Швидко вояки розбили огорожу і влізли в село. Один за другим падали люди, поливаючи кров'ю суху землю, кроплячи нею білі стіни хаток. Вояки розлютувались і не давали пощади нікому; та й селяни самі її не бажали. Віра в пророка, запал, злість на бузуві-рів-інглізів в ту хвилину забили їм памороки; їм не було шкода ні життя, ні рідних пальм, ні тихих хвиль говорливої річки.

Збившись докупи, довго билися вони шаблями, дрючками, камінням. Найбільше вояків побито було над річкою, коло якоїсь повітки. Сивий, але ще дужий, сухий дід, ухопивши обома руками якусь тяжку, велику шаблюку, махав нею, не зупиняючись, немов машина; очі йому під лоб зайшли, що й зіниць не було видко; за кожним разом він хижо, наче звірюка, гарчав. Коло його було троє молодших; двоє ще відбивалися якимись штабами, третій упав навколішки і, держачись за прострілені груди, разом з кров'ю видихував душу; очі його, вже невидющі, звернені були на другий край села — мов би дивився він на свою хату, на солом'яну повітку, над котрою вилися, щебечучи, ластівки. Та й добре, що він вже не бачив, що там діялося тепер. Молодиця його, гарна й дужа, напала на якогось вояка, била спершу залізякою, а потім ухопила його зубами за руку та так і скаменіла. Бідний вояк, недавно тільки шевцем бувши, бив її з лівої руки похвою, держачи її так, немов хотів підошву краяти. Облита кров'ю, побита, покалічена жінка все не відставала, повалила вояка й качалася з ним по куряві. Вояк страшенно кричав, перелякані діти галасували ще гірше, аж поки надбігли вояки і, добивши жінку, насилу визволили товариша.

Тільки над вечір скінчилася бійка. Більш як половину селян побито, постріляно, порубано; хто зостався живим — утік, заховався. Коло побитих ніхто не порався; вони лежали, як впали, підплили кров'ю, занесло їх курявою, яку підняв сухий, гарячий вітер.

Увечері англійці впорались. Порубаних товаришів зібрали й поклали у мечеті. Старшина, кореспондент та капелян зібрались у більшеньку хатку сільського старшини, що стояла на краю села, над річкою. Вони розхазяйнувалися, мов у себе дома: постелили килимок по долівці, поставили залізні розбірні ліжка; на столі наклали наїдків і консервів, пляшок з вином і пивом. Капітан Годж сидів посередині; його червоне, налите вином лице, тільки що вимите, дуже відрізнялось від білого коміра; очі приглядались до прозірчастих пляшок, що здавались золотими від свічок.

Поручик Слоу, той самий, що так сильно воював, у дуже втомленій позі сперся на спинку стільчика, далеко протягнув довгі, сухі ноги й відпочивав від своїх героїчних учинків.

— Ух, як я втомився!— сказав він, влучаючи вилками в якусь рибку.— Я ледве на ногах стояв, як увійшов попереду своїх вояків у село; руки так намахались, що ледве розвів...

— Е, ви, Слоу, сьогодні шибалися більше всіх, ви, здається, своєю рукою не одного вбили? — запитав Суфлі.

— Гм, не дарма ж я гімнастиці віддавався! — немов би незважливо, але дуже хвалко сказав Слоу.— Одного я так рубнув, що відтяв голову з рукою.

— Одначе вас самих ледве не вбив старий якийсь дід, та вирятували вас вояки,— сказав капітан, показуючи на Суфлі; йому не сподобалася самохвальба Слоу, і він хотів уколоти його.

— Гм, як бо ви кажете, пане капітане: ледве не вбив — хіба ж так легко мене вбити!.. Я вже зовсім замахнувся був на голову діда й розбив би її, як старий горщик, якби не влізла та черепаха...

— Погана річ похід! — озвався капелян,— не можна чоловікові і вмитись по-людськи. Сьогодні дали мені таку воду, що більш похожа була на каву, аніж на воду...

— Гм, рано ви почали жалуватись, отче! Може, прийдеться й без води сидіти; добре, як ще є що у рот вкинути! — сказав Суфлі.— Я й так уже, йдучи у похід, привчався якомога менше їсти й пити.

— І що ж, привчилися? — пробубонів кореспондент, запхнувши рот сиром.

— Де там привчився!.. Як став привчатися — ще більше їсти став! — сумно відказав Суфлі.

