Фірман не хотів їм багато оповідати, тоді вони почали його бити, мучити, щоби видушити з нього відомості. Довідавшись, скільки вдалось, пішли собі. Коли євреї вернулися з вечері, фірман їм це все оповів.

Євреї зміркували, чим воно пахне, але лишилися там же на ніч, тільки взялися за всякі способи, щоби оборонитися від нічного нападу. Вони міцно замкнули двері у своїй хаті і попросили господаря, що мешкав у тім будинку, аби він позамикав добре двері і вікна в сінях; жінка господаря була тоді хвора по породіллі, і він її перепровадив до сіней і був там коло неї.

Бувши певні, що сіни добре замкнені, жиди поклалися спати.

Але господар був у змові з компанією Олександра. Коли євреї поснули, він відчинив сіни Олександрові і його товаришам. Олександер з братом-вихрестом Яцком-кравцем, Панасом-броварником і Яцком Тягликом вдерлися до господи, де ночували євреї,— й стали їх бити.

Олександер кинувся насамперед на Маєро-вого зятя і вдарив його рогатиною по плечах так, що рогатина злетіла з дрючка, потім кинулися вони на старого Маєра і почали його страшити і бити, добиваючись від нього грошей.

Зять тим часом вискочив із господи. Орендар скориставсь із замішання і також вискочив за ним на ринок. Зять побіг до тої господи, де вони вечеряли, і почав кричати на гвалт, благав рятувати старого, щоби не вбили на смерть, і обіцяв за те сто золотих.

Люди кинулися на ринок, вдарили на гвалт, побігли рятувати, але на дорозі їх перестрів молодик — пасерб пана Гринецького, що побіг був також на рятунок з шаблею. Він біг настрашений назад; почав кричати до людей, котрих скликав був Маєрів зять: «Куди йдете! Верніться, я з шаблею, а нічого не вдію, там велике забийство».

Люди пострашилися, спинилися, потім побігли дати знати на замок до пана Вільги. Пан Вільга одначе не дуже взяв собі до серця орендарську біду і тільки послав свого челядника, щоб арештував тих розбійників. Але ті не чекали його приходу і, поки той представник влади прийшов на місце, нікого вже з Олек-сандрової компанії не було. Старого Маєра знайшли убитого. Гроші всі забрано і дорогі речі. Скільки було у старого грошей — сім'я не змогла сказати. Маєрів зять казав, що його грошей при тім забрано 60 золотих червоних, два золоті великі персні «з жабинцями», два великі коралеві намиста з перлами та двоє коней. Одного взяв був Олександер, другого його брат Яцко — і поїхали до Корниці.

Тут їм не повезло. Базалійські євреї зараз оповістили про убийство орендаря по сусідніх містах і селах. Олександра притримав кор-ницький війт, забрав собі коня, а самого всадив до арешту, до хати Андрія Кушніра. Був він не один; війт саджав туди ріжних підозрілих людей, у котрих відбирав ріжні підозрілі речі, які мали якусь вартість.

Так всадив він туди двох людей з Острога, арештувавши у них постава сукна. Поки вони там сиділи, сталася в Корниці тривога: напали на місто чи, може, показалися де в сусідстві козаки. Війт утік від них до Ляховець. Містечко зосталося без начальства, і в'язні могли тікати. Олександер оповідав потім на суді, як люди казали йому: «Тікай, коли почуваєш себе винним в тім убийстві жида!» Але він — мовляв — не почуваючи себе винним, не втік, ходив по містечку свобідно; аж тривога втихла, начальство вернулось, і з Базалії приїхав єврей Яков Аронович з уповноваженням від базалійського міського уряду, забрав Олександра і відвіз його до Дубна, де сидів уже арештований його брат Яцко.

Дня 26-го березня судили Олександра на уряді міськім в Дубні. Обвинувачував Маєрів зять від себе й іменем Маєрової вдови Диньки. Олександер спочатку відпекувався рішуче від всякої участі в цім убийстві і вигороджував також брата Яцка. Казав, що він ні до чого не причетний, не був у тій купі, як орендаря забито, бо хто вбив, той утік, а його з Яцком взято невинно — і він до Корниці не тікав, а ходив взяти борг з п. Роєцького, що йому був винен за оренду, яку у нього він тримав, тільки не застав його — і про арешт свій промовчав.

Але його відпекування нічого не помагали. Маєрів зять міцно стояв на своїм звинуваченні і доводив вину Олександра.

