Польський резідент при цісарськім дворі, Вісконті, на, підставі отриманих від свого уряду відомостей інформував цісаря в 20-х днях жовтня н. с., що се відомо вже напевно, що Хмельницький напав на Волощину за виразним дозволом Порти, а то за щирі відносини, що господарь молдавський підтримував з Польщею, і від нього вона отримувала завсіди докладні відомости про переговори, які Хмельницький вів на шкоду свого прирожденого пана. Завязавши такі тісні зносини з Отаманською Портою, він похваляється тепер не тільки підбити Польщу, за обіцяною йому підтримкою отоманської зброї, але й Західню Імперію з самим Римом. Хоч як се може здаватись гіперболічним, король польський доручив свому резідентові представити цісареві всю небезпеку, яка може виникнути з нової війни з українською людністю, піднесеною останніми успіхами в Молдавії. Коли ся війна буде Польщею програна, фурія сих людей не обмежиться границями Польщі. Король старається не подавати з сього боку ніякого приводу, трактуючи їх як добрих і послушних підданих, але се нічого не помагає. В той момент коли писалась варшавська депеша, польська армія вже могла бути атакована козаками. В інтересах цілого християнства король звертає увагу цісаря на сю небезпеку ¹⁸).

Очевидно в звязку з сими варшавськими алярмами венецький посол у Відні, кавалєр Саґредо, мав розмови з віденським спеціялістом в турецьких справах, колишнім послом в Царгороді, тепер членом цісарської воєнної ради бароном Шмідом, і той пообіцяв занятись польськими справами в Царгороді. Через одного приятеля, що їхав до Царгороду, він остеріг султанський диван, яка се небезпечна для Туреччини справа — помогти піднестися ханові і Хмельницькому. Амбіції Хмельницького звісні! Він Грек (себ то православний), і треба рахуватися з тим, що збільшивши свій авторитет, він став би головою “Греків” (православного світу) і викликав би повстаннє против Туреччини серед балканських християн ¹⁹).

Так протектори балканських християн і автори против-турецької ліґи остерігали отаманський диван против можливого християнського повстання!

Та до сього поки що було далеко. Хмельницький зробив свій напад на Молдавію без згоди і відому турецького двора. Цісарський посол в Царгороді доносив цісареві 10 жовтня, що турецький двір опинився в немалім клопоті, коли разом з принесеними посольством Хмельницького проханнями, щоб султан прийняв козацьке військо у свою ласку й протекцію, він отримав відомість, що се козацьке військо воює його підвладний край. Посли Хмельницького теж були в великім клопоті, не можучи дати оправдань сього походу; вони вимовлялись, що нічого про се не знають, але сподіваються, що до їх повороту все буде полагодженне. Великий візир не рішився заходити з ним в який небудь конфлікт і спішно відправив нагородивши кафтанами і ріжними уборами на знак султанської ласки. ²⁰)

Взагалі Хмельницький вчинив свій похід на Волощину без попередньої дипльоматичної підготовки. Не тільки для його послів, висланих на початку серпня с. с. до Царгороду, але і для всеї старшини і для нього самого сей похід був несподіванкою, викликаною непередбаченим рішеннєм хана, принесеним у слід за його посольством: що замість походу на Черкесів він визначив козацькому війську похід на Москву. Такого походу Хмельницькій і старшина не могли прийняти: Москва зіставалась їх резервом, котрий вони раніш чи пізніш сподівалися втягнути в свою розправу з Польщею. Експромтом відрікаючись від сього походу, з огляду на польське зброєннє, Хмельницький очевидно запропонував Татарам похід на Молдаву. З становища козацької політики він не був потрібний, і в українських кругах такий розбійницький напад на одновірну, православну країну не міг викликати симпатій, як далі побачимо. Але тісна приязнь Лупула з Потоцким будила в козацьких кругах неприязні настрої, котрі Хмельницький і постарався, як ми бачили, всяко роздмухати, аби псіхольоґічно оправдати сей крок. А якийсь добичницький похід Татарам, супроти того що вони вже рушились, він мусів запропонувати, з тих мотивів, які так добре схарактеризували сам хан з калґою. Похід на Москву був поданий ними в такій імперативній формі, що треба було спорудити зараз експромтом щось инше, рівно корисне з добичницького погляду. І Хмельницький запропонував Молдаву.

