Між ватажками, що водили козаків на Молдаву, вславив ся особливо Іван Підкова, що захопив молдавське господарство в 1577 р. Полякам удало ся потім його вхопити і стято його у Львові, на заспокоєннє Турків, але се не відстрашило козаччину від дальших таких походів.

Польське правительство писало листи до козаків, забороняючи тих походів, грозило карами та наставляло все нових начальників і поручало їм набирати козаків в королївську службу, щоб вони иньшу козаччину гамували та від наїздів на землі турецькі й татарські стримували. Особливої слави по між тими розпорядженнями набрала потім реформа вчинена королем Стефаном Баториєм: з неї виводили всякі пізнїйші порядки козацькі, які Баториєви і не снило ся заводити. НадїлїБаториєві розпорядження мало ріжнили ся від попереднїх і пі-знїйших, які робили королї, щоб завести порядок між козаками. Порядку одначе, з них не виходило ніякого, а виходило що иньше:

Настановляючи над козаками осібних начальників, правительство виймало їх заразом з-під власти звичайних властей: старост і міських урядів. Козаки на тій підставі виводили, що коли хто козак, то над ним нема нїякої власти, тільки козача. Але при тім своєю властю признавали не тих начальників, що їм правительство наставляло, а своїх виборних.

Правительство брало собі в службу козаків і обіцяло їм платню платити (хоч звичайно не платило). Козаки всї покликали ся на те, що вони служать королеви, становлять військо королївське, і на тій підставі домагали ся тих самих прав, які мало військо польське, або які воно собі присвоювало.

Посилаючи ся на королівські постанови, та по своєму їх толкуючи, на свою користь обертаючи, козаки на тих королівських розпорядженнях, що видавали ся для приборкання козаччини, опирають претенсії свої на ріжні свободи і привилеі козацькі. Далі-далі виростають понятя такі, що козак має бути чоловік вольний, нікому не підвлас гний, до нічого не обовязаний крім боротьби з ворогами пограничними. Хто пристав до козаків, той стає чоловіком вільним, не підлеглим нікому окрім виборної власти козацької.

Сих своїх прав і претенсій боронять козаки всілій способами, а що стає їх все більше і всї їх боять ся на Україні і до оборони від Татар потрібують, то по трохи таки права козацькі починають признавати ся і місцевими панами і начальством.

Так творить ся з кінцем XVI в. верства козацька, званнє козацьке, і сила народу починає приставати до козаків на те, щоб користати з прав і свобід Козацьких. А козаччина з тим стає силою суспільною, соціальною.

Саме під ту хвилю як козаччина починає набирати сили і підіймати голову, претендуючи на ріжні права і свободи, і під покров „присуду козацького" починає удавати ся міщанська й сільська людність, щоб вибити ся тим способом з важкої кормиги панської,—стали ся важні події, які погнали широкою хвилею народ український з Західньої України в козацькі сторони і в ряди козацькі і піднесли незмірно силу і значіннє козацтва. На сих подіях мусимо спинити ся, щоб порозуміти сю зміну в житю України: як раптом оживають східно-українські пустині, як на них зростає поволї необорна сила козацька, і під її покров переносить ся те національне житє, що почало розвивати ся в західній Україні. але стріло ся з тяжкими перешкодами шляхетського пановання.

Перша важна подїя—що Україну східню, поднїпрянську звязано тїенїйшим звязком з західньою, через прилученнє земель волинських і київських і задніпрянських до Польщі, 1569 році. Подїя ся спала не-сподївано не тільки на українську суспільність, але й на саме правительство, і тому тільки згодом дала почути свої наслідки.

