В р. 1408 стала ся, як я вже згадував, громадна еміґрація сїверських князїв до Москви. Московські лїтописи записують сей факт так: „липня 26 приїхав з Брянська до в. князя, служити йому, литовський князь Свитригайло Ольгердович, а з ним владика брянський (властиво чернигівський) Ісакий, Патрикий (Наримунтович) Звенигородський (князь стародубський, чому названий він тут Звенигородським — не ясно), князь Олександер Звенигородський (його син, згаданий уже Олександр стародубський), з Путивля кн. Федор Олександрович, князь Семен перемишльський, князь Михайло хотетівський, князь Урустай менський, і бояре чернигівські, брянські, стародубські любутські й ярославські. В. князь Василь (московський) прийняв Свитригайла з великою честию й дав йому в державу Володимир” з иньшими волостями 20).

Се оповіданнє цїнне для нас і з того боку, що кидає сьвітло на становище обох конкурентів — Литви й Москви в Сїверщинї при кінцї XIV та на початках XV віку. Сї еміґранти — все литовські піддані або присяжники. Отже такими виступають тут, окрім Гедиминовичів, князї східнїх чернигівських волостей: кн. путивльський, кн. хотетівський (одна з лїнїй кн. карачевських, на місце їх „князївства” вказує c. Хотетово за Окою, в теп. Орловськім пов.), кн. перемишльський (Перемишль над Окою, повище Калуги), далї — бояре з Любутська і з смоленсько-чернигівського погранича — з Рославля 21).

Бачимо отже, що як і за Ольгерда, так і тепер, при кінцї XIV і на початку XV в. литовське правительство, не обмежаючи ся західньою Чернигівщиною, хотїло держати в своїм впливі й східню. Для того старало ся воно мати свої опорні точки — замки там, серед дрібних княжих волостей, щоб тримати їх в залежности від себе. Але тогож хотїла й Москва, і скоро тільки приходило до розриву між Литвою й Москвою, зараз виявляла ся на сїй точцї емуляція тих двох держав. В 1371 р. Ольгерд нарікав на Москву, що позаберала йому пограничні замки — Мценськ і Калугу. Коли за Витовта, при добрих взагалї відносинах між Москвою й Литвою, прийшло до короткого розмиря в рр. 1406-8, знову виходить теж саме: припадково довідуємо ся, що литовське військо захопило Одоїв, а з другого боку не без впливу, очевидно, московського правительства сїверські князї Гедиминової династиї — Свитригайло й стародубські Наримунтовичі піддають Москві свої волости й замки. Деякі пограничні замки Москва при тім таки задержала при собі — нпр. Любутеськ бачимо потім, в р. 1410 серед волостей московських, і аж пізнїйше Литва вернула його собі 22).

Взагалї на сїм пограничу московські й литовські впливи спирали ся дуже сильно. Тільки з ослабленнєм московської полїтики, по смерти в. кн. Василя Дмитровича († 1425), коли Витовт не тільки підбиває свому впливу рязанських князїв, але і в відносинах до московського князя стає в ролї опікуна, — здобувають литовські впливи перевагу над московськими і в східнїй Чернигівщинї. Але з відродженнєм полїтичної сили Москви й ослабленнєм литовської полїтики за Казимира московська полїтика здобуває собі назад сю утрачену позицію й починає проявляти свої впливи ще інтензивнїйше, користаючи з загального повороту, який довершив ся у внутрішнїй полїтицї Литовської держави в XV в.

Примітки

1) Про прилученнє українських земель до в. кн. Литовського див. Антонович Моноґрафії c. 113-5, 120-8 (більше про Київщину й Подїлє), Дашкевич ЗамЂтки c. 42 і далї (тільки про Київщину й Подїлє), моноґрафії Голубовського й Багалїя про Сїверщину (про литовську окупацію дуже мало й поверховно), Зотова О черниговскихъ князьяхъ по Любецкому синодику (c. 212 і далї, стараннїйше й детальнїйше, найлїпше, що ми мали до тепер для історії окупації Сїверщини). Про Київщину — моя Історія Київщини c. 470 і далї, також див. іще працї що дотикають сеї справи, вказані в прим. 2. До окупації Подїля ще Н. Молчановского Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ до 1434 р. Далї, сюди належать згадані вже загальні огляди територіального складу в. кн. Литовського: Любавского Областное дЂленіе и провинціальное управленіе в. кн. Литовского с. 36 і далї (коротко і компілятивно) і Леонтовича Очерки исторіи русско-литовскаго права гл. V, VI, VIII (ширше, але також переважно компілятивно, і богато помилок). Нарештї ґенеальоґічні працї Стаднїцкого і Вольфа дотикають сих питань в біоґрафіях поодиноких членів Гедиминової династиї — Stadnicki. Synowie Gedymina, I (біоґрафії Патрикия Наримунтовича й Коріатовичів) і Bracia Władysława Jagiełły (біоґрафії Корибута, Дмитра й Володимира Ольгердовичів), Wolf Ród Gedymina (біоґрафії тихже князїв). З усїм тим невиясненого й спірного зістаєть ся тут іще дуже богато.