— Чи не пам'ятаєш, як ти нас бив, я тебе просив, аби не вбивав нас, казав я тобі: пригадай, що я заплатив борг за тебе, який ти був винен, п'ятдесят золотих. А ти, не дбаючи про те, забив мого тестя, утік до Корниці і там тебе пан війт піймав і всадив до в'язниці.

На ті його слова Олександер так оповідав:

— Я не тікав, а добровільно прийшов до Корниці. Пан Корницький, спіткавши мене, спитав, звідки я. Одповів, що з Базалії. А він на те сказав: «Дали знати євреї базалійські, що вбито там єврея-орендаря базалійського, вбили міщани тамошні з двома вихрестами».

І оповів, як він сидів в арешті в господі Андрія Кушніра і мав змогу втекти під час попо-лоху, але лишився в Корниці, бо не почував ніякої вини.

Маєрів зять на те припер Олександра, що «він не пішки пішов до Корниці — як каже — а приїхав на нашім коні і того коня відібрав у нього пан війт корницький». Олександер таки відпирався, казав, що «я таки прийшов до Корниці пішо, а не на коні приїхав. Коней забрав Яцко Тяглик, що вбив орендаря, і з тими кіньми утік, тільки в нього жовніри відібрали коня — то я чув тільки, а сам не був там і до того вчинку не причинний». І свідчився урядом міським базалійським і громадою всією, що його при убийстві не було і не бив він тих жидів, ані на очі не бачив. І брат його Яцко-вихрест, що сидить у Дубні в замку, теж нічого не винний.

На те Маєрів зять поклав перед урядом лист уряду міського базалійського до пана Вільги з дня 4-го лютого: в тім листі, називаючи його не Олександром, а Леськом, обвинувачено за убиття небіжчика Маєра, орендаря базалійського.

Так упав Олександрів відклик до базалій-ської громади.

Суд, вислухавши обидві сторони, уважаючи на цей лист і на підозрілу утечу Олександра до Корниці, на основі науки права посполитого, постановив дати на муки цього Олександра, котрого міщани базалійські називають у своїм листі Леськом, аби явна правда показалася.

Прочитавши Олександрові цю постанову, суд наперед питав його ще раз «лагідними словами», чи був він при тім, як забито Має-ра-орендаря.

Відповів на це Олександер:

— Я сидів у будинку шинковім у Катерини, і прийшов до мене Панащик і закликав. Я не знав на що, а коли прийшов до Моткового дому, і вихрест Яцко-кравець прийшов зі мною, застав я там Яцка Тяглика, Миська Міняйла, Лупиного сина і зятя, що мешкали в Мошковій господі. Всі вони почали мене намовляти, а самі вже, видно, наперед умовилися між собою убити орендаря. Казали, що будемо мати здобич. Але я з Яцком на те не пристав, сказав: я не хочу,— і ми пішли від них і з ними на тім учинку не були. Тільки бачили ми, йдучи вночі з Яцком-кравцем, що в будинку Мошковім вікна відчинені і тими вікнами

Яцко Тяглик і Панащик лізли до сіней, а Мись-ко Міняйлик з Лупиним сином і зятем також стояли напоготові. Вони всі й убили небіжчи-ка-орендаря. Був з ними при тім убийстві брат мій Яцко-вихрест і ці господарі обидва — Лупин син, і зять, і Мисько Міняйлик. Але я при тім не був, і ради їх на те не слухав, і з тих грошей, що вони забрали у жидів, вони мені нічого не давали. Тільки ж чув я від пана війта кор-ницького, що жовніри відібрали коней від Яцка Тяглика в Корниці, а більше нічого не знаю.

Це вже було дещо більше, ніж говорив Олександер вперше, і тому суд з тим більшою рішучістю казав його мучити.

Звичайно, першою категорією тортурів було «потягання». В «добре урядженім» магістратськім суді повинна була бути осібна комора для тортур з потрібним інструментом.

Обвинуваченого, розібравши наголо або до сорочки, вбирали в міцні шкіряні поручі, при-моцьовані до грубої линви, намотаної на коловорот, а до ніг прив'язували залізну кулю; кат підтягав його линвою до стелі, аж поки куля не повисла свобідно в повітрі; всі м'ясні тіла з невимовним болем розтягалися, і члени виходили зі своїх суглобів. Давши нещасливцеві повисіти і намучитися досить, йому задавали в цій страшній позиції питання і записували їх до протоколу.