– Боже, змилуйся, Боже, змилуйся, – тихо шепотів він.

Антонію раптом зробилося страшенно ніяково. Як він

міг кинути в обличчя цьому нещасному старому найболючіше звинувачення! Хотів якось пом’якшити сказане, тож заговорив уже лагідніше:

– Що там люди подейкують, то, звісно, вигадки… Ніхто волі Господньої не знає. А Василь ще молодий і дурний. Я в ці плітки не вірю.

Старий не ворухнувся.

– Я не вірю, – продовжував Антоній. – І найкращий доказ у тім, що твого сина можна вилікувати, і я його вилікую. Поміркуй, Прокопе, бо я тобі лише добра зичу, і знаю, що й ти мені зла не бажаєш. Подумай, що буде, коли всупереч усім поголосам Василь видужає, почне ходити, як усі люди, візьметься до роботи? Матимеш, кому і млин залишити, і на старі літа поміч і догляд у сина рідного. Подумай, чи не примусить це замовкнути пліткарів, коли побачать, що Василь здоровісінький?

Мельник підвівся важко й глянув на Антонія. В очах його були якісь бентежні іскри.

– Послухай, Антонію, а ти присягаєшся мені, що хлопець не помре?

– Присягнуся, – відказав той.

– Тоді ходи зі мною.

І мовчки пішов уперед. Зазирнув до кімнат. Нікого не було. У кутку перед іконою блимав тремкий пломінчик лампадки.

Прокіп зняв ікону із гвіздка, урочисто підніс її над головою й мовив:

– Святою Пречистою…

– Святою Пречистою, – повторив Антоній.

– Христом-Спасителем…

– Христом-Спасителем…

– Присягаюся.

– Присягаюся.

– Присягаюся, – знову повторив Антоній і на підтвердження своїх слів поцілував ікону, що йому простягнув Прокіп.

Усе мало відбутися в якнайсуворішій таємниці. Прокіп Мельник не хотів, аби через розголос довкола знову відродилися розмови про брата-вигнанця й кару Господню, що переслідувала його, Прокопових, нащадків. Попри обітницю Антонієву, попри велику довіру до нього, Мельник усе ж побоювався синової смерті.

Тож він вирішив не втаємничувати навіть найближчих. Наступного дня згідно плану Антонія жінки мали прибрати в прибудові. Там натопили піч, поставили відро з водою, принесли дві найбільші каструлі й Василеву та Антонієву постіль.

Жінкам і наймитові Прокіп сказав лише одне:

– Антоній знає, як вилікувати хлопця, і там лікуватиме нашого Василька.

Тим часом Антоній вибрав собі між інструментами молоток, невеличку пилку, вишорував їх до білого розпеченою цеглиною і доробив ручку. Тоді знайшов долото і два ножі. І те й інше довго гострив, але робив це в коморі, тож ніхто цього не бачив. Не бачили й того, як він вистругав вигнуті дощечки.

Старий Прокіп із самого ранку пішов до містечка і, повернувшись, відніс Антонієві до прибудови якісь пакунки. У них були вата і йод. Бинти Антоній зробив сам, роздерши два простирадла.

Увечері Василя перенесли, і вони з Антонієм переночували в прибудові, яка складалася з великої кімнати із трьома

вікнами й темною нішею. У ніші спав Антоній. Так само, як у світлиці, попід стінами стояли лави, а в кутку – великий стіл.

Василь не міг заснути. Усе розпитував Антонія про різні деталі.

– Спи вже, – нагримав на нього зрештою Антоній. – Невже болю боїшся, як та баба?

– Я болю не боюся, чого там. Сам побачиш. Я й не писну. Я тебе лише про це прошу, аби ти на біль не зважав. Я витримаю. Аби все добре було.

– Буде все добре.

На світанку млин запрацював, як завжди. Різниця полягала лише в тому, що замість Антонія допомагати довелося двом жінкам.

– Що це в тебе, Прокопе, – жартували селяни, – баби в млині орудують?

Але Мельник на жарти не відповідав. Не те було на думці. Він своє робив, але подумки знай молився.

Тим часом сонце вже звільнилося від серпанку над горизонтом і залило світ теплими променями. У прибудові зовсім розвиднілося.

