Грецький цїсар Константин Порфирородний росповідає дуже докладно про те, як ходили сї ватаги купецькі до Царгороду. Зимою, каже він, в великих лісах подніпрянських люде рубають дерево і з нього роблять човни; на весну з водою пускають їх до ріжних торговельних міст, а найбільше до Київа; там до сих човнів приладжують керми і всяку снасть з давнїйших човнів і так ладять їх в дорогу.

Тим часом зїздять ся купцї з своїми товарами. В місяцї червні рушають човни з Київа. Ще три днї стоять під Витичевом, дожидаючи відсталих, і потім пливуть Дніпром у низ, тілько стережуть ся Печенігів, що по ріжних місцях робили засїдки на купців і нападали. Особливо небезпечно було на порогах Дніпрових; човнами тут плисти було небезпечно, бо розбили ся б; приходило ся брати на плечі товари, а човен волокли берегом, або несли на плечах. Невільників, котрих везли на продаж, вели берегом скованих, щоб не втїкли; вони ж несли на собі всяку поклажу з човнів. Купцям треба було стерігти невільників, щоб не втїкли, і пильнувати ся Печенігів, що б не погромили. Так от висідали перед кождіім порогом, проминувши пороги одпочивали на острові, де була потім Січ— Константин зве його островом св. Юрія, а за козацьких часів звав ся сей острів Хортицею; тут під великим дубом справляли жертви богам, на щасливу дорогу: клали хлїби, мясо, жертвували курей, кидаючи жеребок, чи ту курку вбити чи живою пустити. Вдруге ночували на острові, що тепер зветь ся Березань, на морі коло Дніпрового лиману. Відси повз берег Чорного моря їхали до Царгороду.

Там для наших купців було призначене передмістє над морем, на пристани, коло церкви св. Маманта, а збирало ся їх там не одна сотня. Правительство візантийське дуже бояло ся сих купців. В ті часи торгувати приходило ся так, щоб при оказії і зброєю себе та свій товар вміти оборонити. Купцї були воєнні люде, що продавали зібрану здобич, а при кождій нагодї самі були готові пустити ся на здобич, ударити і пограбити. наловити невільника на продаж, або иньшого добра добути. Боячи ся київських князів, цісарі грецькі не важили ся боронити у себе торгу їх купцям, вони навіть мусіли їм давати всякого припасу на прожиток, але від усіх, хто приходив під Царгород, домагали ся посвідчення княжого, що він справді купець, а не вояка який, і стерігли ся їх яко мога: позволяли їм ходити до міста тілько одною брамою, без зброї, не великими ватагами, не більше як 50 чоловіка на раз, і то під доглядом урядників візантийських.

В другий бік, по товари арабські й персидські їздили в стару столицю хозарську Ітиль над устем Волги, там де тепер Астрахань. Хозарські володарі кагани здавна дбали про те, щоб розвинути у себе торговлю, і їх столиця стала великим торговельним містом: тут жило богато купцїв з арабських і персидських країв, богато Жидів, що займали ся перевозом та перепродуваннєм товарів, богато Греків і Словян. Тут можна було подостатком купити того, чого найбільше питали богаті, заможні люде в иньших сторонах: знов таки гарних, роскішних матерій, уборів, всяких виробів шкляних, металічних, ріжного коріння; їх привозили сюди караванами на верблюдах з далеких сторін і кораблями Каспійським морем. Не вдоволяючи ся торгом в Ітилї і в другім такім великім торговельнім містї вище по Волзі, Болгарі (коло теперішньої Казани), наші купцї пускали ся Каспійським морем в персидські городи, а з них далї, в славні торговища Арабського калїфату (держави). Продавали більше меньше те саме що й Грекам, взамін добували арабські товари і розвозили їх по своїх городах, і далї, в городи західньої Словянщини і в німецькі. Богато приходило й арабських грошей в наші краї.

Коли пригадаємо, як тоді вела ся торговля, і які були купцї тодї— що то були воєнні люде, які мусїли своєю зброєю обороняти свою торговлю, то зрозуміємо, чому ті городи у нас, де особливо розвивала ся торговля й осїдали торгові люде, разом з тим ставали центрами воєнними і політичними. Для охорони торговлї в тих трівожних, небезпечних часах доконче треба було воєнної сили, і там де розвивала ся торговля, мусїла розвивати ся й воєнна сила. Без неї не можна було пускати ся в дорогу і дома без її охорони не можна було бути безпечним. На найбільший торговельний центр у нас на Україні в часах по розселенню підіймаєть ся Київ. Він стояв так добре, що в цім збирали ся всі товари, які йшли по Дніпру і головним притокам його Прилети і Десні, що впадають до Днїпра вище Київа. Тодї ж ріки були найважнійшими торговельними дорогами. З оповідань Константина бачимо, як у Київі збирав ся весь годїшнїй торговельний рух Східньої Европи. Отже разом з тим він стає столицею воєнних сил і княжої власти, яка на тих силах опирала ся.

Як се стало ся, про се не дійшло до нас відомостей. До Греків не доходило вістей про те, що діяло ся в глубині Східньої Европи, що наростало десь там у середині українського житя; в наших же сторонах письменство стало розвивати ся геть пізнїйше, коли зникла вже память про ті давнї переміни.

Грецькі письменники VI віку кажуть про наших Антів, що вони не правлять ся одним чоловіком, а загальною радою народньою, вічем. Ті старшини, які виступають між Антами, не мали війска і не мали трівкої й сильної власти. Воєнна наука візантийська, що надпи-суеть ся іменем цісаря Маврикія (писана в другій половині VI в.) каже, що Словени і Анти мають богато начальників (вона їх називає ріксами, словом що в старій мові значило начальника, пана, одного кореня з латинським словом рекс—король). Сї начальники, каже вона— не живуть в згоді між собою і тільки пильна небезпечність, спільна війна може звести їх до купи та дати вдасть котромусь з них, бодай на якийсь час. В старих оповіданнях, зібраних київським літописцем, ми бачимо память про дрібних князів, які були у ріжних племен, але не мали великої ваги, бо не мали війська і оглядали ся у всїм на громаду, на „старців" — старшин визначнїйших родів (таке каже оповіданнє про Мала князя деревського, як він воював ся з київськими князями). Тим не могли вони й противстати київським князям, коли ті завели своє військо, дружину. Чи завели ся у нас ще де в котрімсь племени такі сильнїйші князі, як у Київі, того не знаємо. Арабський письменник Масуді, що писав за кн. Ігоря, в першій половині Х в., згадує про якусь велику й сильну між Словянами державу, що звала ся Валінана; думають, що то мова про Волинян: що у них були сильні князї перед тим, але побороли їх київські; але того не можна сказати напевне, бо й сама ся назва Валінана в ріжних копіях ріжно називаєть ся. Знаємо в наших сторонах напевно таких сильних, воєнних князів тільки в Київі, та й тут можемо тільки здогадувати ся, як і коли вони там завели ся. Бо найдавніиша київська лїтопись писалася тоді, як добре забула ся вже память про тих перших київських князів, і самі найстарші київські літописці оповідали наздогад про те, як настали князі в Київі.

Про те як почалося нове житє у Київі — як зявилося тут військо (дружина) і київські князї взяли велику силу та стали підбивати собі сусідні округи і землі, про се ріжно говорили в старій київській громаді, як лїтописцї почали списувати початки Київської, або Руської держави, як її називали. Одні казали, що там де стоїть Київ був колись перевіз через Дніпро і перевозив на нїм чоловік на імя Кий, через те звав ся Київ перевіз, а з того потім став город Київ. Князів у Полян тодї не було, анї дружини і вони богато терпіли від своїх сусідів, Деревлян і иньших; Хозари, що обложили даниною задніпрянські племена, казали й Полянам, щоб платили їм данину. Кияне дали по мечу від кождого „диму" (від хати). Але хозарська старшина була не рада такій дани, бо віщувала з того, що Поляне візьмуть гору над иньшими племенами, і над самими Хозарами, бо Хозари, мовляв, воюють шаблею гострою з одного боку, а полянський меч гострий на обидві сторони.