Важко тупаючи по м’якій, устеленій хвоїнами, землі, обдираючи лице в гущині, Стьопка виліз на горбик і з полегкістю в ногах Побіг униз. Тут він знову побачив тих двох: Бритвін був уже на узліссі — коротко озирнувся, мотнув рукою: «Хутчій!» — і кинувся на нивку.

Здається, вони відірвалися від переслідувачів, принаймні зникли з їх очей і стали недосяжними для їх вогню. Можна було б зітхнути з полегшенням, нервове напруження спало. Як не дивно, до Стьопки лише тепер, у сосняку, дійшло, що всупереч усьому вони перемогли. Міст висаджено в повітря, було з чого радіти. Але радість чомусь не приходила, не було навіть скромного задоволення, щось іще не усвідомлене заважало всередині, не давало навіть зав’язатися радості. Відомо, найперше — Маслаков. Він усе це почав, вів їх, перший пішов на найнебезпечніше, а тепер ось вони без нього.

Певно, без Маслакова щонайбільша удача буде для нього позбавлена радості — Стьопка почав відчувати це майже виразно. Знову ж — підліток Митя. Ясно, Митя — епізод, хлопець на один день, — скільки таких з’являлося на його партизанськім шляху та йшло своєю долею: жило чи навіть гинуло — яке йому було до них діло?

Але цей хлопчина щось затемнив у ньому, щось непроясне — не, лише крихту відчуте поніс із собою з життя, залишивши Стьопці питання: як же так? Мо’ тому, що він навіть не був партизаном, підпорядкованим обов’язку чи силі наказу, сам своєю охотою пішов на той свій загин і пропав. Але чому тоді так муляє щось неприродне і кривдне? Начебто несправедливе навіть?

Коли Стьопка також вибрався з узлісся, ті двоє, куривши ріллею, вже бігли по нивці: в розорі Бритвін і ззаду, кроків за десять від нього, Данило. Знову не зачекали хлопця, і він просто не мав сили наздогнати їх: схил тут скінчився, почалася гладінь, бігти стало важче.

Все ж він біг, гірко дихаючи роззявленим ротом. Автомат його висів під пахвою, і він притримував його рукою, не даючи бити диском об бік. І тоді згадалося, як одного разу взимку, майже так само вони бігли від чавунки по снігу: спереду Степан, за ним Маслаков, а группа прикриття сиділа в ялинничку — до останньої хвилини, чекала, допоки вони пройдуть смугу порубу. Вони вдвох виконували найтяжче: закладали міну, смикали «вудку», і решта шанувала їх за ризик, беручи після вибуху все на себе. Такий був порядок, партизанський звичай, якого свято дотримувались у загоні; і тільки коли двоє вийшли з-під вогню, тоді побігли всі разом. Ці ж не могли дочекатись навіть у лісі. Щастя ще, що ззаду не було переслідувачів, а то б він давно вже трапив на їхню мушку.

Стьопка зовсім уже приставав, і що менше в нього залишалося сили, то більша прикрість підіймалася всередині — ніби його навмисне хотів хто покривдити. Він, однак, знав, що не навмисне, що насправді хутчій треба тікати, але не міг упоратися зі своєю злістю і, раптом спинившись, гукнув:

— Стій ви!

Вони озирнулися, зменшили крок і, досягнувши кущів, трохи спантеличено зупинилися, боком постававши до нього. Бритвін стишено загомонів, також не стримуючи злості:

— Давай хутчій! Ну, що ти гребешся, мов баба!

Змореним кроком Стьопка врешті догнав їх. Вовкувато ховаючи погляд, хлопець, однак, побачив спітніле обличчя Бритвіна, пожвавлене ризиковим азартом. Удачливим, однак, азартом.

— Не бачив, не бігли? — запитав Бритвін, коли він підійшов ближче.

Стьопка зумисно не відповів — він просто не міг розмовляти з ними і навіть глянути в їхні очі — його діймало питання: «Де ви були?» Він відчував себе обдуреним, бо майже повірив уже в Бритвіна, в його вольову рішучість і вмільство і навіть схильний був віддати йому перевагу над Маслаковим.

Нарешті вони втрьох разом ступили в негустий тут, дрібненький поріст. Бігти по ньому було легко, тільки шерхало під ногами пріле листя та похрускували опалі гілочки. За хвилину Бритвін знову озирнувся на Стьопку.

— Контузило, чи що?

— Нічого не контузило, — буркнув хлопець.