— Погано! Військовому треба до всього звикати: який-небудь сухарець та води ковтнути, часом з калюжі,— от і вся їжа й напиток на день,— толкував кореспондент, випускаючи по слівцю з повного рота.

— Зате ж маємо ту відрадну думку, що ми тут не для себе трудимося, а для усієї людськості, що ми тут виступаємо проводирями культури, просвіти, несемо в ці степи, до цих звірів світло науки... І нас не забудуть! Може, колись оці самі, що тепер так нас ненавидять, або їх потомки принаймні будуть згадувати нас і наші імена будуть наймилішими для них іменами! — розводив капелян.

Всі згодилися на це і випили за свою сподівану славу й популярність. Кореспондент додав також кілька слів (він їх потім надрукував у якомусь часописі по два пенси за рядок): «Наша війна — це ера культурна. Ми прийшли тепер віддячити арабам за ті дріботинки науки, що колись дали вони нам, і ми за ті дріботинки даємо їм цілі хліби, що задовольнять їм жадобу науки».

І знову усі згодилися й випили. Тільки капітан Годж нічого не сказав, а пив мовчки. Він не мав у голові ніяких думок про культурну місію; він пішов у похід, бо був військовим, а був військовим на те, щоб пити вино та курити добрі сигари,— виходило, що й метою всіх оцих війн і боїв було вино та сигари, більш нічого. Де воювати, з ким воювати — все одно було йому; його навіть не просив ніхто привезти з походу яку-небудь пам'ятку на зразок печінки гіпопотама або нігтя крокодила... Стріляючи арабів, забираючи добро їхнє, він не ненавидів їх, але й не жалував — треба було бити, бо це була служба й за неї він діставав платню.

Тим часом увійшов капрал і сказав, що зловили якогось араба, так чи не схочуть розпитати його. Це було якраз у пору. Вся громада одностайно постановила покликати араба перед себе. Кореспондент зараз витяг з кишені книжку, завбільшки з добрий латинський словник, щоб завести туди, що буде казати араб, і почав писати вступ:

«Увечері, 27 лютого, як ми, потомлені битвою, страшенною спекою, віддихали серед побитих, скривавлених ворогів та підкріпляли себе деякими консервами, до нас привели,— кореспондент зирнув на араба й писав: — привели араба. Це був уже старий, але ще дужий сухий дід, справжній король пустині. На нім була біла кирея, широкі штани, постоли, вишиті взірцями, дуже несхожими з тими, які ви бачите на жіночих сукнях та убраннях. Чоло у нього було наморщене, глибокі зморшки здавались чорними пружками, ніздрі роздулись, мов у гарячого коня, очі сипали іскрами з-під нахмурених брів. Мало хто осмілився б заглянути йому в очі, жінка зомліла б перед цим орлиним поглядом. Це був один із тих арабів, що проходили колись від краю до краю великі землі, зоставляючи по собі розруйновані села, пожежі, знищені країни... Але tempora mutantur 1, і, здається, ніколи так не справдувались оці слова великого поета вічного Риму, як тепер...»

Так писав пан кореспондент, заразом приблизно обраховуючи стрічки в голові й мало журячись тим, чи його опис дуже годився з дійсними подробицями, далеко прозаїчніши-ми. Арабові тому, якого він так пильно описував, на погляд було років 55—60, але це був ще дужий дідок. Звісно, ні «королем степу», ні «одним із тих арабів, що...» він не був. Це був старий хлібороб, що весь свій вік кохався у своїй ниві, у своїй худобі й лаявся зі своєю жінкою, старою й поганою. Одначе тепер лице у нього, завсіди просте й добре, було хмуре, зуби він зціпив, чоло наморщив, пошматована, де-не-де закапана кров'ю одежа латками звисала з нього. За арабом увійшов і товмач — рудий і плюгавий єврей чи араб — і зігнувся перед офіцерами мало не до землі. В Александры він був мишурисом коло деяких «заведеній», але, почувши нюхом ліпші користі, проміняв свою «працю» на уряд товмача. Якось вищачи, спитав він капітана:

— Що ясновельможність ваша спитати його скаже?

— Розпитай, звідкіль він, чи багато люду в селі було, скільки побито, ну — все...

Товмач повернувся до араба, й морда в його з лисячої зараз стала вовчою.

— Ти, старий дурню, хочеш живим бути? Скільки даси?.. А то таке оповім від тебе, що й смерті тобі не знайдуть. Скільки даси?