Після того як стара суперечка за Волинь відшуміла, ніщо, як здавало ся, не віщувало великих змін у відносинах Литви і Польщі (див. гл. 47). Литовські пани раді були звязку з Польщею, але пильнували, щоб окремішність вел. кн. Литовського була задержана. аби в нім правити собі по своєму. За вел. кн. Олександра, користаючи з того що Польща тоді потрібувала литовської помочи на Турків, пани литовські добили ся навіть, що списано нову грамоту унії з пропущеннєм тих слів про прилученнє і інкорпорованнє Литви, що були в старих грамотах. І великі князї литовські, бувши заразом королями польськими. зміркували, що для їх роду се вигіднїйше, щоб вел. кн. Литовське вважало ся осібною державою, бо так великокняжий стіл переходив дідично. з батька на сина, а в Польщі шляхта пильнувала, щоб король був вибираний, і не дуже можна було покладати ся на її вибір. Поки вел. кн. Литовське мало свого великого князя, се потомкам Ягай-ловим давало заручку і на польську корону, і се було їм на користь. І так стояли діла до 1560-х років. Аж тоді виходить у тім зміна. Тодїшнїй король і великий князь Жигимонт-Август синів не мав і вже не сподївавсь, так що про наступників йому було байдуже А Литву під той час війна з Москвою дуже притисла, і король думав, що краще її звязати в одну державу з Польщею—буде їй лекше. Також і шляхта литовська, що незадовго перед тим дістала голос в соймі (парляментї) литовськім, стала добивати ся тїснійшого зєднання з Польщею, щоб дістати від неї поміч в війні й собі тягарі воєнні полекшитп. Та й більших прав собі з того надїяла ся. як Литва стане одною державою з Польщею, бо в Польщі шляхта вже визволила ся майже від всяких тягарів і обовязків. І от король і шляхта зверху і знизу починають натискати на литовських панів, щоб не противили ся тїснїйшому зєднанню Литви й Польщі. Король, починаючи від р. 1562, раз-у-раз скликає спільні сойми Польщі й Литви у сій справі та настає на литовських панів. Але ті держали ся дуже уперто, користаючи з своїх впливів на шляхетських депутатів, не допускали їх до безпосередньої участи в справі, а навіть дещо попустивши на соймі 1564 р. потім свої уступки взяли назад. Коли ж на соймі, що почав ся з кінцем 1568 р. в Люблинї, вони помітили, що король, під намовою польських своїх дорадників, хоче на них натиснути, щоб засіли разом з Поляками всі в спільнім соймі, то литовські пани в ночи під 1 марта 1569 р. тихенько виїхали з Люблина, сподїваючи ся тим способом „зірвати сойм" і перервати справу. Та вийшло з того таке, що вони зовсїм не сподівали ся.

Поляки, помітивши з тих переговорів, яке трудне становище литовських панів, а намовивши вже раз короля йти проломом, не зважаючи на настрій литовських панів, — порішили тепер не упускати такої користної хвилі. Вони представили королеви, що литовські пани незаконно покинули сойм, образивши тим короля, і треба справи рішати без них далї заочно. Одначе рішили почати їх з иньшого кінця. Побачивши, як литовські пани стоять за окремішністю своєї держави, зміркували, що до повного скасовання Литовської держави і прилучення всїх литовських земель до Польщі мабуть таки не прийде. Отже порішили вернути ся до старої справи, яку вже раз підіймали в подібних же обставинах, по смерти Витовта: задумали прилучити до Польщі решту галицько-волинських земель, яких не удало ся забрати тодї, так що зістали ся вони при Литві. По утечі литовських панів пішли з сим до короля, щоб перш за все прилучити до Польщі Волинь і землю Підляшську, бо вони мовляв належали до Польщі і тільки через поблажливість короля Казимира Ягайловича, як вік був заразом великим князем Литви, литовські пани присвоїли ті землї собі. Се була неправда. Волинь Поляки кілька разів пробували забрати, але се їм досї не вдавало ся ніяк. На Підляше гострили зуби сусїднї польські князї Мазовецької землї і два рази дїйсно діставали собі в державу від князїв литовських, але всього на кілька років. Та Поляки привикли дивити ся на сю землю як на свою, бо туди богато понаходило дрібної шляхти з Мазовії (в МазовіЇ сила силенна була тої дрібної шляхти, такої ж убогої як селяне). Король на те заявив польським сенаторам і депутатам, що він зовсїм з ними згоджуєть ся: Волинь і Підляше справді повинні належати до Польщі, і він зараз накаже сенаторам і депутатам з сих земель (що були вибрані на той спільний сойм), аби засіли в соймі польськім. Справді зараз вислано такі накази; волинські й підляські сенатори і посли одначе довго не приїзжали. Аж як король заявив, що буде карати, хто не приїде на останній час, буде маєтки й уряди відберати—тодї приїхали. Не хотїли одначе присягати на вірність Польщі, вимовляючи ся всякими способами; одначе як король повторив свою погрозу, що буде з непослушними поступати, як знає, тодї таки присягли і в соймі з Поляками позасідали. При кінці мая справа була скінчена: те чого не вдавало ся Полякам осягнути довгими війнами і всякими хитрощами, осягнули вони тепер легко одними наказами королівськими—тому що й Литва ослабла через внутрішнє роздвоєннє своє й прийшла за сей час до повного занепаду, і українські пани кінець кінцем не тримали ся Литви так сильно, через те що їх литовські пани позбавили всяких впливів і значіння.