10) Script. rer. Livon. I. c. 630.

11) Іпат. 587.

12) Так в 1238 р. Романовичі напускають на Польщу Литву; „возведе Литву — Менъдога”; описуючи пізнїйший о кілька лїт похід Литви на Ливонїю, сучасний ливонський хронїст Альнпеке (Scriptores rerum Livonicarum I р. 565) зве Мендовга могутним королем Литвинів (der Littowen kvnicrich).

13) Іпат. 517 — Ізяслав новгородський. Нї про який иньший Новгород тут окрім нїманського не можна думати. Найнещасливійше трапив Лятковский, бо думає про Новгород = Звягель, не знаючи, що Новгородом він почав звати ся тільки від часів прилучення до Росії.

14) Що Глїб мусїв мати якусь волость в 50 рр., не підлягає сумнїву: тільки тим можна витолкувати, що Роман Данилович, в своїх полїтичних комбінаціях на Чорній Руси, числить ся з ним, женить ся з його донькою, і пізнїйше, в 1258 р., коли Войшелк ухопив Романа, Глїб, видко, задержав Волковийськ (Іпат. с. 561): очевидно, се була його питоменна волость. Але в 1254-5 Волковийськом роспоряджає Войшелк (c. 551); се можна толкувати або так, що Глїб був переведенний на якийсь час на иньшу волость, або що сї чорноруські князї були вже медіатизовані — їх волостями роспоряджав литовський князь, хоч вони в них ще сидїли.

15) Іпат. c. 542-4,551 (підвластні Мендовгу руські волости в 1250-х рр.), c. 661 (Ізяслав свислочський), 583 (Василько вслонимський).

16) Див. т. III 2 c. 80 і далї. До хронольоґії подїй взагалї див. мою Хронольоґію подїй Галицько-волинської лїтописи, Льв. 1902 (з Записок Н. Тов. ім. Шевченка т. XLI, також в V кн. моїх Розвідок і матеріалів).

17) Антонович (ор. c. 27) навіть змагання Данила до прилучення Ятвязької землї поясняв тим, що ятвязька територія дїлила землї Данила від Чорної Руси й без прилучення її не можна було звязати чорноруських волостей з Галицько-волинською державою. Але істнованнє такого ятвязького клина — здогад на нїчім не опертий.

18) Укладаючи з Данилом спільний похід на Київ, Мендовг каже йому: „пришлю к тобЂ Романа и НовгородцЂ” (Іп. 555).

19) Іпат. c. 543: підчас війни Данила з Мендовгом пинські князї „имЂяху лесть” і не хотїли йти походом на Литву; се могла бути проста невтральність, але і в такім разї вона непримітно втягала пинських князїв в круг полїтичних впливів в. кн. Литовського.

20) Воскресен. І c. 144, Никон. II c. 115, Іпат. с. 541 і 569, І Новг. c. 281 і 283. Ширша русько-литовська лїтопись оповідає про якогось литовського кн. Мингайла, нїби сина Ердивила, що силоміць підбив собі Полоцьк, коли там перервала ся княжа династия і Полоцьк перетворив ся в републїку (c.5); але сей, як і иньші перекази тогож джерела вартости дуже невеликої. Лятковский (c.328) пробував довести, що Товтивил засїв в Полоцьку ще на початку 40-рр., і сей погляд приймає й Леонтович (c.82), а незалежно від нього — опираючи ся на баламутнім оповіданню Стрийковского, Данилевич (Очеркъ исторіи полоцкой земли с. 135-6). Але історія литовських замішань 1251-4 рр. показує, думаю, зовсїм виразно, що в Полоцьку Товтивила не було тодї, инакше-б лїтописець згадав би й Полоцьк, вичисляючи сили, якими роспоряджала коалїція. Д.Данилевич (І c.), опираючи ся на тій звістцї Стрийковского, пробував і ту згадку Галицько-волинської лїтописи (c.549) про похід Литви „ко Смоленьску” привязати до Полоцька, але безпідставно.

21) Іпат. 541.

22) Проф. Антонович в сих замішаннях по смерти Мендовга бачить боротьбу партий руської й литовської (c. 30 і далї); одначе для такого принципіального осьвітлення боротьби литовських династів джерела не дають підстави.

23) Т. III c. 93.

24) Іпат. 613-4, Russisch-livl. Urkunden c. 13, див. іще 1 Новг. c. 252, Полное собр. лЂтоп. IV с. 37-8, Latopisiec Litwy c. 135 (згадки про остатнїх полоцьких і витебських князїв з руської династиї).

25) Рукописи мають Pucuwerus, Putnwerus; Стрийковский з якоїсь незвісної рукописи має Utinuerus; в лїтературі прийнята форма „Лютувер” Lutuverus, пущена Гарткнохом в його виданню Дісбурґа. Проф. Беценберґер на підставі анальоґій литовської фільолоґії виводив форму „Бутумер”.

