Понехавши абовЂм того своєго на православных окрутного наступованя, границы посыланя до патріархи замкнули, а под той час з тых двох позосталых нам православных епископов, перемыслского и львовского вызути нас предся взяли, абы за знесенєм их зесли ся за раз и священницы православний — за поступком часу до их рукоположенцев радо-не-радо в справах духовных абы ся обернула утечка. Знесши абовЂм и превЂлееваных столиц епископов, чужеземцем указали бы або за границу, або єсли бы тут жити хотЂли, абы не хиротонисовали 2.

1 В друк. который.

2 Скорочений переклад: "Закинувши свій нелюдський наступ на православних, вони замкнули границю, щоб православні не могли нікого посилати до патріарха на посвячення, а тим часом поставили собі завдання позбавити нас і тих двох православних єпископів, які ще нам зіставились, аби потім, як не стане їх, не стало і православних священиків, і з часом громадянство мусіло, радо чи не радо, звертатися до їх рукоположенців (уніатів). Бо, не давши єпископів на упривілейовані єпархії, вони б і признаних владиків, що приїздили з патріархату, або вислали за границю, або зобов’язали їх не хиротонізувати (не ставити священиків), коли б вони далі хотіли тут жити".

Якож юж на Премислскую столицу по смерти єпископа православного Михайла Копистенского всадили апостату нЂякогось Афанасія Крупецкого. За Лвовскою погоды и смерти теперешнего православного єпископа чекали, надворного своєго єпископа на ню напявши.

Што они тихо, кріємо и не даючи той по собЂ превротной радя познати, справовали.

Господь Бог, которого рады не як рады людскіи, особливим своим о святой церкви своєй, которая єст ему в нашей Руской земли, промыслом и непонятными рядами ряды их людскіи помЂшал, и гды оны нЂ одного православного єпископа в церкви той не зоставити замыслили, и юж на то, як каня на дожчь, чекали, всю ієрархію, зуполную святиню, митрополита православного з православными упривилеєванных в земли Руской епископских столиц єпископами понести и даровати ей рачил!

Што разумЂете, православныи христіане, меншій ли ест сей чуд в святой церкви нашей поднесенья святыни, от чудов оных подчас крещенія всей земли Руской от Бога показанных? Чуда то заправды суть знаменитыи: слЂпому прозрЂти и паперови в огни не горЂти, которыи обЂ стали ся справою Духа Святого тогды гды Русь вЂру христіанскую (которую и тепер непорушну во всем и цЂлу держит, як зрЂницу ока чисту и непорочну ховаєт) пріймовала 1. Чудо не меншее и в поднесеню святыни.

1 Автор хоче порівняти те чудо, котрим відновилася православна ієрархія (патр. Феофаном, в 1621/2 р.), з тими легендарними чудесами, які зв’язувалися з хрещенням Русі: з чудом з Євангелієм, що вкинено було в огонь і не згоріло під час першої місії на Русь, і чудесним прозрінням Володимира в Корсуні. Але паралелі одна за другою приходять в його уяву, і він далі нанизує одну на другу: патр. Феофан приводить йому на гадку Данила в рові з левами, його приїзд до Києва — легендарний приїзд ап. Андрія і т. д.

Церков абовЂм наша святая митрополита и епископов православних которых сам Іисус Христос "оком тЂла" назвати рачил, позбывши, стала ся была слЂпою, была тЂло без очій, — а през поднесенє той святой святыни прозрЂла, и благодатію Христовою видит! Знаменитоє, во истину, чудо єсть чудо сеє и оным крещенія нашего чудам во всем ровноє. ПрозрЂл на он час Володимер, который своим прикладом всю Рускую землю до познанья правдивого Бога и до крещеня привел. А тепер прозрЂла церков, которая душезбавєнною своєю наукою и збавенных таємниц обхоженєм в вЂрЂ познаня правдивого Бога всю окрещенную в ней Рускую землю задержуєт.

Чуд то знаменитый, же євангеліє в огонь под час крещенія земли Руской вкиненоє не згорЂло. Не меншій заисте и ово чуд єст православный, же як вкиненый посеред огня на он час папер, так тепер з волЂ Божей посеред огня гнЂвом палаючих сердец отступников наших внесеный, огневи такому подлеглый, святый святой святыни в Роской нашей церкви возстановитель не згорЂл. Которіи вишшіи на него не смолою и сЂркою, але гнЂвом и ненавистію роспаленных сердец своих поломены з себе выпускали, нЂж оная седмь седмицею роспаленая печ вавилонская.

