“У нас уже все здавалося спокійне, і Хмельницький під наляганнями висланих до нього від короля осіб, скликав своїх полковників і старшину до Черкас, аби з ними спільно закінчити ґрунтовне заспокоєннє. Підчас таких його намірів прийшла вістка, що наш гетьман збирає військо і табором стає у внутрішній Руси. Дуже се всіх вразило, почалось замішаннє, загреміла зброя, покликано в поміч Татар, і вся козацька наволочь (colluvies) була покликана до зброї листами Хмельницького. Делєґований королем київський воєвода (Ад. Кисіль) силкувався виправдати (розпорядження Потоцкого) і заспокоїти (настрої), коли під сей час прибув посол Порти і раздавши дарунки став підіймати Хмельницького против нас, перетягаючи на турецький бік, й іменем свого пана обіцяв йому Молдавію. Довідавшися про се київський воєвода вислав до Хмельницького свого брата, старосту черкаського (Мик. Кисіля), щоб запобігти тому останньому божевіллю — аби не вступив в таку тісну спілку з поганами против християн. Але Хмельницький того (турецького) посла з великою честю прийняв і відправив, разом з ним пославши двох з найперших своїх людей, щоб вони його іменем відправили посольство перед Портою. А в присутности черкаського старости під чаркою вихопився такими словами, що він тепер одною ногою стоїть в Польщі, другою в Константинополі; не хотів би відставати від польського короля, — але тільки під такими умовами: 1) аби польський табор ні трошки його не зачіпав; 2) аби видано йому Чапліньского; 3) аби всі забрані грецькі церкви було повернено. Коли сього не буде, стане по стороні цісаря турецького. Староста черкаський, не можучи нічого більше добитись, просив одного: аби він побачився з київським воєводою, але й того не міг дійти.

“За той час прийшов лист від хана, щоб він (Хмельницький) з усіми ордами йшов на Москву, і до польського короля післав, закликаючи його до спілки в сій війні. Він просить, аби Хмельницький перед останніми днями серпня ставився з таким військом, з яким здобував Збараж, а коли б сього не зробив, погрожується розірваннєм заприсяженого брацтва. Прибув ще посол московський і мултянський, Хмельницький з ними разом поїхав до київського воєводи до Іркліїва ²⁵). Той переказав йому від короля плян війни з Турком, і разом з київським митрополитом, присутним там, відводив Хмельницького пустивши в рух артілєрію найтяжших аргументів, — щоб він не давав помочи Татарину і против Москви. Але Хмельницький вагався; з одного боку лякала його погибель християнства, що мала виникнути з такого тісного союзу його з поганином (Портою), з другого — коли-б не дав він помочи Татарам, він боявся, що вони б його покинули, саме тим часом коли він не мав ніякого довіря до нас. Нарешті взявся на такий спосіб, аби Татарин не зрозумів, що він не хоче воювати з Москвою: післав посла до хана сказати йому, що він (Хмельницький) не почуває себе безпечним з нашої сторони: польське військо збирається, а що ніякий зовнішній ворог не загрожує (Польщі), то сі приготовання не можуть робитися з якоюсь иншою метою, як тільки на погибель його (Хмельницького) і його людей. Нехай (посол) просить, щоб хан трохи відложив свій плян, поки буде видно, що ми (Поляки) не замишляємо нічого ворожого, і що постановить король в справі війни з Москвою, — а тим часом нехай тримає всі орди на поготові, аби дати йому (Хмельницькому) поміч, як що виявиться небезпека.

“Тим часом гетьман (Потоцкий) через свого чоловіка нагадує Хмельницькому, 1) аби він без відома короля не зносився з заграничними володарями листами чи посольствами; 2) аби він його (Потоцкого) людям повернув усе забране підчас війни і шкоди нагородив; 3) аби суворо карав своєвільну чернь. Сим посольством (Хмельницький) кажуть, надзвичайно розгнівався, і вибухнув такими словами: “Коли панові Потоцкому хочеться війни зо мною, буде її мати: помер Конєцпольский — тепер я зроблю Koniec Polski”. Зараз розіслав листи до козаків, аби під карою смерти брались негайно за зброю і день і ніч поспішали до нього під Умань, лишаючи всякий воєнний обоз. Там він мав чекати татарської помочи. Але грозячи нам війною й руїною, несподівано обернувся в инший бік — 1 вересня рушив 40 тис. вибраних козаків і стільки ж Татар на Молдавію, полишивши Нечая з пятьма приблизно тисячами козаків, аби в його неприсутности пильнував наших виступів. Кажуть, ніби то п. гетьман (Потоцкий) несподівано напав на нього (Нечая) і погромив. Коли се так, то ми певно далеко скорше, ніж сподівались, накличемо на себе війну - котрої дивним способом прагне п. гетьман!” ²⁶)

