Так чи сяк, початки київської митрополії зістаються нам незвісними близше. Пізнійше в церковних кругах виводили її в простій лінії від Фотиєвої місії 860-х років: що від того часу настали київські митрополити. Так говорить згадана Володимирова устава але той текст її, що тепер маємо, походить з часів пізнійших (не раніш XII в.). Сучасні, певні відомости про київську митрополію маємо, як сказано, тільки від часів Ярослава, і від того часу бачимо її майже без перерв все в тісній залежности від Царгороду. Патріархи присилають на київську митрополію своїх людей, найчастій- ше Греків, або зовсім отречених, не питаючись ні єпископів, ні князів. Кілька разів київські князі казали місцевим єпископам святити на митрополитів їх вибранців, але такого права від патріархату вони не здобули (здається, що таки не дуже за ним і упоминались),— аж тільки в митрополії галицькій, або так званій «Малої Руси» заснованій в початку XIV в., входить в звичай посилати до Царгороду своїх кандидатів.

2 2-т

.33

Се мало своє значіннє. Присиланнє митрополитів-Гре- ків, що навіть місцевої мови не знали і не розуміли, дає найкраще поняттє про тісну і повну залежність нової руської церкви від старої візантійської. Не вважаючи, на велике віддаленнє і дуже утруднені зносини, особливо від того часу, як орди знову залягли чорноморські степи, українська церква через се обсаджуваннє її митрополитами Греками, і взагалі при наповнюванню разом з тим ріжними грецькими церковниками, протягом яких чотирох століть зіставалася в тіснім звязку з царгородським престолом і царгородським церковним життєм. Послушно і сліпо йшла вона з офіціяль- ною церковною доктріною і практикою та дивилась на світ очима Царгороду (розуміється, мова йде про церковні вер- х и українські — так само як царгородські: і там і тут були свої опозиційні і неправовірні течії, але сим разом говоримо про офіціяльно-міродайні церковні сфери). Наші старі літописи зазначили тільки оден випадок, коли українські єпископи хотіли обстояти щось з місцевої практики, відмінне від царгородської. Се було питаннє про дотримуваннє посту в такім разі, коли велике свято припадає на середу або пятницю. Царгородська практика казала в такім разі постити, українська обстоювала звільненню від посту. Печерський монастир, найбільше огнище українського аскетизму, боронив сеї місцевої практики; суспільність так само — до князів включно. Але митрополит і його партія обстоювала практику царгородську, і з сього приводу в другій половині вийшли суперечки і конфлікти, які доволі сильно схвилювали церковні і книжні круги. Епископи Греки, щоб не дразнити суспільности, на якийсь час, здається, дали сьому питанню спокій, але згодом царгородська практика таки була переведена в життє.

І се знов подробиця характеристична. Ся суперечка про піст — така дрібна в собі, се найбільш голосна і властиво єдина дискусія в питаннях віри і практики, яку нам донесла з офіціяльних єрархічних кругів наша стара література. З того можемо міркувати, як мало самостійности взагалі

34

виявляла «Руська церква», себто її єрархічні офіціальні круги: як загалом послушно і покірно йшла вона за царго- родською доктріною і практикою, котру їй подавали царго- родські висланці-митрополити. Вся ціль і увага єрархії була звернена на те, щоб допровадити до можливо докладного і пильного слідкування за царгородським взірцем.

