Зістала ся в Київі по Ігорі його вдова Ольга з малим сином Святославом, і першим ділом вважала за свій обовязок пімстити ся за чоловіка та приборкати непокірних Деревлян. Пімста була святим ділом в тих часах—хто не відомстить, за того Бог не відомстить, каже старе словянське приспіве, і чим тяжша була пімста, тим більше чести було местникови. В народі ходило богато оповідань про те, якими хитрими способами і як люто мстила ся Ольга Деревлянам за смерть чоловіка. Ольга в наших переказах стала типом, взірцем хитрої княгині, як Олег—взірцем хитрого князя; Олег і Ольга—се пара: хитрий чудодій князь і хитромудра княгиня; навіть через подібність імен всякі оповідання переносили ся з одного на одну. Про Олега оповідали, як він ходив походом на Царгород і хитрощами своїми на смерть перелякав Греків, про Ольгу — як вона їздила до грецького цісаря в гостину, як він її сватав, побачивши її красу і премудрість, а вона хитро-мудро від того сватання викрутила ся, попросивши цісаря щоб був її хрещеним батьком, а як став хрещеним батьком, не міг уже оженити ся з хрещенницею—виходить, що Ольга краще знала християнські порядки, як сам цісар візантийський.

З оповідань про її пімсту над Деревлянами маємо в літописи кілька: в однім вона закопує в землю деревських послів, що прийшли її сватати за деревського князя, в другім каже їх спалити, піславши вимити ся до лазні. В третім Ольга справляє тризну—поминки на могилі свого чоловіка, і коли Деревляне поупивали ся медом, сказала своїм воякам їх побити. В иньшім вона просто йде походом на Деревську землю й пустошить та нищить її, людей каже бити, иньших бере в неволю, і так примучивши, накладає данину ще тяжіду, нїж було за Ігоря: дві части каже платити до київського скарбу, а одну до свого, вдовиного. З сього походу иньше оповіданнє знову роска-зує, як хитро Ольга здобула деревське місто Іскоростїнь (тел. Іскорость): нїяк воно не піддавало ся Їй, і Ольга сказала, що не хоче вже від них нічого, тільки аби дали з двору по три голуби та по три горобці, і як ті повіривши дали, вона тих птахів роздала своїм воякам і казала попривязувати їм запалений трут до ніжок: птахи з трутом полетіли під свої стріхи й запалили місто, люде почали тїкати, а Ольга казала своїм воякам їх бити. Але такі оповідання про підпалюваннє міста звірятами або птахами є у ріжних народів.

Так, по тодїшнїм понятам, Ольга свято сповнила свій святий вдовин обовязок, і в памяти народній зістала ся, як взірець шановної жінки, що свято сповняє що до неї належить: шанує память свого чоловіка, виховує дїтей, пильнує їх спадщини, мудро править державою, обіздячи її, роблячи порядки, хочби й за самого цісаря грецького.

Літопись згадує, що по ріжних місцях зістали ся її становища і ловища, погости і міста, звачі її йменнєм. Але то могли бути так само й „знаменія" Олегові.

В церковних кругах шанували Ольгу за те, що вона прийняла християнство, тримала при собі священика і казала поховати себе по християнському звичаю, без тризни. За се її потім признано святою.

Син Ігоря і Ольги Святослав так само густо приодягнений легендою (байкою) в пізнійших переказах народніх, як Олег або Ольга. Але се не хитрий чудодій, що все робить штукою, а смілий і чесний лицар-войовник, що у всїм поступає одкрито і сміло, не шукає здобичи нї богацтва, цінить тільки славу воєнну і для неї одної живе. Се герой княжої дружини, її найвищий ідеал. „Коли князь Святослав виріс і став чоловіком" — каже оповіданнє записане в літописи, — „він почав збирати богато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард (леопард) і богато воював. Не возив з собою возів, нї казана, анї варив мяса, тільки порізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстелював на спаннє підклад (що під сідлом був), а в голови сідло, — такі ж були і вояки його. А як ішов на котрий край, сповіщав на перед: „іду на вас!"

І так описує літопись насамперед його похід на схід: на Хозар, на Касогів—Черкесів і на Ясів—теперішніх Осетин, що жили тоді не тільки на Кавказі, а й далі на північ, аж у Полоне; також війну з Вя-тичами, котрі перед тим давали дань Хозарам, а тепер мусїли давати дань до Київа. Від арабських письменників знаємо, що тоді Русь понищила краї й торговельні городи болгарські й хозарські, Ітиль, Болгар і иньші, порозгоняла людей, попустошила їх оселі. Тоді стала вона ще сильнїйшою ногою на устю Дону і на Азовськім морю, заразом відкрила дорогу своїм походам на Каспійське море. Можна було сподївати ся нових походів Руси туди, на персько-арабські городи. Але натомість доля перекинула Святослава в балканські краї, в Болгарію: візантийський Цісар Никифор задумав знищити Болгарію і для того замислив напустити на неї Святослава. Намовив до того Святослава через одного Херсонесця Калокіра: той підбив Святослава поставивши діло так, що Святослав для себе має здобути Болгарію, а Калокір буде собі старати корону візантийську. Святославу ся думка дуже сподобала ся: захопивши в свої руки Болгарію, та маючи в руках Київську державу, він міг опанувати цілий Балкан та й сягнути по сам Царгород, як славний цар болгарський Симеон півстолїтя перед тим (в початках Х віку). Але й без того Болгарія була смачним куском. „Не хочеть ся мені в Київі жити", каже Святослав в літописи потім, засївши в Болгарії, як його київські бояре намовляли, щоб лишив далекі краї та пильнував батьківщини, — „хочу, каже, жить в Переяславцї на Дунаю (столиці болгарській) — то середина земл.ї моєї, там всяке добро сходить ся: від Греків паволоки, золото, вино, овочі ріжні, від Чехів і Угрів серебро і коні, з Руси шкіра (міхи), віск, мед і челядь". Мусїв Святослав наперед знати про те болгарське добро і тому з утіхою прийняв заклик Калокіра, не здогадуючи ся грецьких хитрощів.

Зібравши велике військо, кинув ся він 968 р. на Болгарію, побив болгарське військо під Доростолом на Дунаю (тепер Силістрія) і зайнявши західню Болгарію, осів ся в Переяславцї (тепер село Преслав коло Тульчі).

Та слідом прийшли з Київа вісти, щоб Святослав на ґвалт прибував, бо Печенїги обступили Київ і не дають дихати. Київські бояре докоряли Святославу, що не пильнує своєї держави: „ти, княже, чужої землі шукаєш та пильнуєш, а свою покинув: трохи нас не забрали Печенїги, — і матір твою, і дїтей твоїх". Намовляли його, аби лишився в Київі, але Святослав не схотів. Прогнав Печенїгів в степи і знов почав збирати ся до Болгарії. Але стара Ольга, що досі правила за сина в Київі, чула, що недовго їй ходити по світу, й затримала Святослава, щоб був при її смерти. Дїйсно вмерла скоро, і тепер Святослав посадив свого старшого сина Ярополка в Київі, другого сина Олега в Деревлянській землі, в Овручу; Новгородці, у котрих сидїв за батькових часів сам Святослав, теж добивали ся, щоб і у них він посадив котрогось з своїх синів. Але нї Ярополк, нї Олег не хотіли йти у Новгород; тоді оден з київських бояр, Добриня, брат Святославової улюблениці Малуші, що мала від Святослава сина Володимира, намовив Новгородцїв, аби просили дати їм Володимира, і так стало ся: поїхав у Новгород Володимир з Добринею, що мав правити його іменем, так само як иньші бояре мали правити в Київі і Овручі іменем малого Ярополка та Олега.

Так упорядкувавши, Святослав рушив знову в Болгарію. Літопись оповідає про сей другий похід так як оповідано в Київі: Болгари без Святослава засіли в Переяславцї й не хотіли його приймати. В битві вони почали перемогати, але Святослав підбодрив свою дружину: „Мабуть прийдеть ся нам тут полягти, потягнім же відважно, браття і дружино!" Вояки схаменули ся, били ся відважно, прогнали Болгар і здобули місто. Потім Святослав післав до Греків сказати: хочу іти на вас і взати город ваш, як сей узяв". Греки схотіли його перехитрувати: „ми", кажуть, „не годні против вас стати, візьміть з нас дань на себе і на дружину свою, скажіть тільки, скільки вас єсть, то ми дамо по тому числу на кождого чоловіка". Се ж Греки робили по лукавству свому, каже літописець, а Святослав не догадав ся, сказав, що має війська двадцять тисяч — і то ще причинив, аби більше дани взяти, бо мав тільки десять. Греки ж зібрали сто тисяч війська і пішли на Святослава. Побачивши таку силу, військо Святославове злякало ся, але він опамятав їх: „Уже, каже, нема куди дїти ся нам, хоч не хоч мусимо стати против них, отже не зробім сорому землі Руській, а ляжмо тут кістьми своїми! мертвому нема сорому, а як побіжимо, то буде нам сором! не тікаймо ж, а станьмо кріпко! я піду перед вами—як поляже моя голова, тоді промишляйте самі про себе!" Тоді вояки крикнули; „де, княже, твоя голова поляже, там і свої зложимо!" І вдарили ся війська, і обступили Греки Русь, і стала ся битва велика. Подолїв Святослав і побігли Греки, а Святослав пішов під Царгород, розбиваючи по дорозі городи, що й досї стоять пусті. Тоді цїсар візантий-ський дуже злякав ся, зібрав своїх бояр—радить ся з ними, що робити. Радять бояре післати Святославови дарунки, спробувати, на що він охочий. Посилають золото і паволоки з чоловіком розумним, аби приглядав ся, як то Святослав прийме. Прийшли Греки, положили перед Святославом золото і паволоки—той анї подивив ся, каже слугам: „возьміть то собі", і забрали. Приходять Греки до царя, кажуть: „анї подивив ся на нас, казав тільки слугам забрати". Радить оден: „царю, спробуй іще, пішли йому зброї!" Понїс то посол Святославу—як же той не втішить ся, бере до рук, любуєть ся, каже цїсареви дякувати. Оповіли то цїсареви—„е, кажуть бояре, лютий се чоловік мусить бути— про богацтва не дбає, а за зброю хапаєть ся, нема що робити, давай йому дань". І післав цїсар до Святослава: „не йди вже на столицю, возьми дань, яку хочеш". Дали йому дань—а він ще й на убитих сказав давати: „се візьме його рід" каже. Так забравши дань і дари великі, пішов до Переяславця з славою великою.