Антоній, який метушився із самого ранку, щось мугикав собі під носом. Василь поглядом стежив за ним і мовчав. Цей бородатий велетень здавався йому людиною химерною, таємничою й небезпечною. У його поведінці, у поспіхові, раптовій, нетривалій задумі, у ледь помітній усмішці й насуплених бровах було те, що викликало забобонний страх. Василь знав, що ніхто сюди тепер не прийде, і що він залежить тільки від Антонія. Знав і те, що не допоможуть жодні прохання, бо Антоній не відступить від плану. Може, він і кликав би на допомогу, але не міг наважитися. Дивився, мов зачарований, на дивні Антонієві приготування, на те, як він вкидав різні знаряддя до окропу, як підперезався простирадлом, ж розіклав на табуреті сувої бинтів… Як витягнув звідкись мотузки…

Василько подумав, що так міг би виглядати кат, який готується завдати тортур. Тож хлопець дуже здивувався, коли раптом почув над собою лагідний, щирий голос, який так відрізнявся від звичного Антонієвого тону.

Антоній нахилився над ним і говорив спокійно й приязно:

– Ну, друже, ти ж мужчина, сміливець! Доведеться трохи потерпіти, якщо хочеш знову бути дужим, міцним хлопцем! Усе буде добре. Ну ж бо, обіприся на мене.

Узяв його на руки й поклав на столі.

– Розумієш, – сказав він, – я знаю, що ти дуже відважний, що зціпиш зуби й не писнеш. Але ти можеш мимоволі сіпнутися, отож я мушу тебе прив’язати. Бо шарпанина зіпсує мені всю роботу. Добре?

– В’яжи, – прошепотів Василь.

– І не дивися сюди. Поглядай собі на стелю чи крізь вікно на хмарки в небі.

Цей голос заспокоїв Василя. Хлопець відчував, що його міцно обплітають мотузки, тепер він був прив’язаний до столу так, що не міг ворухнутися. Косуючи поглядом, завважив іще, як Антоній, засукавши рукави, довго мив руки у воді, від якої піднімалася пара.

Тоді забряжчали інструменти, мить – і на правій нозі Василько відчув щось наче два доторки розпеченого дроту. Ще два! Біль ставав дедалі нестерпнішим. Василь щосили зціпив зуби, на очі набігли сльози. Йому здавалося, що минають цілі години, а біль лише дужчав… Нарешті крізь стиснуті зуби почулося приглушене протяжне виття:

– А-а-а…

Раптом на зболілу ногу впав страшний удар. Біль був таким нестерпним, що здавалося, замість мозку в кістки влився вогонь і шарпав м’язи в смертельній агонії. Перед очима витанцьовували сріблясті плямки.

«Я вмираю», – подумав Василько й безсило впав на стіл.

Опритомнівши, хлопець відчув смак горілки в роті. Парубок був дуже слабким, не міг навіть очей розплющити, не

усвідомлював, де перебуває і що з ним сталося. Тоді вловив запах тютюнового диму, а тоді почув шепіт. Розмовляло двоє людей. Так, він упізнав голос батька й Антонія.

Насилу розплющив очі. За мить очі звикли до світла. Навпроти нього на лаві сидів, вдивляючись у нього, батько. Поруч стояв Антоній.

– Очі відкрив, – мовив батько. – Синочку, Васильку! Господь милосердний! Хай славиться Його ім’я на віки-віків! Синочку, ти живий? Живий?

– А чого ж ні, – підійшов до ліжка Антоній. – Живий і має видужати.

– Це ти мені ноги складав? – пошепки запитав Василь.

– Аякже. І все вийшло добре. Страшенно ти їх поламав, той доктор тобі ще й шкоди завдав. Тепер лежи спокійно. Усе має зростися.

– І я… я ходитиму?

– Ходитимеш.

– Як усі?

– Так самісінько.

Василькові очі знову заплющилися.

– Заснув, – пояснив Антоній. – Нехай спить. Сон додасть йому сили.

Уже за тиждень у Василька минула гарячка й з’явився апетит. Разом із надією повернувся й добрий настрій. Під час перев’язок хлопець кривився від болю, але намагався жартувати. Доглядав його Антоній сам, а коли в млині було багато роботи, хворого пильнували жінки.

Неможливо було тримати це від них у таємниці, мабуть, саме тому новина про операцію невдовзі поширилася околицею. То один, то другий Васильків приятель зазирнув дорогою, щоб перекинутися з ним кількома словами. Цікаві баби приходили підслухати-підгледіти, щоб потім мати поживу для пліток. І тільки Антонія уникали і, побачивши його у світлиці, відразу забиралися геть. Так минули жовтень, листопад, грудень. Перед святвечором Василько почав прохати Антонія, аби той дозволив йому випробувати сили. Але той тільки сердито відказав: