Так звані норманісти, які виводять сю стару Русь від Варягів-Норманів, з теперішньої Швеції, остерігають, що і в згадках договорів з київською Русию і в оповіданнях нашої старої літописи про поганську віру, котрої трималися в Київ і в X в., теж треба рахуватися з можливими впливами варязької дружини. Та сих впливів не треба перебільшувати: хоча в X в. дійсно бачимо Варягів на ріжних високих становищах Київської держави, про те глибшого впливу на місцеве культурне життє вони не мали. Тому й згадки договорів та літописей, до котрих переходимо, належить уважати

¹ Докладнійші звістки в Історії України Руси т. І, 315 і далі. Новійші праці з словінської мітольоїТі: A. Briickner, Mitologia Slowiazska, Krakow, 1918. V. J. Mansikka, Die Religion der Ostsla- ven. Helsinki, 1922.

15

відбиттєм релігійного світогляду української Руси X в.,— її вищих, міських верств.

При умові Руси з Греками в 944 р. хрещена Русь обовя- зується на захованнє трактату присягти в київській церкві св. Іллї «перед Богом», а Русь нехрещена «перед Перуном» по такій формулі: «Аби вони (коли не додержать) не мали помочи ні від Бога, ні від Перуна, аби не захистилися щитами своїми, аби порубані були мечами своїми, (побиті були) стрілами й иншою своєю (власною) зброєю, і були невільниками в сім віці і будущім».

В умові 971 р. на перекупника кидається клятва в таких виразах: «Нехай підпадем під клятву від Бога, котрому віримо, Перуна і Волоса, бога худоби! нехай будемо золоті як золото (так пожовкнемо) і своєю зброєю нехай будемо посічені (присяга складалась на золотих окрасах і зброї).

В оповіданню літописи про панованнє Володимира в Київі перед охрещеннєм вичисляються такі головнійші ймення старих богів, звісні літописцеви: Перун, Хоре, Даждь-бог, Стрибог. Сі-ж імення вичисляються також в згаданих проповідях против поганства: крім того в них споминаються реліг'ійні трапези «законні» на честь Рода і Рожа- ниць, моленнє огневи котрого звуть «Сварожичом» і т. под.

Оден з пізнійших літописців, XII в. наводячи мітольоГіч- ний уривок подышй про Гефеста і його сина Геліоса, пояснює, що у наших предків Гефестови відповідав Сварог, а Геліосови (сонцеви) — се Даждь-бог.

Слово о Полку Ігоревім називає сонце «великим Хор- сом», вітри «Стрибоговими внуками», свій руський нарід «Даждьбоговим» а його ворогів Половців «бісовими дітьми».

На підставі сих вказівок деякі дослідники укладали мітольог'ічну систему староруську — український Олімп, подібний до грецького або Германського. Але з сим треба бути обережним. Ми не повині спускати з ока, що всі сі звістки походять з пізнійших часів від книжних часів людей, що підганяли спомини про старих богів під біблійні, чи історичні взірці. А се показує, що ті образи, в котрих ріжні природні

16

ввища представлялись нашим предкам, не набрали індіві- дуалізованих форм, людських подоб, і такі вирази як «діти», «внуки» і.т. под. були властиво тільки поетичними образами. Тих богів, правда, вже представлювано в формі ідолів людської доби: літописець каже, що Володимир поставив в Київі деревляного ідола Перуна з срібною головою і золотими усами; згаданий ібн-Фадлан оповідає, що руські купці молились деревляним ідолам з вирізбленими лицями, подібними до людського. Декотрі дослідники догадувались, що се були новини, які заводились під варязькими впливами; може й так! В кождім разі антропоморфізм, уявлюваннє богів в людській формі, не встиг поглубитись перед христіяніза- цією. Се факт характеристичний і важний, що ми не знаємо у нас ні одної певної богині, божеські образи невтральні і так само нема ні одної певної г'енеальог'ії, бо те, що літописець називає Даждьбога сином Сварога, се він робить тільки підкладаючи світські ймення під ірецьке оповіданнє.

В основі вичислених образів очивидно лежав образ неба-світу-сонця, спільний всім Індо-европейцям ТОЙ «ЄДИНИЙ бог», що про нього говорить Прокопій. Здогадуються, що він носив імя Сварога — котрого то літописець кладе в батьки сонцеви — Даждь-богови. Се імя звязують з індійським пнем свар, що значить небо, сонце і соняшне світло. Огонь називається його сином, або потомком — «Сварожичом». Як сонце, се божество носить імена Хорса і Даждьбога, перше імя правдоподібно зближується з іранським іменем сонця Khorsheti а імя Даждьбога толкується бог-податель (всього добра, розуміється). Виявляючи себе громом і блискавицею, як громовик, воно зветься Перуном, (литовський Перкунас, у західних Словян перун-гром); се імя походить від слова п р а т и-бити: біг що бє. Спостере- женнє Прокопія, що того «єдиного бога» перед усім шановано, як громовика, відповідає особливому поважанню Перуна в Київі в X в., засвідченому ріжними джерелами. Тому не потреба вважати його — як то роблять деякі норманісти, українською назвою варязького бога Тора: не тільки імя, але

17

й образ се свійський. З християнізацією він покривсь образом св. Іллі.

Відміною сонця-Даждьбога вважають і «скотього бога» Велеса, або Волоса, по анальогТі грецького Апольона і латинського Марса — що теж сполучали в собі образ сонця. і функцію опіки над худобою. Се досить правдоподібно: сьому відповідає, що автор «Слава о полку Ігоревім» називає великого поета Бояна «Велесовим внуком», ‘мабуть маючи в гадках грецький взірець «Апольонового потомка» або щось таке. В пізнійшій християнізованій мітольогЧі* сьому образо- ви відповідає весняний «син божий» св. Юрія.

Се «боги» у властивім значінню, себто сили добрі, благодійні. Наше слово бог відповідає санскритському Chaga: богач і подавець добра, іранському baga — біг; сей же пень маємо в таких словах якбогатий, збіже, ів негативній формі: убогий. Чи відповідали сим добрим богам сили лихі і ворожі людському родові в старім світогляді зістаєть- ся неясним. Найбільше підходить сюди С т р и б о г, котрого виводять з с т р и т и нищити, отже: нищитель, біг негоди; так в Слові о п. Ігоревім вітри звуться «Стрибожими внуками». Істоти низшого порядка мали назву «бісів», але не знати, чи в тім лежало поняттє злого, чи воно зявилось тут доперва з християнізацією, тому що сі поняття звязано з християнським сатаною й його злими ангелами, через те лише, що вони були поганські.

Про богослужение грецький письменник X в. оповідає, що київські купці перепливши Дніпрові пороги, звичайно жертвували на о. Хортиці, під великим дубом, спеціяльно поважаним, живих птахів, хліб, мясо і хто що мав. Про птиць кидали жеребки — чи їх зарізати, чи пустити живими. Митроп. Іоан, що правив в Київі при кінці XI в., в своїм «Правилі» згадує про недовірків, що все ще «кладуть жертви бісам, болотам і криницям». А так звана церковна устава Володимира між провинами підлеглими церковному судови вичисляє такі випадки: «коли хтось молиться під клунею, в лісі або при воді». Спеціяльних храмів для відправ і моли-

18

тов не видко; згадки про храми «капища», що стрічаються в деяких писаннях ХІ—XII в., очивидно повторюють утерті вирази запозичені від Греків. Не згадується ніде, і безсумнівно таки й не було і окремих священників для тих відправ. Арабське джерело IX в. натомість наводить таку молитву, котру Словяне (східні, українські) відправляють підчас жнив: Вони беруть просо в кірці, підносять його до неба і кажуть: «Господи, ти давав нам страву, дай її й тепер подостатком!»

Отсі відомости старих джерел, як бачимо — доволі скупі і розпорошені, в більшій части належать до верстви вищої, міської, київської. Вони доповнюються відгомонами старих вірувань, які позіставались в українськім селянськім обряді, що навпаки — походить від людности селянської. Коли їх вийняти з під деяких християнських наверствовань, вони значно збогатять наші понятя про старий релігійний світогляд наших предків.

ОСТАНКИ СТАРОЇ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ СЕЛЯНСЬКІЙ ОБРЯДОВОСТИ.

Річний оборот сільського життя у нас ще недавно (а подекуди — й досі, бодай у фрагментах) становив дуже інтересну систему обрядів і відправ: молитов, магічних актів і трапез — жертв, котрою давний Українець підтримував і управильняв свої відносини до доохрестного світу: до тих сил, що ним правлять, до свого людського окружения і до тих одшедших поколінь, котрим він завдячав своє істнован- нє. Ся система обрядів і відправ, що випливала з його релігійного світогляду, становила колись, в повнійшім вигляді, його — так би сказати — річний круг богослужения. З сього кругу в приватнім життю селянина заціліли головно акти домашнього, родинно-господарського характера. Відправи ж колективні були почасти притягнені кругом церковним і християнізувались: їх останком лишились ріжні церковні процесії, громадські свячення, парастаси, обходи ґрунтів