— Це доктор Шарф і фрау Сабіна, — тихенько відрекомендувала господарів Франя. Про мене вона, мабуть, сказала їм раніш, і тепер, підступивши до господині, ласкаво притулилася до її плеча. Оце так, сказав я собі, щось, однак, починаючи розуміти в їхніх взаєминах.

— Кайне нацисти?

— Кайне, кайне, — разом повторили господарі.

— Вони не нацисти, — сказала Франя. — Доктор Шарф — професор біології.

— Я, — підтвердив господар. — Університет штадт Ганновер.

Ну, якщо професор, то, мабуть, справді не фашист, усе ж біологія як наука може обійтися без фашистської ідеології, подумав я. Ця обставина трохи пом’якшила моє ставлення до господаря і, напевно, його до мене також. Я було взяв зі столу чашечку гербати, як господар мовив «момент» і вийшов через бокові двері. Я так зрозумів, що треба почекати. І справді, він хутко повернувся, поважно ступаючи негнучими ногами по слизькій підлозі, поставив переді мною маленький графинчик, до половини налитий золотистим напоем.

— Дас іст коньяк.

— Овва! — вирвалось у мене.

Господиня щось гукнула Франі, та тихенько висковзнула за двері і, повернувшись, поставила на столик чотири мініатюрні чарочки на тонких ніжках.

— Доктор Шарф частує. Покликать солдата?

— Я сам.

Я вийшов на ганок — мій Кананок сидів на краю сходинки і позирав через річечку на свою позицію, де, видно було, сиділи й лежали його товариші. На дворі було тепло, яскраво світило сонце; над містечком і долиною між гір лежала полуденна тиша. Ніби й не було війни. Я наказав Кананку збігати на вогневу, принести хліба.

— І там у Медведева тушонка була. Попроси баночку.

Кананок побіг на вогневу, а я повернувся у вестибюль. Господарі були тут, тільки тепер сиділи біля стіни в шкіряних кріслах — старі і однаково безпомічні, те було видно з першого погляду. За столиком Франя налила в чотири чарки.

— Трохи зачекаємо, — сказав я. — Зараз принесуть закуску.

— То добре, — сказала Франя. — Німці як випивають, не закусують.

— А ми закусуємо. Коли є чим.

— У нас вже нічого нема. Ті дні я по хліб на ровері їздила. По картках видавали. А тепер все скінчилося. Як буде далі?

— А вже якось буде, — сказав я. — Головне, війна кінчається. Американці сюди йдуть. Хутко і тут — Гітлер капут!

Старі з крісел страдницькими поглядами дивились на мене, радянського офіцера, який у їхніх очах повнився здоровим, молодим оптимізмом. Але, схоже, мій оптимізм їх мало надихнув. У них було якесь своє ставлення до війни і до життя теж. Але те мене не дуже цікавило. Я чекав Кананка, який швидко приніс солдатську хлібину і бляшанку свинячої тушонки, — все це поклав на край тісного столика.

— О, америкен, — тихо зазначив старий, угледівши п’ятикутні зірки на бляшанці.

— Ленд-ліз, — сказав я.

Франя принесла столовий ніж, яким я відкрив консерви, і відрізала від буханки декілька тоненьких скибок.

— Зараз я приготую вам сандвічі.

Поки вона займалася сандвічами — намазувала на хліб смалець з бляшанки, я потайки, з давно не відчуваною насолодою, спостерігав за хуткими рухам спритних пальчиків, раз по разу кидаючи позирки на її ожиле, радісне, дуже привабливе дівоче личко. Мені вона подобалася все більше. Скінчивши свою працю, поклала дві скибки на блюдце і найперше піднесла господарям у кріслах.

— Данке шьон, — кивнув господар, затим підвівся і тремтячими пальцями взяв зі столика чарку. Фрау не зрушила з місця, вона пильно видивлялася на мене.

Ми випили — я, господар і Франя, четверта чарка зосталася на столику.

Коньяк виявився міцним, здається, я відразу почав п’яніти. Чи, може, тому, що був незвиклий до нього — донині в Угорщині ми пили вино і знали його міць. Або, точніше, знали: від вина мало моці. Тільки одного разу в житті, під Шіофоком, я теж почастувався коньяком, тож донині не забув того почастунку. Зате зрозумів: коньяк — не вино, його треба вживати помірно.

— Панє профєсоже, — вимовив я чомусь по-польськи. — Ви тут не кривдите мою землячку?

