. Хмельницькому з Запорозькими козаками йти в поміч кримському цареві на турецького султана — добувати Турецьку державу за своїм прирожденим правом. Король згодився, велів Б. Хмельницькому з козаками йти війною на Турецьку державу з кримським ханом. Та ще говорив кримський посол королеві щоб він не наступав на козаків і ніякого лиха не чинив: як би король на них став наступати, то кримський цар їх не видасть, піде війною з козаками разом на Польську землю. Коли ж козаки без причини почнуть війну з королем, то кримський цар разом з королем буде стояти против козаків і побивати їх як бунтівників” ⁵).

Наче б то доволі катеґорично і документально, а тільки в ґрунті річи се просто варшавський блєф. Розуміється, що ні листи привезені ханським послом в січні, ні пізніші — вислані при виїзді до Криму Потоцкого і Каліновского — нічого не говорять про се. Се ще можна б толкувати так, мовляв, що такої делікатної річи ханські дипльомати не хотіли класти на письмі. Але й поза листами нема ніде сліду, щоб у хана був такий плян - війни за турецький престіл.

З пізнішого можемо дорозуміватися, що за иншим разом хан пропонував спільну компанію против Москви; чи сим разом пропонував кампанію против Порти, а потім одмінив плян? Се не дуже правдоподібно, а далеко правдоподібніше здається мині, що в січні про спільну війну з Портою завели розмову з татарським послом Пол я ки, під вражіннєм “болгарських пропозицій”, а ханський посол що найбільше — притакував тим плянам, і спільним розумом польським і татарським винайдено таке дотепне мотивуваннє: доходженнє ханських прав на реґенство в Царгороді. Пущено, очевидно, сей концепт далі вже в формі татарського проєкту, як оден з арґументів за можливістю акції против Порти, і так пішло воно гуляти по Европі.

Папський нунцій де-Торрес, що дуже пильно слідив за сею справою, так доносив про неї, з нагоди відправи до дому січневого татарського посла. Сей посол росповів королеві про посольство до хана від султанського візира: були там тяжкі докори ханові за те що він напав на Польщу без дозволу султана — його зверхника і пана, і за те що він пустив на волю богато полонених Поляків: візир жадав половини здобичі сеї війни і половину викупів за сих полонеників. Хан на се відповів, що найбільше права на Отоманську державу має він сам, хан, як найблизчий родич правдивої султанської династії. Над собою він не признає ніяких панів: він був досі вільним володарем і потрапить в кілька день здобути своєю шаблею корону, що тепер прикрашає голову хлопчика, котрому вона не лицює. Нарешті загрозив султанові, що коли протягом короткого часу він не уступиться з свого царства, то хан його прожене ⁶).

Вся ся белєтристика росповідалася ніби на те, щоб здобути у короля дозвіл, аби козаки могли піти в поміч ханові в сю експедицію — так наче б то Хмельницький без королівської згоди не міг дати сеї помочи, і наче б то хан не міг далеко певніш зажадати й дістати її від гетьмана, ніж король! Тиждень пізніше нунцій повідомляв, що хан одержить (від короля) значне число козаків в поміч, потім — що Хмельницькому наказано (з Варшави!) не йти самому в похід — бо його присутність потрібна на місці, щоб стримувати від повстання селян. Але коли курія, зацікавлена сими ханськими плянами на Царгород, очевидно — не звісними з инших джерел, зажадала від нунція повніших відомостей в сій справі, він мусів, місяць пізніше, з деяким конфузом відписати, що понад те, що він був написав про той татарсько-козацький похід на Турка, нічого більше він не міг довідатись. Татарський хан через свого посла просив козацької помочи для задуманого походу на Турків, котрому він вказував ріжні рації; король порадившися з кількома сенаторами, що були тоді при дворі, дав на се згоду, і Хмельницькому післано накази, щоб він не виходячи сам в похід, з огляду на селянські бунти, післав 12 тис. козаків в поміч ханові; кажуть, що те козацьке військо сполучилося з ханським, — але більше вістей не було: в сих краях пошти нема, і через їх пустинність і розлеглість, новини, навіть в важних справах, напливають дуже скупо ⁷).

Натомість з инших джерел прийшли вісти, що в Царгороді хан заявляє велику льояльність перед Портою і готовість служити їй своїм військам. Ми знаємо сю звістку з першого джерела — з реляцій царгородського австрійського посла з кінця січня: візир показував резідентам молдавському і валахійському автентичний лист хана, котрим той заявляв свою готовість дати Порті на кожду потребу 100 тис. Татар і 20 т. козаків ⁸). Коли ся відомість дійшла до Варшави, суперечність таких реляцій варшавські політики, по словам Торреса, одні поясняли тим, що се хан тільки хоче приспати увагу Порти, инші думали, що се хан веде таку зрадливу політику взагалі. А самому нунцієві найбільш правдоподібним здавалося, що хан хоче мати козацьку поміч для приборкання непокірних данників, щоб забрати у них здобич і ясир. Польським же політикам хотілось заняти козаків якимсь далеким походом — щоб там знайшла собі приложеннє їх воєвничість і жадність; чим би не скінчилась така експедиція, вона була б Польщі на добре: побили б козаків — се їх ослабило б, здобули б вони якусь нову територію — була б нова провінція Польщі. Але хоч при сім говорилось так, наче б згода Хмельницького вже була дана, й австрійському послові в Варшаві в середині лютого говорили навіть, що Хмельницький намовляв короля до походу на Турка, і той піддається на сі намови ⁹) — для мене зістається дуже сумнівним, чи Хмельницькому тоді дано було знати що небудь про такі рахунки на нього. Крайня здержливість, яку він потім виявив до сеї пропозиції, занесеної до нього венецьким висланцем в червні: його розвідування, чи король польський годиться на сей плян, — чи пропозиція робиться за його згодою і відомом, дає додумуватись, що з польської сторони йому такої пропозиції не робилось, і польські політики в січні-березні робили сі пляни за його рахунок — але без його відому!

Але потішаючи себе перспективою, що така діверсія упустить крови козацтву, польські політики заразом сподівалися за сю козацьку кров одержати де що золота для себе. Для того щоб козацький напад був підтриманий тяжшим польським наступом, Венеція мусїла дати Польщі грошенят на наєм війська; королівський сенатор дає такий обрахунок (в середині березня): треба найняти 6 тис. пішого війська і 4 тис. кінного ¹⁰); на се треба було поважної суми, не яких небудь 200 тисяч скуді, як за Володислава. Набрати се військо король хотів не дома, а в австрійських землях. З ним він би наступив на Турка від Валахії. Але розуміється, перше ніж рушитися до Валахії, се військо дало б королеві змогу росправити ся з козаками! Се була друга користна сторона сього анти-турецького проєкту: посилаючи, ніби то, козаків на Турка, Польща мала б одержати за се гроші військо на приборканнє козаччини. Се був дуже дотепний плян — та тільки лишився літературною власністю своїх авторів!

Примітки