Чималою заслугою учених, переважно українських, з 60-80-х рр., було те, що безосновність обох сих теорій — польської й росийської, та їх помилки против дїйсности виказано докладно ⁸). Дослїди й ново видобуті матеріали вияснили, що татарський погром Бату не зробив українського Поднїпровя пустинею, що між ним і кольонїзацією XVI в. були посереднї періоди зміцнення й ослаблення кольонїзації, та що головна роля в сїй кольонїзаційній роботі все належала не прихожій, а місцевій людности, котра нїколи не вигибала до останку, а тільки хвилювала — то відступаючи в більше забезпечені лїсові пояси під татарським напором, то вертала ся на свої попілища, отже нема й причин припускати якоїсь радикальної зміни в етнічнім складї й характері тутешньої людности, заміни одного етноґрафічного елємента другим, хоч безперечно сї хвилювання не лишили ся без впливу на етноґрафічну фізіономію тутешньої української людности ⁹).

Від перегляду й оцїнки тих фактів і звісток, які уживали ся або можуть бути ужиті для оцінення впливів татарського погрому Бату на кольонїзацію українського Поднїпровя мусимо ми почати свій огляд житя східньої України в татарських часах. Ми переглянемо ті звістки, які були притягнені на доказ незвичайно руїнного впливу татарського погрому на українську кольонїзацію й постараємо ся оцїнити їх вказівки.

Перше місце займає тут оповіданнє Галицько-волинської лїтописи про погром Бату на Україні; ми навели вже його на своїм місці ¹⁰) і тепер лише виберемо з нього найбільше інтересне для нашого питання. Лїтопись оповідає, що Бату взяв Переяслав і винищив цїлий, ”изби всь”; навіть убито епископа ¹¹); катедру зруйновано і пограблено. Чернигів взято і спалено; про масове побиваннє людей тут не сказано; піднесено тільки, що епископа полишено цїлим. Про Київ не сказано нїчого, тільки що тисяцького Дмитра Бату помилував „мужьства єго ради”. В Суздальській лїтописи натомість маємо коротку згадку, що Татари пограбили в Київі св. Софію й иньші церкви, „а люди отъ мала и до велика вся убиша мечемъ” ¹²). Пляно-Карпінї, що був у Київі пять лїт пізнїйше, також оповідає, що Татари, взявши Київ, „побили горожан” ¹³). В дорозї Бату від Київа на Волинь лїтопись згадує, що Татари підманили людей з Колодяжна їм піддати ся, а коли ті піддали ся — їх побили. Далї згадано без всяких пояснень, що Татари взяли Камінець і Ізяславль, але не могли взяти Кремінця й Данилова, і се кінчить ся такою загальною фразою: Батий, прийшовши під Володимир, „взя и копьємъ и изби не щадя, тадоже и градъ Галичь, иныи грады многы, имже нЂсть числа” ¹⁴).

Як бачимо, оповіданнє не визначаєть ся особливою докладністю — загальні фрази або голі звістки про взятє. Очевидно мовчаннє лїтописи при таких звістках не означає ще, що нїчого злого від Татар людям не стало ся, як з другого боку і сї страшні слова „изби”, „изби весь” не випадає приймати так дуже буквально.

Видко, що Татари в сїм своїм походї дїйсно не жалували краю: які міста брали, то нищили сильно, й народу при тім загинуло богато (при поворотї вони спішили ся, й здаєть ся — так страшно не нищили, принаймнї не маємо на се вказівок). Припускаю, що як Переяслав і Чернигів, так і Київ мусїв сильно потерпіти в пригодї 1240 р., хоч загальній фразї далекої Суздальської лїтописи не можна надавати особливого значіння. Але було б помилкою думати, що сї взяті й погромлені Татарами городи по тім запустїли. Се й a priori неправдоподібно: неможливо подумати, аби Татари мали таку міцну постанову вирізувати „до ноги” всїх, кого в містї знаходили. Сам Карпінї, що так богато оповідає про страшну немилосердність Татар, головний натиск кладе на те, що вони не милують значних: „коли иньших милують, то визначних і старших нїколи не милують” ¹⁵). Як побачимо низше, в тім часї Бату мусїв мати вже вповнї сьвідомий плян зробити з українсько-руських земель провінції Орди, тим самим не мав нїякого інтересу перетворяти їх в пустиню, і його страшні побивання мусимо уважати тільки заходом для закорінення „спасительного страху” по монґольській полїтичній методї. З другого боку очевидно, що не всї горожане замикали ся в городах перед Татарами; чутка про взяті ними й винищені міста далеко випередила похід Татар на українські землї, і коли українські князї не мали охоти засїдати по містах, а тїкали від Татар, куди видно, то нема причин думати, що сього не робили й иньші горожане — не тікали куди видно, з тим щоб по татарськім пополоху знову вернути ся на свої осади й відкопати закопані в землю скарби. Спеціально що до Київа знаємо, що Татари навідували ся туди завчасу й потім довший час вичікували переходу через Днїпро, отже був час тїкати.