Господар, мабуть, не дуже зрозумів моє запитання, і Франя розтлумачила його по-німецьки. Правда, зараз же й відповіла:

— Вони не кривдять. Вони для мене як батьки.

— То добре, якщо так. Гут!

— Гут, гут, — згідливо повторили господарі.

— Але тепер ми її заберемо, — сказав я, набираючись п’яної рішучості, і зирнув на Франю.

Я чекав, що вона перекладе мої слова господарям, та, однак, мовчала. Легка клопітна тінь промайнула на її личку, і я збагнув, що тут щось не так. Не так, як звичайно, коли ми визволяли в містах трудові табори, переповнені людом бараки, з яких їхні мешканці відразу кидалися кожний у напрямку своєї батьківщини. Всі рвалися додому. Я чекав, що в цей момент насамперед мене подякує Франя, а слідом і господарі — за визволення від фашистської неволі. Однак не дочекався цього.

Повисла трохи незручна пауза. Я сидів біля столика, Франя навпроти готувала маленькі, з сірникову коробку, сандвічі. Старі нерухомо перебували в своїх м’яких кріслах. У вестибюлі враз повиднішало — крізь вузькі вікна зазирнуло сонячне проміння, поклало на керамічну підлогу рваний візерунок від рухливого листя знадвору. Пару готових сандвічів Франя винесла на ганок Кананку й повернулася з порожнім блюдцем — Кананок обійшовся без блюдця.

Після того, як я випив чарки зо три, і в графинчику лишилося обмаль, старі підвелися і знеможено потупали в бокові двері — на кухню абощо. Франя тоді присіла за столик, якось зі стриманою увагою вгледілася в мене.

Я трохи сп’янів, але почав відчувати, що мої давніші, усталені на війні мірки дещо захиталися, зіштовхнувшися з іншою, не знайомою дотепер реальністю. Все-таки це був якийсь інакший, ніж попередній мій, світ, з його інакшими складнощами, в яких був я, мабуть, профан. Не те, що моя землячка, білоруска Франя — вона в цьому світі жила, а я з ним тільки-но знайомився. Цікавість моя до неї все наростала. Але розпитувати її було трохи незручно, а вона, я помітив, не дуже квапилася розповідати про себе. Або поскаржитись на щось, як це звичайно люблять жінки. Франя не скаржилась, хоч і радість на її обличчі я зауважував не часто. Чи вона так навчилася — ховати свої почуття? Але ж навіщо ховати їх, адже я їй не чужий. Я земляк на чужині.

Там, на вогневих позиціях, я не надто дбав про свій зовнішній вигляд — забруднені землею штани, нечищені кирзачі, неохайно зашитий рукав. Тепер у цьому вестибюлі прийшло інше відчуття, і я старався ставати чи повертатися так, щоб мої хиби не дуже траплялися комусь на очі. Але після, певно, забувся про те і не сховав розідраний рукав від швидкого позирку Франі.

— Дайте зашию, — сказала вона дуже просто, і в тих її словах почулася забута інтонація моєї молодшої сестри Ніни, про яку я нічого не знав з початку війни.

— Дайте, дайте! Я хутко. А то… Некрасиво так, — сказала вона і посміхнулась.

Певно, та її усмішка все й вирішила, — відразу прогнала мою ніяковість. Я розперезався, стягнув через голову мою заношену гімнастерку, несподівано і з неприємністю опинився в несвіжій спідній сорочці з недоречними поворозками на грудях. Намірився був одмовитися від послуги Франі, та дівчина вже взяла гімнастерку і коротким чітким рухом розправила її на колінах. Вона спритно зашивала мою дірку, і те її зашивання визначило дуже багато в рухах моєї, вже спрямованої до неї душі.

Як я це здавна робив на війні, — де б не був і чим би не займався, — крізь справи і розмови звикло вслухався у довкілля, ловив звуки, які могли донести ознаку тривоги, якісь зміни в обставинах. Насамперед кепські зміни. Певно, та моя настороженість передалася Франі, позирк якої теж час од часу пихкав тривогою.

— Ще стріляти будуть?

— Будуть, звісно. Допоки все те не скінчиться.

— А як скінчиться?

— Тоді буде мир. І щастя. І життя, — сказав я не без деякого пафосу. Звичайно, тяжкий клопіт сидів і в мені, тепер я намагався заганяти його вглиб, щоб він не заважав моїй лагідності до Франі. Здавалось, я вже починав відчувати якусь радісну можливість, яку обіцяло незвідане. Але все те було дуже непевне й невиразне, могло кожної миті зникнути.