Чуд то знаменитий и оно, иж до голодных лвов и до ядовитого смока вкиненый пророк божій Даніил не згинул! Не меншій, во истину, ест и сей чуд, же до того огня гнЂва ярости отступников и праве в пащеки окрутных тых лвов и ядовитых смоков божіим мановенієм вкиненый муж божій Феофан, мЂста божого Ієрусалима патріарх, не згинул.

Чуд, православний христіане, єст ово, же гды Роскую землю Господь Бог до познаня себе одного правдивого бога, до вЂры, мовлю, христіанской привести зезволил, через сукцессора то первозванного апостола своєго Андрея справити рачил, абы до христіанской вЂры наше возванє через того апостола в сукцессорЂ єго стало ся, кторый напервЂй межи апостолами до познаня Христа Мессіи и до принятя вЂры христіанской и до наслЂдованя Христа Господа возван был. Не меншій, заправды, чуд ест и ово, же гды той же Господь Бог обаленую през отступника в церкви земли Роской святыню поднести зезволил, через сукцессора то первозванного христіанского архієрея, то єст Іакова брата господня справити рачил, абы архиерейского церкве Роской достоенства поднесенє через того апостола в сукцессорЂ его стало ся, который напервЂй межи апостолами от самого Христа архиєрея архиєрейства саном был почтен и напервЂй всему христіанству столицы церковной ієрусалимской посажен.

Перенесл Господь Бог во мгновеніи ока з земли Жидовской до земли Ассирійской пророка своєго Аввакума, абы зголоднЂлого Даніила в р†межи лвами накормил. Принесл тойже Господь Бог недовЂдомыми своими судбами з землЂ Палестинской до землЂ Роской архиєрея своєго Феофана, абы зголоднЂлой церкви Роской в ро†преслЂдованя межи отступниками будучой, кормителей спорядил.

Чуд то, заправды, великій и дивный, з которого мы, православныи христіане, Христа Бога нашего днем и ночю благодарити повинни єстесмо.

Гды теды, якосмо рекли, отступникове нашЂ превратными своими радами нЂ одного православного єпископа в церкви нашой Руской не зоставити пред ся взяли, и гды того своєго шкодливого нам замыслу скутку юж при надій были, Господь Бог под тот самый час недовЂдомыми своими судбами прислати до земл Руской рачил патріарху ієрусалимского превелебного в Богу господина отца Феофана. Который в року 1620 до Києва прибывши, и от короля єго милости обмещканья 1 и переЂзду спокойного позволенє одержавши, за прозбою побожных обоєго стану духовного и свЂтского мужей святыню поднесл: митрополита и єпископа рукоположил, и так за волею и промислом всесильного Бога церковь нашу Рускую до первого в преложеных духовных постановеня привел и отновил. З чого Господу Богу, як вшеляких добр подателеви, нехай будет от нас честь, слава и поклон во віки безконечнія. Амин.

То теды ест, православный читалнику, велебная тая унія, або рачей обридлая апостасія и турбація, тыи суть причины єи и той поступок! А што бы были єи за скутки — всім суть на відоку, же юж з той єдности и згоды такая немаль народом тым Полскому Литовскому и Рускому єдность и згода сталася, якая єст волком з овцами. Здарь Христе Цару конец потЂшный, нЂж на якій заносит ся вицимо. Амин".

1 В друк.: змЂшканья.

Як бачимо, дуже інтересна і дуже спочатку суцільна повість. Здається, тими паралелями чуд і відкликами до слухачів, що трохи її деформували і перенесли увагу з властивої теми про патр. Єремію й початки унії, автор доповнив її пізніш, під враженнями полеміки і всяких виводів на тему відновлення ієрархії патр. Феофаном; коли взяти ці доповнення в дужки, його повість визначається дуже старанною архітектонікою, нагадуючи з цього погляду проповіді і деякі передмови, до котрих пізніш перейдемо. Дуже приємно вражає темперамент, сила вислову, логічність думки — при деяких неясностях і темноті стилю. Оповідання про штуку, котрою Терлецький викрав патріаршу грамоту в Богуринського — це чи не найбільш жвава і мальовнича сторінка в усій тодішній літературі. Я вище згадував 1 про близьку подібність цієї повісті до оповідання "Перестороги", зазначив там, що Копистинський оповідає цю фантастичну історію апостазії владиків далеко живіше, і це треба покласти або на більш художню вдачу його, або на більшу близькість до архетипу, не знати тільки, чи писаного, чи усного!