2) Див. в т. III 2 c. 189-191.

3) Т. III 2 c. 175 і далї.

4) Т. III 2 c. 181, 188.

5) Никон. л. II c. 228. Здогади (дуже гіпотетичні) про сю кампанїю у Голубовского Исторія Смоленской земли с. 174 і 318, також у Антоновича ор. c. c. 112.

6) Голубовский ор. c. c. 174; Антонович натомість уважає Василя нїби братом смоленського князя (в текстї його оповідання єсть очевидна помилка).

7) Про сього Романа див. прим. 17.

8) Воскр. II c. 17, Собраніе госуд. грам. І c. 52.

9) Воскр. II с. 34: в. кн. московський посилає „воєвати литовскыхъ городовъ и волостей, они же шедше взяша городъ Трубческъ и Стародубъ и иныя многіа волости и села”. Про Новгород найдавнїйша згадка в грамотї Корибута 1386 — Codex epist. Vitoldi ч. 29.

10) Про литовських князїв в Сїверщинї див. прим. 18.

11) Т. III 2 с. 180.

12) Рус. истор. библ. VI дод. c. 135, Никон. III c. 26.

13) Воскрес. II с. 70.

14) Никон. III c. 5, 86, 184, 187, Воскр. II с. 70, 75.

15) Воскр. II с. 34, Никон. III с. 45 і прим. 18.

16) Карамзїн V пр. 254, Воскр. II c. 76 і 82, Codex epist. Vitoldi ч. 352 (тут мабуть мова про Витовтів похід звісний з московських і пруських джерел — Воскр. II c. 78, Scr. rer. prus. II c. 282). Про становище князїв чернигівських династий при кінцї XIV і на початку XV в. див. у Зотова ор. c. c. 214 і далї, Любавскій ор. c. c. 50 і далї. Про Олександра стародубського спеціально — Wolff Rniaziowie c. 172

17) Се Дмитро Ольгердович Старший, згаданий вище.

18) Воскр. II c. 22, 36, 39. Никон. III с. 54, Карамзїн V пр. 71 і 80, Татїщев IV с. 281.

19) Cобраніе госуд. грамотъ и дог. I с. 66 (пор. Иловайскій Сочиненія I с. 120 і 70), Воскр. II с. 62. Одного з князїв козельських Федора бачимо в московській службі як воєводу в р. 1408 — Воскр. II c. 82.

20) Воскр. II c. 82, пор. Никон. III с. 204.

21) Що до „Урустая менського”, то таких князїв зрештою не звісно. Д. Зотов (c. 128) здогадуєть ся, чи не треба розуміти тут місто Мену, недалеко Десни, в сусїдстві Сосницї, але повторяю, таких князїв зрештою незвісно. Може се Минськ — але й там таких князїв не знаємо.

22) Воскр. II c. 81, Собраніе госуд. грамотъ І c. 76.

Прилученнє українських земель до в. кн. Литовського в 2-й пол. XIV в.:Київщина: звістка Густинської компіляції про окупацію її, вартість її; час і обставини переходу Київа в формальну залежність від Ольгерда; справа київської митрополїї. Переяславщина. Поділє — звістки про литовську окупацію і аналїза їх, татарсько-литовські відносини і литовсько-татарський компроміс, татарська дань і тамга; наданнє Тохтамиша й оповіданнє Менґлї-ґерая про Хаджі-ґераєву грамоту на українські землї.

Я забіг дещо вперед, аби дати можливо повний образ полїтичної ситуації в чернигівських волостях і не вертати ся до неї пізнїйше (доля східнїх, верхівських волостей не багато нас й інтересує, бо їх звязок з нашою історією тільки історичний, а лежать вони вже на чужім етноґрафічнім ґрунтї). Тепер вернїмось до иньших Ольгердових здобутків в українсько-руських землях — в Київщинї й на Поділю.

Про Київщину з XIV в. нам звісно до розпуки мало. Бачили ми вже 1), що деякі її части, від північного заходу, були, правдоподібно, ще перед Гедимином відірвані й прилучені до в. кн. Литовського, а за Гедимина, як показує епізод 1331 р., київський князь стояв під певним полїтичним впливом Литви, хоч зіставав ся в формальній безпосереднїй залежности від Татар (татарський баскак в Київі поруч київського „князя” Федора). Такий стан річей перетягнув ся, очевидно, і в часи Ольгерда, аж нарештї Київщину в цїлости прилучено до земель в. кн. Литовського, то значить — посаджено тут одного з литовських князїв. Про се одиноку відомість подає одно дуже пізнє джерело т. зв. Густинська компіляція, зложена в XVI-XVII вв. на Українї на підставі джерел руських, московських і польських. В нїй читаємо під рр. 1361-2: