Та Олександр несподівано захорував і вмер в 1505 р., ще досить молодим. Литовські пани вибрали вел. князем його брата Жигимонта і першим ділом настроїли против Глинського наговорювали на нього, що то він укоротив віку Олександрови, що він сам хоче бути великим князем і таку всячину. Було те все неправда, але в. кн. Жигимонт удавав, що тому вірить, почав відберати уряди Глинському і його своякам. Даремно Глинський хотів дійти справедливости—переконав ся, що з Жигимонтом не дійде до правди і рішив підняти повстаннє. Виїхавши в свої турівські маєтности почав змовляти ся з боярами й князями, підіймати людей, лякаючи, що будуть їх силоміць хрестити на католиків, а як не схочуть будуть карати на смерть. Війшов у переговори з в. кн. московським і з його союзником ханом Кримської орди, намовляючи їх, аби вдарили на Литву, а він підійме повстаннє в середині. Ш, о він задумував, не знаємо докладно—не маємо його власних пояснень, а тільки поголоски, які ходили між його ворогами. Найправдо-подібнійше, що він хотїв за помічю Москви й Кримської орди відірвати українські землї, принаймні східні, і утворити з них для себе князївство пія московською зверхністю. І справдї, як би Москва і Крим підтримали Глинського добре, се дуже легко могло б йому улати ся; але його союзники, хоч ворожі Литві, не оцінили сього моменту Хан ані рушив ся. Вел. кн. московський вислав військо в осени 1507 р… і Глинський покладаючи ся на се розпочав повстаннє; але московське військо скоро забрало ся назад, і потім прийшов в поміч тільки малий московський полк, а головні сили свої Москва вислала не на Україну, де підіймав повстаннє Глинський, а на далеку Білорусь. Побачивши се, місцеве боярство присіло й не відважило ся пристати до Глин-ського; нарід же і не ворохнув ся: так як і за часи Свитригайлових повстань він дивив ся на се все як на панське діло, — до його душі па-ни не вміли знайти дороги. Тільки сусідній Мозир піддав ся Глинсько-му: люде стріли його з духовенством і святощами як свого володаря; але иньші городи—Слуцьк, Овруч, Житомир не піддавали ся, Глинський міг тільки робити набіги, нищити маєтки своїх ворогів, пустошити землі в кн. Литовського. А як з Польщі рушив в. князь і король Жиґимонт з польським військом, і литовське військо під начальством гетмана литовського князя Константина Острозького теж пристало до нього, — тодї Глинський не рішив ся стати против, відступив за границю до війська московського, разом з своїми прихильниками, і пішов з ними у Московщину.

Повстаннє тим і скінчило ся. Вел. кн. Литовському Глинський потім відвдячив ся в новій війні—тодї Москва здобула Смоленськ від Литви. Але становища Українців се не поправило.

Тим часом як східне українське панство шукало опори в Московщині, західня Україна—Галичина особливо, шукає поправи своєї гіркої долі у сусідньої Молдави, близької вірою й словянською культурою. Молдавське князівство, органїзоване в середині XIV в., в тім часі доходить великої сили й значіння під властю господаря свого Стефана Великого (1457–1504). що потрапив не тільки розширити свої землї, але й поставив себе сильно і самостійно, відбивши напади турецькі, самого грізного султана Магомета. Румуни молдавські стояли під впливами болгарської культури, близької Українцям; книжність, освіта, штука були спільні, і через те Поділе й Галичина, особливо східно-полуднева (земля Галицька), стояли в тісних звязках з Молдавою і в трудних хвилях шукали там помочи й опори. З кінцем XV в і в початках XVI бачимо тут і полїтичні рухи. обраховані на поміч молдавську. Молдавські господарі, володіючи українськими землями по ріці Пруту (теперішня Буковина), мали око на сусіднє галицьке Покутє, пробували його відірвати від Польщі, і в звязку з сим бачимо в полудневій Галичині серед української людности нахил в молдавський бік, подібно як в східній Україні в бік московський. Не дурно співали потім довго у нас в Галичині і в сусідніх сторонах пісні про воєводу Стефана—як от у старій пісні (записаній і надрукованій одним Чехом 1571 р., так що вона зістала ся найстаршою друкованою українською піснею).