Сей лист Потоцкого, що йому надавалось таке значіннє в розвою подій, тепер відшукався — в теках Нарушевича. Він варт того, щоб його ту навести (в перекладі), пропускаючи зайві фразеольоґічні ампліфікації:

Дякую в. м. пану за конфіденцію до мене — що повідомляєш про наміри хана, і що на послугу йому рішив єси післати частину війська. Не залишай і надалі мині давати знати, що належить до цілости вітчини і моєї відомости. А що там не може бути щирої приязни і конфіденції, де оден з другим облудно живе і що має уразливого на серцю не відкриває, тому я свої гадки щиро викладаю в сім листі, аби вм. не мав сумніву що до мого афекту (приязни).

Насамперед не подобається мині, що в. м. без відома й позволення королівського і мого кореспонденцію й умови з сторонніми володарями провадиш, послів приймаєш і на посольства пустився, не доложившися у кор. й. мил. Я от-як до мене яке небудь посольство приходить, всіх послів до й. кор. м. відсилаю, або — як вони не варті бачити пана і не мають до маєстату нічого поважного, я давши про них знати, виписую матерію посольства, і прошу деклярації, як їх маю відправити. А в. м. всі посольства і кореспонденції відправляєш на власну руку, нічого не питаючись ²⁷). От тепер — дають мині знати, що були у в. м. посли венецькі. Чому ж їх до мене не відіслав, чому не повідомив, з чим приходили і чого від війська Запорозького жадали? На правду, ніхто сього похвалити не може, і просто скажу: Річпосполита на се нарікає. Тому остерігаю і напоминаю, аби в. м. ті приватні умови облишив і всіх послів, які тільки до в. м. в приватних матеріях будуть приходити — відсилав ²⁸), а про тих які приходять в справах поточних — належить давати знати і про відправу зо мною зноситися. Чому б в. м. не мав так поступити, як учинила старшина війська Запорозького під Пруську війну, коли їх Ґустав через своїх послів бунтував і на війну против нас намовляв, а вони не вдаючися з ними в ніякі трактати, відповіли їм, що не маємо права трактувати з послами володарів чужоземних в справах Річипосполитої, та оковавши їх до Бару привезли! ²⁹).

Напімнувши в тім першім пункті в. м пана, жичу того й дораджую, аби в. м, як то й й. королів, м. обіцяв, вивів козаків з воєводства Браславського і з шляхетьських маєтностей, а то з таких причин. Перша — аби через ту проволоку часу не мали задатку. Та й я сам, бачучи, що якийсь козак згрішить, боюсь, що не стерплю, аби не вчинити над ним справедливости, вважаючи, що не випадає мині, будучи вел. гетьманом коронним, жадати справедливости у Нечая. Третя: прийдуть до своїх маєтків ї. м. княжата Вишневецькі, приїде й. м. п. хорунжий коронний (Конєцпольский) й сенатори — мабуть не самовтор і не сам третій приїдуть — бо навчилися їздити в великих асистенціях, а тепер як в найменших їздити ³⁰) з огляду на безпечність свою не можуть. Якаж там буде згода у тих куп з козаками: сей пригадає давні річи, той собі то візьме за образу — отже зараз оказія до сварки, бійка, а з бійки війна. Тому коли в. м. бажаєш собі спокою — як уже з християнського обовязку, можеш його бажати, — приложи в. м. пильне стараннє, аби вичистити козаків з Браславського воєводства! Бо й не бачу, на що б ті козаки були придатні! Одно — що вони віддалені від Дніпра. Друге — думаємо про закінченнє війн більше, ніж про вчинаннє. Тому коли й трапиться почути якусь новину, вони не тільки що для відлеглости не зможуть дати помочи Дніпровим, але й до війни сі люде не здатні. Щось украсти, розбити — на се вони добрі, бо того з віків навчилися, і тепер не вважаючи на ту згоду ні в чім иншім не вправляються ³¹).