Ся неудача підірвала енерґію союзників. Угорського короля зрештою займали внутрішнї відносини: боротьба з сином і з загальним невдоволеннєм в державі, що привело до видання угорської конституційної хартії (т. зв. Золотої булї, 1222). Отже про дальшу боротьбу з Мстиславом не було йому що й думати на разї. Аби увільнити сина з неволї він зараз розпочав переговори. Лєшко теж помирив ся з Романовичами, і цїла справа скропила ся на Олександрі белзькім, що перед тим, відступивши від Мстислава, уложив був союз з Кольоманом і Лєшком: Романовичі напали й знищили Белзьку землю нечуваним способом, аж Мстислав обстав за Олександром і упросив Данила дати йому спокій.

Але тим часом як заграничні відносини так добре укладали ся для Волини й Галичини, попсував справу сам Мстислав. Він дав себе розсварити з Данилом, що був, як бачили ми, дуже дїяльним і цїнним союзником йому в сих лїтах. Лїтописець запевняє, що Данило нїчим не завинив супроти Мстислава, а юдили його на Данила бояре і Олександр белзький; що Олександр казав, нїби Данило хоче Мстислава убити; що Данило вивів на чисту воду сю брехню, і що Мстислав сам перед смертю жалував, що дав боярам, головно Судиславу, намовити себе на Данила ⁴⁸). Сьому можна вповнї вірити, бо Данило, скільки бачимо, все дуже льояльно поступає супроти Мстислава аж до смерти його, а Мстислав мусїв чути себе в Галичу досить нїяково супроти Данила, як отчича галицького стола, і на сїм психольоґічнім ґрунтї легко було в Мстиславу розбудити всякі підозріння на Данила, тим більше, що Мстислав взагалї показує дуже мало інтелїґенції.

Знеохоченнє його до Данила показало ся зараз по останнїй побідї над Уграми. Галицький лїтописець говорить вправді про се пізнїйше, поясняючи, чому Мстислав віддав Галичину не Данилу, а угорському королевичу. Мстислав, каже він, носив ся з гадкою передати Галич зятеви Данилу, бо переконував ся, що сам не може задержати Галичину, з огляду на боярські інтриґи; проводир угорської партії Судислав і його одномишленники теж доводили Мстиславу, що він не може утримати ся в Галичу супроти ворожої боярської партії: „не можешь бо держати (Галич) самъ, а бояре не хотять тебе”; але вони прирадили віддати Галич не Данилу, а видати другу доньку за найменьшого угорського королевича Андрія і йому віддати Галичину: „бо коли даси королевичу, то зможеш, коли схочеш, назад від нього відібрати, а як даси Галич Данилу, то вже Галич на віки страчений для тебе, бо Галичане (люде) хочуть Данила” ⁴⁹).

Сї мотиви, котрими галицький лїтописець мотивує останнї розпорядження Мстислава в Галичинї, зовсїм правдоподібні, але вони важні також і для ранїйшого часу, безпосередно по останнїй побідї Мстислава над Уграми. Рішення свої Мстислав повзяв уже скоро по тій кампанїї; на се виразно вказує зміст умови, заведеної Мстиславом з Андрієм в 1222 р. Він звістний нам з автентичного документа — папського листу (з поч. 1223 р.), писаного у відповідь на реляцію Андрія ⁵⁰). Звідси довідуємо ся, що для увільнення з неволї Кольомана з Сальомеєю й иньшими значними Уграми Андрій мусїв вирікти ся всяких претензій на Галичину для Кольомана, але натомість було умовлено, що Мстислав видасть доньку за третього Андрієвого сина, теж Андрія на імя, і той дістане від Мстислава Галичину.

Очевидно, се зі сторони Мстислава була добровільна уступка, бо він мав усяку можливість диктувати умови Уграм, і ми її не пояснимо инакше, як тільки поданими лїтописцем мотивами, що знову могли утворити ся тільки на ґрунтї подражнення Мстислава на Данила. Підюджений на Данила Олександром, по походї на Татар 1223 р., де брали участь і Мстислав і Данило, і де Мстислав через свою амбіцію відіграв досить сумну ролю, він навіть вибрав ся походом на Данила разом з Олександром — воювати Данилову волость. Але Данило, запросивши до помочи Лєшка, змусив Мстислава вернути ся, і справа знову скінчила ся на пустошенню Белзької землї й пограничних околиць Галичини. Мстислав виберав ся потім новим походом, але Данилу удало ся вияснити Мстиславу несправедливість його підозрінь, і на княжім з'їздї в Перемилї відносини їх, бодай на зверх, приведено до порядку ⁵¹).