Нешвидко трюхаючи, Бритвін ненадовго затримав на нім свій придирливий позирк і шаснув за кущ. Вискочивши по той бік його, заговорив із задоволеною хвацькістю в тоні:

— Здорово, га? Гахнуло, що, мабуть, у Круглянах шибки повилітали!

Данило на бігу також повернув до нього своє кошлате, з простацько-радісною усмішкою, обличчя.

— Ну.

— Порядок у танкових військах!

Вони раділи — що ж, було з чого.

Серед білого дня під носом у німців рвонули міст — хіба не підстава для радості? Особливо Бритвіну, та й Данилу також.

Їх біг, одначе, почав видихатись, і скоро Бритвін також перейшов на крок, тим паче, що спереду починалося повне води лісове болітце, яке мали обійти. Данило тепер не вибирав дороги — махав навпростець, аби далі від Круглян, глибше в лісову глушину. Так було завжди: головне — встигнути, допоки не пізно, якнайдалі одійти від того місця, куди кинеться погоня.

Стьопка давно вже хотів спинитися, перевести дух та підладнати чоботи, бо на кожнім кроці чіпляти підошвами землю стало мукою. На правій нозі до того ж давно боліла п’ята — натер, мабуть, до кістки. Хлопець рішуче повалився на землю, обіруч здер чобіт, який уже зовсім розпався, і, не знаючи, як дати йому ради, зі злістю шпурнув його в кущі. Вслід те саме вдіяв і з правим, шпурнувши його в другий бік. Зіпрілі та діряві онучі хлопець, підвівшись, розкидав ногами.

Попереду з його гвинтівкою на плечі здивовано озирнувся Данило.

— О! Що тебе вкусило?

Стьопка закинув за плече автомат, босим ногам стало куди вільніше, але й незвично холодно на сирій, непрогрітій землі, трава заколола в підошви, але нічого. «Давно б так», — подумав він з невеселим полегшенням.

Данило з Бритвіним, однак, спинилися. Бородатий партизан виглядав неприховано спантеличеним його вчинком.

— Ти що, здурів? Навіщо кинув?

— Іди візьми!

І Данило справді поліз у хмизняк, відшукав його лівий, ціліший чобіт, з цікавістю обмацав підошву.

— Добрий же чобіт. Хіба щоб союзки нові. Кидає, хе!

— Ти нащо це? — хмуро повернувся до Стьопки Бритвін.

— Бо драні. Не бачили?

Данило, втім, поліз у болото і дістав другий чобіт. Підошва в ньому зовсім відстала і звисала, вишкіривши ряд поржавілих, густо набитих цвяхів.

— Підремонтувати щоб, носити ще можна.

Він по-хазяйськи склав чоботи докупи і почав їх підсовувати халявами під ремінь. Стьопка спідлоба кидав неприязні позирки на його ладні маслаковські кирзачі й ватянку, майже новеньку, навіть ще не заяложену. Нічого не скажеш: прибрався Данило на цьому завданні. Хоч і не забив жодного німця. Кому лежати в землі, а кому пошастило навіть причепуритися: диви, який показний, ніби десантник. Хіба що штани самоткані.

— Ану, зараз же взуй чоботи. Ти що? — з суворістю накинувся на Стьопку Бритвін, певно, вже зовсім відчуваючи себе командиром. Цей був усе в тій самій поношеній червоноармійській шинелі без петлиць, розстебнутій на всі гаплики, на плечі тримав свою СГТ, з якої, мабуть, ні разу не вистрелив. Але Бритвін мав свій інтерес.

— Ти ж за годину заплачеш. Тоді нести тебе?

— Не бійтеся! Не понесете. Його примусите.

Бритвін, щось відчувши, підозріло вгледівся в хлопця, щось прикинув, ніби вслухався в лісовий шум. Стьопка подумав, що справа закінчена і зараз, мабуть, почнеться звичний уже йому докір, а то й погрози. Але Бритвін мов одумався, лише кольнув його наостанку злим поглядом і пішов по гущині.

Чимало-таки одійшовши хмизняками від Круглян, вони надибали стежину в змішаному з вільхою старому ялиннику. Здається, десь тут мав починатися Гриневицький ліс — знайома, безпечна містина, їх партизанська парафія. Стало спокійніше, про переслідувачів уже не думали. В ялиннику панував міцний, майже спиртовий настій вогкої весняної прілі та смоли; волога, устелена мохом, земля горнулася в пістрявий від сонячних полисків затінок; лапате гілля ялин, погойдуючись, звично шуміло вгорі.