²⁷) Plebs tyranidem nie mogąc cierpiec, a ze ich o bunty y rzucanie się na panow na kilku mieiscach karano gardłem, ruit za Dniepr, y ia nie wiem, kto tam iusz zostaie.

²⁸) A ich m. a tergo parcant mihi: co ieno ma chłop z dusze wydarszy y iaki taki nazad do Polski retiruią się. Бібл. Чорторийських ркп. 402 с. 5-14. Про сей лист нижче с. 38.

²⁹) Записав співробітник Франківський в серпні 1927 року.

РЕЛІГІЙНА СПРАВА, МИТРОПОЛИТ У ВАРШАВІ, СІЧНЕВІ КОНФЕРЕНЦІЇ, СТАНОВИЩЕ КОЗАЦЬКИХ ДЕЛЄГАТІВ, КИЇВСЬКА ДІСКУСІЯ В БЕРЕЗНІ, ІРКЛІЇВСЬКА НАРАДА.

Джерелом обопільних закидів і роздраження зіставалася також реліґійна справа — що була висунена гетьманом уже підчас зборівських переговорів для замасковання своїх соціяльних і політичних уступок, і тепер далі роздмухувалася не тільки з церковної, а і з козацької сторони, щоб відтягнути увагу від болючих соціяльно-економічних питань, звязаних з Зборівською угодою. Як стільки раз перед тим, інтереси, мовляв, православної віри мали служити покривкою політичних комбінацій, і в недалекій будучности мали оправдати перехід козаччини під московський протекторат — так тепер вони ж мали осолодити всім покривдженим зборівськими пактами болючі розчаровання, які їм довелося понести в своїх безпосередніх інтересах. Все ж війна велася за віру! Зборівський договір постановив, що унія буде скасована, всі володіння православної церкви будуть їй повернені, митрополит дістане місце в сенаті, і т. д. Чи не варто було, супроти такого тріумфу “руської віри”, перетерпіти такі “дочасні” прикрости як відновленнє “послушенства” польським панам і державцям, приверненнє польської адміністрації, і под.?

З другого боку — явне недодержаннє зборівських постанов в справі реліґійній давала добру зброю козацькій старшині, що необережно попустила польській стороні в питаннях польської адміністрації, панського права і т. д. стільки, що не могла того фактично виконати. Всяким обвинуваченням з польського боку в сих пунктах, старшина могла противставити недодержаннє польською стороною постанов в в справах церковних і реліґійних. Контр-претенсія, “встречный иск”, як то кажуть. Коли козацька сторона не додержала своїх зборівських з'обовязань тільки почасти, то польська сторона в реліґійній справі не зробила майже нічого. Вона систематично дурила Українців у сій справі. Воєвода Кисіль, що при зборівських переговорах посередничив у сій справі і присягою своєю ручив за додержаннє сеї обіцянки, в листі до короля, писанім з Київа в жовтні 1650-го р., під очевидними впливами тутешніх балачок на сю тему, в виразах можливо здержливих і обережних, але досить ясно представив королеві і всій правлящій стороні історію ошукання української сторони в сій справі за сей рік:

Відкликаюсь і покликуюсь на правду всіх панів що були під Зборовом, що пункт про скасованнє унії був принятий в абсолютній формі, і гетьман запорозький жодною мірою не годився инакше як тільки щоб се заприсяг в. королівська милость і ми всі. Моєю скромною працею і послугою се було ослаблене постільки, що я відхилив підписи сенаторів і комісарів, і ту присягу збив (уневажнив), а скасованнє унії — приняте так абсолютно — переніс на порозуміннє з прев. митрополитом київським, сподіваючися дійти з ним згоди — що форму скасовання ми з ним винайдемо. Потім коли прийшов я, після багатьох трівог, до Київа, перед соймом, твердість того пункту помякшив я тим способом, що те що було про віру перевів я на маєтки — виявивши їм сю неможливість: “Як ви не хочете, аби вашим сумліннєм командували, то й ви не забагайте командувати”. Тоді весь запал звернувся на окремі церковні маєтки. Досить в те вложив я своєї праці і чести! Другий конфлікт наступив по соймі. Третє було — коли я виступив з розділом маєтків на дві категорії: по померших (вакантні) мали одержати, при живих — чекайте (їх смерти). Се не вдалось — мало я не заплатив се своїм життєм в Київі, всім се відомо. А тепер ще прилучилось, що й те що було дозволене і згоджене на соймі, і се все загальмовано: в. кн. Литовське (його канцлєри) не припечатало привилеїв, і не віддало всього (згідно з привилеєм), і так само в Холмі. Яка ж сварня знову — і знову се все тут відзивається, і вся чернь хвилюється! ¹)

Досі ся справа була відома в загальних рисах; тепер матеріяли віднайдені в польських справах старого московського посольського приказу дають змогу вглянути до неї детальніше.