26) Для ґенеальоґії сеї нової династиї — Дісбурґ в Scriptores rerum Prussicarum І c. 155, Russisch-livl. Urkunden c. 31, Антонович c. 37-8 і замітка Никитского (див. прим. 1).

27) Див. Любавскій Областное дЂленіе гл. 1.

28) Воскресен. лїт. І c. 199; в Минскій землї дістає волость Жеславську син Гедимина Явнута — Давн. русько-лит. лїтол. c. 27.

29) Russisch-livl. Urk. c. 20, Воскр. І c. 199.

30) Див. т. III 2 c. 117 і прим. 13 — там подано перегляд джерел, на яких опираєть ся в науковій лїтературі здогад про відірваннє Берестейсько -дорогичинської землї.

31) Воскресен. І c. 254, Стрийковский І c. 364. Ґенеальоґічні виводи „Начала” дуже баламутні (в наведеній звістцї називає воно Витеня сином. Тройденовим), але поданих в нїй історичних звісток нїяк не можна іґнорувати.

32) „А по великомъ князЂ МиндовгЂ сЂде на княженіи Литовскомъ Давиловъ сынъ Видъ, егоже люди волкомъ звали, и тотъ прибавилъ Деревьскіе земли много”. „Начало” уважає Тройдена Видовим сином, отже князюваннє його мало-б припасти між абдікацією Войшелка (а властиво — смертию Шварна) і князюваннєм Тройдена. Але тут для Вида місця нема, бо по словам Галицько-волинської лїтописи по Войшелку княжив Шварно, а Шварновим наступником називає вона Тройдена. Сама звістка, що Тройден був Видовим сином і Ерденевим братаничом, виглядає дуже підозріло й скорше може належати до таких ґенеальоґічних помилок Начала, як то що Довмонт був сином Мендовга, а Витень Тройдена.

33) Іпат. 613 — „литовъский князь Бурдикидъ и брат его Будивидъ (Буивидь)”. Карамзїн прим. 176 (c.75) висловив здогад, що Буивид одна особа з Витенем, і се було повторено иньшими (Фойґтом, IV c. 3, Даниловичом Skarbiec І c. 118, Іловайским II c. 538). Але воно зовсїм не правдоподібно. Далеко більше правдоподібности в тім, що Будивид (сю форму в такім разї треба рішучо вибрати) виступає як rex Butegeyde в грамотї ливонського маґістра з р. 1290, виданій у Фойґта Codex diplom. Prussiae II c. 26. В сїй грамотї маґістр закликає пруських рицарів до нападу на Жмудь, тим часом як сам він разом з тим має ударити на terram regis Butegeyde. 3 сього виходить, я думаю, не те що Butegeyde був князем жмудським, як думав Фойґт (IV 50), а може як раз — що він не був жмудським князем, а княжив над иньшими литовськими землями, як і Будивид волинського лїтописця. Більш гіпотетичне зближеннє сього імени ще з Путувером, батьком Гедимина (Тепен в Scr. rerum Pruss. І c. 146, Ґонсьоровский в збірнику статей петерб. академії про останнїх галицьких князїв c. 69-70).

34) В науковій лїтературі се оповіданнє про Вида і його здобутки в Київщинї досї не мало щастя: не було близше розібране. Див. мою Історію Київщини c. 472; побіжна вказівка у Дашкевича ЗамЂтки c. 40.

35) Ширша русько-литовська лїтопись оповідає (c. 5-6), що князь Скирмунт син Мингайла (по її баламутній ґенеальоґічній хронольоґії се припадало-б ще на кінець XII і початки XIII в.!) опанував з початку Туров і Пинськ, потім Мозир і Сїверщину. Тут інтересний звязок прилучення Мозирщини з прилученнєм Турово-пинщини до Литви. Як би оповідання сеї лїтописи не були так безмірно баламутні, з сього оповідання можна б виводити, що колишнї заприпетські волости Київа були прилучені до в. кн. Литовського разом з турово-пинськими землями. Але лїтописне оповіданнє занадто непевне, аби на нїм оперти того рода вивід.

36) Т. III 2 c. 172-3.

37) Супрасл. л. c. 55.

38) Pomniki c. 15-6. Оповіданнє се було використане й спопуляризоване Стрийковским в його Sarmatiae descriptio, виданім під іменем Ґванїнї, і потім в Kronika Polska, litewska. В обох обробленнях він пробував датувати се оповіданнє (в Descriptio 1304 р., в Хронїцї 1320-1), а в другій додав до нього ще й цїлий ряд нових подробиць. Відси перейшло воно й до ріжних наших компіляторів: так, на оповіданню Descriptio опираєть ся Густинська компіляція, на Хронїцї Синопсис.

Становище сучасної науки супроти волинської части сього оповідання — про те як Гедимин забрав Володимир і Луцьк, вказане в т. III 2 прим. 13. Про київську частину див. прим. 2.