Найбільш голосний рух став ся в 1490 р., під проводом Мухи. Видко, що рух справдї був великий, тільки на жаль дуже мало звіс ний нам в подробицях Сучасники оповідають, що „якийсь Муха з Волощини" збунтував Покутє, підняв тутешчіх селян, так що мав з собою девять тисяч збройного війська з тутешнього селянства, і з ними громив маєтности польської шляхти Не тільки селяне поприставали до нього, але й місцева українська шляхта, як бачимо з одного документу. де згадують ся маєтки, поконфісковані правительством від українських шляхтичів за участь в повстанню Мухи. Підбив він собі землї аж під Галич, і пішов за Дністер на Рогатин. Польська шляхта була в великім переляку, король скликав всю шляхту в загальний похід, просив помочи від Прусаків. Але зовсім несподівано „більше божою помічю як людською", як пише оден сучасний біскуп, місцевій шляхті польській удало ся несподївано ударити на військо Мухи, коли він переходив Дчїстер; в війську його настав великий пополох, почало тікати, топили одні одних в Дністрі, і так росполошились, що й Муха мусів тікати. Оден письменник пізнійший каже, що Муха потім збирав ся до нового повстання, але Поляки його вхопили: жінку, до котрої він приходив, підкупили, щоб їм видала його, і та так зробила.

Є також глуха звіства про якогось претендента на Україну, що вислав був воєвода Стефан: сей претендент мав називати себе законним володарем Руси (України) і підіймав повстаннє в Галичині, щоб за помічю султана визволяти її від Польщі, але вхопили його Поляки. Пізнїйше, з перших років XVI в. припадком довідуємо ся, що під час походу молдавського воєводи Богдана на Галичину в 1509 р. богато української шляхти з Галичини пристало до нього, як перед тим до Мухи; вони пішли потім з волоським військом на Молдаву, як похід не вдав ся, а маєтки їх гіоконфісковано. Сі припадкове віднайдені звістки показують виразно, що тут також була, по теперішньому кажучи українська іредента, що старала ся визволити ся з польського ярма за помічю близької їй вірою і духом Молдави.

Але проби сї не удали ся, бо Молдавія була за слабка для сього, а український елемент у Галичині був придавлений ще далеко гірше, ніж в вел. князівстві Литовськім Се мусїли побачити тут дуже скоро, і тому слїдом по тих невдалих пробах визволення за молдавською помічю помічаємо ми в Галичині перші виразнїйші прояви народньої організації для оборони своїх прав і для сотворення підстав для національного житя.

Обставини українського житя були тут справді незвичайно сумні. Не було навіть таких можних українських панів як на Волини або в Київщині, у котрих українське культурне житє могло знайти якийсь захист і поміч. Все можнійше боярство українське в Галичині пропало в XIV–XV в., або потративши свої маєтки серед польських конфіскат, або помішавши ся з польською шляхтою і перейшовши на католицтво, а за тим і спольщивши ся (особливо мішані шлюби з католичками часто служили притокою до того — не раз трапляло ся, що жених мусів перейти на католицтво до шлюбу). Православному не було нїде ходу, навіть православної присяги в судах не хотіли приймати, тому й не диво, що не оден кінець кінцем махнув рукою тай покатоличив ся „для роскоши панської, для лакомства нещасного". Зістала ся тільки дрібна шляхта, бідна і темна, яка не мала ні впливу ні голосу, при тім не була організована. Церква православна, ся одинока представителька українського національного житя в тім часі, одинока форма національної організації в тих обставинах, була зовсім придавлена. З половини XV в. галицька митрополія зіставала ся порожною, і король віддав її в завідуваннє галицькому старості, а за-відуваннє духовними православними справами присвоїв собі львівський католицький арцибіскуп і від себе визначав для їх порядкуваня своїх намісників. Супротивленнє православних духовних зломано силоміць; десятки лїт пізнїйше памятали в Галичині, як крилошан православних „на поворозах" водили з Клироса (митрополичої резиденції) та казали їм в брід іти через Дністер—грозили ся їх потопити, як будуть далі противити ся.