І дїйсно, городи не пустїли по тім татарськім погромі. Не тільки Володимир і Галич, так страшенно знищені по словам місцевої лїтописи Татарами, відживають зараз по татарськім погромі, зістають ся далї княжими столицями й показують інтензивно житє. І спалений Татарами Чернигів слїдом знову бачимо княжим столом: там сїв зараз по татарськім походї Ростислав Михайлович, а потім його батько Михайло, коли Київ випросив собі Ярослав ¹⁶). Що місто не було зовсїм знищене, доказують то й кілька церков захованих з передтатарських часів.

Не пропав і Київ, про знищеннє котрого стільки говорило ся потім. Слїдом по татарськім погромі перебуває там Михайло, випрошує його собі Ярослав і садовить там свого боярина — „обдержати” Київ. Карпінї вправдї каже, що Київ по погромі „зійшов на нї що” ¹⁷) — „ледви лишило ся в нїм двіста домів, та й ті люде живуть в тяжкій неволї”. Але сї нарікання, певно записані з слів Киян, що мали всяку підставу нарікати на татарську пригоду — представляли річ далеко гірше, нїж вона в дїйсности була: з иньших оповідань Карпінї бачимо, що в Київі він бачив тисяцького й бояр ¹⁸), а що ще важнїйше — приїздили туди тягом цїлими компанїями купцї з ріжних країв. Так Карпінї згадує, що з ним разом приїхали до Київа купцї з Вроцлава (і видко, там лишили ся, далї з ним не поїхали), далї — купцї з Польщі й Австрії, компанїя лєвантських купцїв з Царгороду, де були купцї з Ґенуї, Венеції, Пізи, Акри, Франції ¹⁹). Отже Київ вів далї заграничну торговлю, певно — не попілом від татарських згарищ.

Супроти того й слова Карпінї про повний упадок Київа і тих двіста домів треба уважати або сильно пересоленими, або опертими на якімсь непорозумінню ²⁰). Зрештою і в Київі полишало ся досить памяток з перед татарських часів, а й лїтописець, описуючи подоріж Данила в 1245 р. через Київ, не каже нїчого за якесь повне спустошеннє Київа. Переяслав також, видко, не зник з землї, бо теж згадуєть ся в сїй Даниловій подорожи, хоч і без всяких близших подробиць ²¹).

Коли таким чином навіть найбільше поруйновані Татарами городи повставали слїдом з попілу, тим меньше можливости говорити про спустїннє України, чи Поднїпровя взагалї під татарською бурею ²²).

Повторяю, татарський похід зовсїм не був несподїванкою. Коли людність більших, міцнїйших міст могла собі ставляти ділєму — чи замикати ся в замку чи тікати, людність меньших міст і сїл не могла вагати ся, тільки на вість про зближеннє Татар мусїла тїкати та ховати ся в безпечні місця. Наша староруська погранична людність взагалї була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна й мобілїзувала ся дуже швидко (порівняти нпр. епізод з Юриївцями, що вибравши час серед половецької бльокади, цїлим містом дремнули під Київ ²³), і навіть про татарські страхи могла завчасу поховати ся. Лїтописець, оповідаючи про подоріж Данила на Угорщину під час похода Бату, каже, що їдучи звідти в Галичину, він стрів у горах, коло Синевідська, маси народа, що тїкали в гори від Татар ²⁴). Подібна масова втїкачка на вість про Татар мусїла мати місце й по иньшій Українї — тїкали в ліси, болота, в яри й печери. Всяких таких схованок було подостатку й у полудневій Українї, а лїсовий пояс, українське полїсє давало не меньше певний захист в небезпечних часах, як карпатські нетра.