Се ж були часи розділу Східньої і Західньої церкви. Саме тоді, як з Царгороду висилалась перша нам звісна місія на Русь, за патр. Фотія, переходив перший глибокий розрив, «схизма» між римською курією і царгородським патріархатом. В рік .смерти Ярослава — коли Руська церква формувалась остаточно, розрив став довершеним фактом: він був сконстатований і проголошений безповоротно. Одним з особливих старань митрополитів-Греків і всіх їх вірних помічників, від сього часу особливо, сталось: задержати Руську церкву й її вірних по стороні Царгороду і не допустити до ніяких хитань, до ніякого наближення до Риму. Підстави для побоювань чогось такого були. Впливове становище на Руси Варягів-католиків (по них латинська віра тут в XI—XII в. так і звалась «вірою варяжською»); тісні звязки київської династії з католицькими дворами — польським, угорським, німецьким й ин.; живі зносини українського міщанства.з католицькими містами (особливо німецькими), все те не могло не викликати в єрархічних кругах певної трівоги що до вїрности Руси царгородській церкві, після того, як та так різко розірвала з латинською і підпала її анатемі. Візантія тоді, від Ярославових часів почавши, все низше упадала під ударами Турків, повага її розліталась, вона мусіла благати помочи у католицьких дворів, та хитро маневрувати, щоб викликані її благаннями хрестоносні походи не зробили кінця їй самій — що таки й не оминуло її, як знаємо, в початках XIII в., за часів Романа. В словянсь- кім світі, який зістававсь під впливами Візантії, в звязку з сим помічались часті хитання в бік Заходу, і з візантійського становища приходилось побоюватись, що так, як свого часу Володимир з політичних мотивів, скріплення своєї

2*

35

влади пошукав у візантійській державносте церкві й культурі,— так котрийсь з його нащадків захоче звернутись по те ж до німецької імперії, або до папи, що в тих часах старавсь грати ролю не тільки релігійного, але й церковного провідника Европи. Звісна річ, що Ярославів син і наступник на київськім престолі Ізяслав, вигнаний з Київа братом в 1070-х рр., звернувсь за помічю з початку до свого шваг'ра Болеслава польського, потім до імператора Генриха IV і нарешті — до славного папи Григорія VII, і той уже готов був прийняти Русь під свою політичну й релігійну зверхність та ладивсь вислати туди місію. Тільки тому, що він не перевів сеї справи досить енергійно, епізод сей пройшов без серіоз- нійших наслідків.

Патріархат царгородський і його представники на Руси: митрополити, і всякі духовні Греки, що працювали на Руси, мусіли рахуватись з такими можливостями в повній мірі, тому особливу увагу звертали на розвій конфесійної свідо- мости і релігійної виключиости серед своїх вірних, а спе- ціяльно — на реліг'ійне, а з ним і взагалі духове відчуженнє Руси від Заходу. Реліг'ійна полеміка і проповідь конфесійної виключности стали їх спеціяльністю. Взагалі сі грецькі духовні не богато лишили по собі у нас літературної спадщини, отже серед того, що від них маємо, полемічні писання займають головне місце. Все, що до нас дійшло з релігійної полеміки, походить майже виключно від Греків, чи з усею певністю, чи з всякою правдоподібністю.

Ся полеміка і ті поучения, які сі Греки давали своїм вірним, незалежно від ріжниць в тоні — часом дуже різкім, часом більш здержливім і тактовнім, загалом визначаються великою непримиренністю і нетолєранцією. їх провідна гадка — що тільки в грецькій ортодоксії чоловік може спастися, «а хто в иншій вірі — чи в латинській, чи в вірменській — таким не видати вічного життя», як висловлюється оден з них — Теодосій Грек, як думають, письменник, що працював в Киї в і в XII в. Невеликі ріжниці, які відріжняли грецьку ортодоксію від латинства чи від вірменської конфе-

36

сії, під їх перами витягуються до можливо найбільших розмірів. Особливо, з огляду на обставини, займаються вони вичисленнями єресей латинської церкви. Остерігають своїх вірних від якого небудь зближення до латинників. Непобож- ним ділом називають мішані подружа з католиками, так часто практиковані українськими князями, а навіть їсти або пити з одної посуди з латинником не позволяють: коли латинники були б в біді й просили їсти, пити, вони велять дати їм, але в їх посуді; коли б не мали своєї — дати їм в крайности у своїй, але потім ту посуду вимити й освятити молитвою!

Українські духовні були обовязані йти за сею пропові- дею релігійної виключности і від них теж нераз виходили подібні ж гадки. В життях київських святців, що війшли потім в склад «Печерського Патерика», оповідається напр. про одного печерського святого з кінця XI в., що його відвідав раз княжий лікар, і довідавшись з розмови, що то чоловік вірменської віри, печерський святець дуже загні- вавсь, що той «іновірний і нечестивий» споганив своєю присутністю його келію і його руку, котру взяв був, щоб зміркувати його хоробу!