Тим часом в самій Галичинї Мстислав грав досить нужденну ролю. В руках боярських полїтиків сей славний вояк був безрадним знарядєм, і вони без кінця плели сїтку своїх інтриґ, знаходячи собі опору на угорськім дворі. Відносини до Угорщини не уставили ся з умовою 1222 р. Андрій, очевидно, не міг переболїти упадку Кольомана і слїдом по умові вислав до папи реляцію про неї, стилїзовану так, щоб дістати увільненнє від своєї присяги Мстиславу. Папа дїйсно увільнив Андрія від присяги, признаючи його нову умову з Мстиславом неважною супроти давнїйшої, уложеної з Лєшком (про Кольомана). Але з сього морального права Андрій, зайнятий внутрішнїми справами, на разї не мав нїякої спромоги скористати. Він вислав свого сина Андрія в Галичину і той заручив ся з донькою Мстислава та дістав від нього Перемишль.

Сей немудрий крок тільки підлив олїю в огонь боярської полїтики. Уже перед тим проводирі боярської полїтики юдили боярські круги против Мстислава. Один з них — Жирослав пустив поголоску, що Мстислав хоче счинити над боярами різню в стилю Ігоревичів: „хощеть ви предати тестеви своєму Котяну на избитьє”; бояре, повіривши в то, почали утїкати в гори, але Мстиславу удало ся переконати їх в неправдивости сеї поголоски: висланий ним до настрашених бояр духовник його Тимотей привів їх назад до Мстислава, а Жирослава за сю брехню Мстислав нагнав від себе. Против Мстислава Жирослав здаєть ся уже тодї висував сина покійного київського князя Мстислава Романовича — звістного нам Ізяслава, що відограв досить визначну ролю в пізнїйших замішаннях: нагнаний Мстиславом Жирослав удав ся до нього ⁵²).

В таких обставинах скоро в Перемишлї засїв з руки Мстислава королевич Андрій, його двір стає огнищем боярської ворохобнї. Оден з визначних боярських проводирів — Семенко Чермний намовив королевича оружно добивати ся Галича від Мстислава, і королевич удав ся до батька та подвигнув його до походу на Галичину (кінець 1226 чи поч. 1227). Лєшко прислав теж поміч на Мстислава, а слїдом виберав ся й сам. Небезпечність змусила Мстислава звернути ся до Данила, і той дїйсно не відмовив помочи, й сам пішов з братом у похід. Мстислав зачинив ся в Галичу, і угорський полк, що підступив був під Галич, не міг перейти Днїстра через велику воду й вернув ся назад. Сам король стояв під Звенигородом; лїтописець переказує поголоску, що він сам не відважав ся йти під Галич, бо „волхви угорські напророкували йому, що як побачить Галич, не буде жити, а король вірив тим „волхвам”. Коли не удало ся приступити до Галича, він пройшов на Поділє, взяв Теребовль і пішов на Волинь, аж до Горини, але нещасливо приступивши до Кремінця й богато стративши тут війська, завернув ся назад тою ж дорогою. При поворотї ударив з Галича Мстислав і побив угорський полк; се наполошило короля, й він спішно став тїкати. Але Мстислав пішов за ним слїдом; під Городком злучили ся з ним Романовичі; Лєшка, що виберав ся в поміч Андрію, Данило задержав, наславши військо на польські землї. Король Андрій опинив ся в дуже небезпечній ситуації, і його виратував тільки Судислав, що будучи дуже впливовим дорадником Мстислава, далї вів потайки свою полїтику: він намовив Мстислава залишити дальший похід ⁵³).

Мало того, Судиславу своїми впливами удало ся привести до того, що невважаючи на таку нельояльність королевича Андрія, Мстислав незадовго знову вернув ся до пляну — віддати Галичину йому. Мотиви Судислава ми знаємо. Мстислав дїйсно полишив навіяну останнїми подїями гадку — віддати Галич Данилу і розпочав нові переговори з угорським королем.

По останнїй неудачі се для Угорщини була чиста нахідка. Переговори закінчили ся тим, що Мстислав видав доньку за королевича Андрія й віддав йому Галичину, полишивши собі тільки Понизє, а сам виїхав до свого Торчеська. Данило супроти сього дивовижного вчинку Мстислава нїчим не заявив свого невдоволення, противно — зазначив ще свої симпатиї і покору до Мстислава, віддаючи йому на рішеннє свою суперечку з пинськими князями за Чорторийськ. Галицький лїтописець каже, що Мстислав відповідаючи на се, заявив, що жалує свого вчинку з Галичом, признає свою вину перед Данилом і хоче відібрати Галичину від королевича з тим, аби віддати Данилови: „сину, завинив я перед тобою, не давши тобі Галича, а віддавши иноплеменнику; се мене Судислав здурив; але коли буде на те божа воля, я ще виберу ся походом — візьму Половцїв, а ти з своїми полками підеш: ти візьмеш собі Галич, а я Понизє”.