Тим ратував він Москву, як будучого союзника — властиво свою можливість союзу з нею.

Се відчув уже польський вістун підчас з'їзду в Іркліїві ²¹).У Ґолінського теж єсть досить влучне (в головнім, а не в подробицях) поясненнє з сього становища молдавського походу: “У Хмельницького був московський посол, і він одержав великі дарунки від Москви за те що не нападав з Татарами на Московські землі. З тої причини як султан калґа з своїми Татарами і з козаками, злучившися разом, хотів іти на московські краї, Хмельницький відрадив того калзі: мовляв тепер недогідний час іти на Москву, вона має військо на поготові. А порадив напасти на Волощину — “Бо там застанемо Волохів не приготованими, а земля богата, була довго в спокою.” А привід війни з Волохами такий, що господар заступив з військом (дорогу) татарському війську, як ішло з Польщі з полоном, бив Татар на переправах і полон у них відбирав. Отже радив (Хмельницький) калзі, щоб пімстився за свою кривду. Калґа легко дав себе на те намовити, обернув військо на Волощину і з ним пішли козаки” ²²).

З ситуації се виходить зовсім ясно, і сам Хмельницький під чаркою ²³) відкрив сей секрет московському гонцеві, потихеньку, щоб инші не чули, на обіді в Браславі, підчас повороту з молдавського походу. В голос, так щоб чув присутній королівський дворянин Єрмолич, гетьман погрозився походом на Москву, а московському післанцеві потиху пояснив:

Говорив я сі похвальні слова умисно, аби королівський дворянин не знав про мою службу й піклування про великого государя; а Ляхи мені великі неприятелі: говорити й жити з сими Ляхами правдою ніяк не можна. Я давно хотів бути під государською високою рукою — піддатися йому з усім військом і городами. Та великий государ прийняти мене не зволив, і мене тим образив. Але я і за сю государеву неласку ніякої шкоди не вчинив, а ще більш ніж перше правду свою показав: котра тепер руїна і війна сталася в Молдавській землі, та війна мала бути в Московській державі ²⁴). До мене присилав кримський цар своїх послів, щоб я йшов на Московське государство; писав з погрозами, що коли не піду, то брацтво і приятельство своє розірве. Та я, служачи великому государеві і забезпечуючи собі його государеву ласку наперед, кримського царя відмовив і Московське государство охоронив, а замість нього ходив з кримським царем на Волохів ²⁵).

Се “з клятвою” потвердив потім Виговський в розмові з московським старцем Арсеніем Сухановим в листопаді:

Кримський (хан) з усею ордою виступив був на Москву і тричі присилав до гетьмана, щоб ішов з ним: “Коли не підеш зо мною на Москву, я тебе теж не послухаю”. Гетьманові то було дуже прикро, говорив: “Краще мині смерть, як на Московське государство йти!” а не йти не можна було, бо гетьман ханові, а хан гетьманові на те присяг, що хоч би на рід, на брата оден другого покликав — то йти! Отже гетьман післав до хана, що на Москву йому йти не можна, бо Ляхи про се довідались: на нас наступають. Так на велику силу хан від Москви відмовився, але приставши до гетьмана став говорити: “Коли ти на Москву не йдеш, а Ляхи наступають, то ходім на Ляхів!” І так пішли на Волохів, за те що воєвода Василь мав порозуміннє на нас з Ляхами, а вернувши з Волощини хотіли вдарити на лядський обоз — та король написав до гетьмана, прохав, щоб на Ляхів не йшли, бо стоять вони на границі не для війни. І от ви самі бачили, що сталось у Волохів — все се лихо мало бути на Москві, і се зробив гетьман: не хотів против царя піти (на государя посягнуть) і християнську кров пролити ²⁶).

Сьому можна вповні вірити; але се цікаво, що прохопившися з сим “по пяному”, в явних розмовах з московськими послами, тверезих і прилюдних, гетьман сею прислугою московському царству більше не похвалявся, а перед козацтвом і перед Польщею взагалі перед західнім світом всю ініціятиву складав на Татар ²⁷).