Почалося ще на листопадовім з'їзді з Хмельницьким у Київі в 1649 році. Стоючи на тім, що зборівських постанов не можна взагалі переводити в життє, коли їх сойм не потвердив, Хмельницький і старшина звернули увагу воєводи Кисіля, що постанови в реліґійній справі доконче мусять бути потверджені й виконані, инакше буде біда. Про се воєвода росповідав потім на січневих варшавських конференціях:

Відкрию вам останню раду: уже на прощанню з паном гетьманом, коли ми радилися про мир, — він наказав мені найбільше піклуватися про благочестє і знищеннє унії, -"Инакше ми або знову до війни, або вишлемо до короля з проханнєм, щоб він нам потвердив зборівські постанови і в справі знищення унії показав нам свою ласку, все ж инше тобі, пане воєводо, доручаєм — аби мир совершенний і упокоєннє миру вчинив, а поза тим сам будеш знати, що робити” ²).

Підчас усіх сих конференцій він з своєї сторони, а митрополит з свого боку не переставали повторяти, що коли ся реліґійна справа не буде полагоджена, се буде остання біда і для Річпосполитої і для них персонально: буде нова війна з козаками, а їм особисто не буде можна очей в Київі показати, особливо митрополит се повторяв, що бути йому в Дніпрі, коли він в чім небудь попустить з козацьких постулятів.

В зборівських пактах говорилося, що реліґійні постуляти поставить соймові митрополит і православне духовенство, і згідно з їх формульованнєм сойм то ухвалить, а король затвердить ³). Тому король вислав запросини до митрополита і православного духовенства, щоб вони прибули на сойм. Судячи з того, що митрополит виїхав з Київа 2 грудня, скоро за Кисілем, виходить, що згадана київська конференція в середині листопада була властиво перед-соймовою нарадою, в якій Хмельницький з старшиною (то значить — з козацькою делєґацією на сойм), митрополит з духовенством і воєвода Кисіль як повірник уряду в руських справах і шляхетсько-руський патріот — мали уставити спільну лінію в церковно-національній справі. Тепер коли віднайшовся дневник подорожі митрополита до Варшави, що день за днем, докладно як рідко, росповідає “діянія” варшавської місії, можемо доволі добре уявити собі сю лінію.

Митрополит з иншими владиками і архимандритами приїхав до Варшави 2 січня н. ст., за 10 день перед скінченнєм сойму; після дуже ласкавої авдієнції у короля, що обіцяв йому полагодженнє православної справи, була визначена нарада трьом єрархіям: латинській, православній і уніятській під проводом біскупа познанського, і всі інтересовані зазначили свої позиції. Православну сторону крім митрополита представляли: владика львівський, номінат на владицтво мстиславське, архимандрит печерський й ігумен михайлівський. Уніятську — владика пинський Війна-Оранський в заступстві хорого митрополита і смоленський Злотий з кількома архимандритами. Кисіль пояснив зібранню, які були козацькі домагання в зборівських переговорах: унія має бути скасована, всі маєтности православної церкви їй привернені, “в Київі і на всій Україні” не має бути ні латинських костелів ні монахів яких небудь орденів. Він, Кисіль, підчас переговорів всяко старався збити козацьку сторону з такої різкої позиції і звільнити короля від присяги; почасти йому вдалось добитися у неї деяких уступок, почасти він заплутав текст договору, так як ми тепер бачимо — що його можна було натягати на ріжні способи, а властиву формулу відложено до митрополичої доповіди соймові — що відкривало можливість дальших модифікацій, дорогою натиску на митрополита. Під час київської конференції, протягом трьох тижнів, в нарадах з гетьманом і митрополитом, Кисіль всяко старався поменшити українські вимоги — "так свирЂпо и нагло о том ся не домовляти” (як висловлюється переклад дневника). І на спільному засіданню з митрополитом і козаками у Хмельницького, коли Кисіль доказував, що вимагаючи свободи віри для себе, не випадає заразом домагатися реліґійного примусу на инших: примусового привернення уніятів до православної віри, — йому довелося осягнути се, що Хмельницький погодився на тім, аби не домогатися скасування унії, а тільки передачі православним того що їм давніше належало і було передано уніятам.