М.С.Грушевський
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ-РУСИ
том 1
ПЕРЕДМОВА
Ся книга в новім виданню виходить значно обновленою. Богато додано нового против попереднїх, а й деякі давнїйші сторінки заново написані для сього видання. З формального боку зроблено ту переміну, що ще більше матеріалу з приміток після тексту перенесено в нотки під текст; пропущено карти, бо вони вже перейшли до популярного видання. Використано новійшу лїтературу, натомість пропущено подекуди меньше важну давнїшу лїтературу щоб не давати книзї занадто розрости ся. Збільшеннє формату також покрило в значній мірі її розширеннє, так що число сторін зросло досить незначно в порівшнню з збільшеннєм змісту.
Друк тягнув ся довго, і тим поясняєть ся деяка нерівномірність в використованню новійшої лїтератури. Перші глави друковано в р. 1910, тим часом, як в останнїх я міг скористати і з наукових появ 1911 р.
В серпнї 1912 р. М.Г.
Передмова до першого видання
Досї ми не маємо науково зробленої історії українсько-руського народу, що обіймала-б весь час його історичного істновання. Через се моя праця, які-б не були її недостачі, повинна бути користною. Її загальний плян дав я низше, у вступній главі, а вихід дальших томів буде залежати від обставин моєї роботи. Принаймнї близші томи надїюсь я дати в короткім часї.
Я з початку мав замір дати книжку більш популярну, приступну для як найширших кругів нашої суспільности. Приглянувши ся близше, я перемінив намір: в сучаснїм стані нашої науки минї здав ся далеко потрібнїйшим строго науковий курс, що міг би вводити в науку і знайомити з сучасним станом питань нашої історії; сей мав я на оцї. Але при тім минї хотіло ся зробити свою працю, не ухибляючи її науковости, скільки кожна приступною і для ширшої публїки; для того все спеціальнїйше виносив я в нотки, а їх подав у кінцї, зіставивши під текстом тільки чисто інструктивні пояснення. Рівнож на кінець винїс а спеціальне обговореннє двох справ — нашої найдавнїйшої лїтописи і норманської теорії початку Руси.
Підмогою при читанню сього тому можуть служити мої Виїмки з жерел до історії України-Руси (1895), де зібрані головні тексти з чужих джерел для сього часу. Перед читаннєм прошу справити похибки, визначені в кінцї сього тому, бо де-які з них зміняють текст.
Минї мило, що вихід сеї книги припадає на столїттє нашого національного відродження; нехай вона буде йому привітом! Вправдї невеселий переважно образ дає нам наша історія, сумнїйший може часом нїж иньші, але суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу. „УвЂсте истину, и истина свободитъ вы!” — сю девізу дїячів нашого національного відродження можемо повторити й по пятьдесятьох лїтах, додавши тільки „волю” і „працю”, як неминучих спутників знання в походї до забезпечення лїпшої будучности свому народу.
Грушівський хутір. 1898, серпень.
І. Вступні замітки
ТЕРМІНОЛОГІЯ, УКРАЇНСЬКЕ ІМЯ, ЗАТЕМНЕННЄ ПОНЯТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТІ, ЗВИЧАЙНА ІСТОРИЧНА СХЕМА, СПОРИ ПРО САМОСТІЙНІСТЬ
Ся праця має подати образ історичного розвою житя українського народу або тих етноґрафічно-полїтичних ґруп, з яких формуєть ся те що ми мислимо тепер під назвою українського народу, инакше званого „малоруським”, „південно-руським”, просто „руським” або „русинcьким”. Ріжнородність сих назв не має особливого значіння, бо покриває понятє само по собі ясне; вона цїкава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшло ся пережити сьому народови. Його старе, історичне імя: Русь, Русин, руський, в часи полїтичного й культурного упадку було присвоєне великоросийським народом, котрого полїтичне й культурне житє розвинуло ся на традиціях давньої Руської держави, і великоросийські полїтичні організації — як вел. кн. Володимирське і потім вел. кн. Московське уважали себе спадкоємцями, наслїдниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсїм — наслїдком династичних звязків своїх з київською династиєю. Уже в XIV в., коли вага полїтичного житя пересунула ся в сторону великоросийську, а українське полїтичне житє концентрувало ся в західнїй Українї, в державі Галицько-волинській,- до сеї держави прикладаєть ся імя „Малої Руси”. Так Юрий-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 р.) dux tocius Russie Mynoris 1). Частїйше уживаєть ся се імя в грамотах царгородського патріархату XIV в., що протиставляв тою назвою (ή Μικρά 'Ρωσία) галицько-волинські єпархії північним, московським землям 2); може бути, що під впливом сеї церковної терміньольоґії ужив сю назву і Юрий-Болеслав. Потім ся назва виходить з уживання, але коли в XVIIв. український нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін: „малороссійскій”, „Малороссія” стає офіціально прийнятим на довго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіціальної термінольоґії і в лїтературнім уживаннї в Росії і в західнїй Европі се означеннє починає випирати старші означення (в нїмецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. и.). Але серед української суспільности імя се не приймало ся і натомість все в ширше уживаннє входила назва „Україна”, „український”. Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім звачінню погранича 3), а в XVIв. спеціалїзована в приложенню до середнього Поднїпровя, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограничем, — набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського житя і в різкій антітезї суспільно-полїтичному і національному укладови Польської держави скупляє в собі бажання, мрії і надїї сучасної України. Імя „України” зростаєть ся з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського житя, що для пізнїйших поколїнь стає провідним огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-полїтичного усвідомлення, надїй на можливість відродження і розвою. Лїтературне відродженнє XIX в. прийняло се імя для означення свого національного житя. В міру того як зростала свідомість тяглости і безпреривности етнографічно-національного українського житя, се українське імя розширяло ся на всю історію українського народу. Щоб підчеркнути звязки нового українського житя з його старими традиціями, се українське імя уживано також (в останнїй чверти минулого столїтя) в зложеній формі „Україна-Русь”, „українсько-руський”: старе традиційне імя звязано з новим терміном національного відродження і руху. Але останнїми часами все в ширше уживаннє і в українській і в иньших лїтературах входить просте імя „Україна”, „український”, витісняючи иньші назви. В дальшім викладі буде уживати ся як сей новий термін так і старий „Русь”, „руський”, “староруський”, і зложений-„українсько-руський”, відповідно до часу і понятя про який йде мова, хоч властиве значіннє їх одно — вони означають те що ми мислимо тепер як український народ: його територію і житє в сучаснім і минулїм і ті етноґрафічно-полїтичні ґрупи, орґанїзації, форми, з яких орґанїзовало ся сучасне українське житє. Для означення ж усеї суми схїдно-словянських ґруп, яку сучасді фільолоґи звуть звичайно „руською” (russich, russ ) буду таки уживати назви „схїдно-словявський”, щоб не допустити якоїсь неясности, якоїсь замішанини з історичним значіннєм терміну „Русь”, „руський”, що й досї в повній силї задержало ся в західнїй Українї: в Галичинї, Буковинї, Угорській Українї, в значінню полудневої, української ґрупи східно-словянської галузи. Ґрупу північно-західню буду називати білоруською, ґрупу північно-східню називатиму великоросийською.