— Падлюче курвисько.

Він вкритий ластовинням, — подумав Дикстра. — І швидко отримує сонячні опіки. З сонячними опіками він виглядає мов божевільний, і зазвичай чинить мов божевільний. Він п’є мексиканський кавовий лікер «Kahlua», коли, так би мовити, при грошах, але здебільшого він п’є б…

— Лі, не треба, — почувся голос жінки. Вона вже ридала, благаючи, і Дикстра подумав: Не робіть цього, леді. Хіба ви не знаєте, що від цього тільки гірше? Хіба ви не знаєте, що коли він бачить, як шмарклі течуть вам з носа, він ще більше звіріє?

— Не бий мене, прошу, я…

Гуп!

Удар об стіну, й новий гострий скрик, ледь не собачий виск, болю. Цей містер Крузер вгатив її так, що вона знову стукнулася потилицею об кахляну стіну туалету, а як там у тому старому анекдоті? Чому в американських подружжях щороку реєструється триста тисяч випадків биття? Тому що вони… курва… неслухняні.

— Курва.

Це було казання Лі на сю ніч, прямо з другого послання до Перепиятиків, і чим найбільше лякав цей голос — Дикстрі це здалося вкрай жахливим — так це відсутністю емоцій. Краще б у нім звучав гнів. Гнів для жінки був би безпечнішим. Гнів, він ніби горючі випари — одна іскра, і все згорає вмент вульгарним феєрверком, — але цей хлопець… він якийсь настирливий. Він не збирається знову її вдарити, а потім вибачитися, можливо, й заплакати, як він це вже робив. Можливо, він не раз робив так раніше, але не цього вечора. Цього вечора він налаштований на довге розпалювання. Здрастуй, Мері, Божа мати, дай пораду, як зіграти. Що ж мені робити? Яка моя роль у цьому? І чи я її маю?

Йому вже перехотілося заходити до чоловічої вбиральні, щоб сотворити там довгий полегшувальний акт сечовипускання, на який він так сподівався, заздалегідь запланувавши; його яєчка перетворилися на два крихітні камінці, а тиск з нирок розповзся вгору по хребту і вниз йому в ноги. Серце у грудях шаленіло, лопочучи швидким галопом, який, певне, стане спринтом, коли прозвучить наступний удар. Мине година чи більше, перш ніж він знову буде здатний мочитися, не важливо, як сильно йому хотітиметься, сеча буде вибризкуватися з нього короткими цівками, не даруючи полегшення. О Господи, як би йому хотілося, щоб ця година проминула, щоб він опинився вже за шістдесят чи сімдесят миль звідси!

Що ти робитимеш, якщо він вдарить її знову?

Ще одне питання виринуло: що він робитиме, якщо жінка чкурне, а містер Крузер за нею поженеться? З жіночого туалету лежав тільки один шлях, і Джон Дикстра стояв посеред нього. Джон Дикстра в ковбойських чобітках, що їх Рік Гардин взуває, їдучи до Джексонвіла, де кожні два тижні збираються автори детективів та інших потаємних історій — серед них чимало пухкеньких жіночок у брючних костюмах пастельних кольорів, — щоб обговорювати письменницьку техніку, агентів і продажі та пліткувати одне про одного.

— Лі-Лі, не роби мені боляче, прошу тебе. Молю, не бий мене. Прошу, не завдай шкоди дитині.

Лі-Лі. Ісус би просльозився.

Не вистачало тільки цього; ставки ростуть. Дитина. Прошу, не завдай шкоди дитині. Ласкаво просимо на «Сімейний канал».

Серце, що галопувало в грудях Дикстри, немов обірвалося на дюйм нижче. Відчуття було таке, ніби він стирчить отут, у цьому закуті між чоловічою та жіночою вбиральнями, вже щонайменше хвилин двадцять, але, глянувши на годинник на руці, він не здивувався, що з моменту першого ляску не минуло й сорока секунд. Це все суб’єктивна природа часу і надприродна швидкість думок, коли розум раптом опиняється в стресовій ситуації. Він сам описував таке безліч разів. Він вважав, що більшість авторів творів з саспенсом — хоч бери цей термін у лапки, хоч ні — також описували цей феномен. Це був товар першої потреби в їхній справі. Коли наступного разу прийде його черга виголошувати промову на зібранні «Флоридських злодіїв», можливо, він поговорить на цю тему, почавши з розповіді про цей інцидент. Про те, як йому вистачило часу подумати, друге послання до Перепиятиків. Хоча така оповідка може виявитися занадто важкою для їхніх зібрань, принаймні…

Ціла серія ударів перервала низку його думок. Лі-Лі прорвало. Дикстра слухав ці удари з відразою чоловіка, який розуміє, що чує звуки, котрих ніколи не забуде, не звукові ефекти в кіно, а удари кулаків, немов у пухову подушку, на диво легкі, ледь не делікатні. Жінка скрикнула раз від подиву і другий — від болю. Після цього вона видавала тільки приглушені схлипи болю і страху. Стоячи надворі у темряві, Дикстра пригадував усі ті поради публічних інформаційних служб щодо запобігання насильству в родинах, що інколи потрапляли йому на очі. Там не було і натяку на ситуацію, коли в одне вухо влітає шелест вітру між пальмового листя (і шурхотіння оголошень про зниклих дітей, не забуваймо), а в інше — уривчасте схлипування болю й страху.

Він почув човгання підошов по кахлях і зрозумів, що Лі (Лі-Лі, називала його жінка, ніби пестливе ім’я могло вгамувати його оскаженіння) наблизився. Як і Рік Гардин, Лі був у чоботях. Лі-Лі всього світу — це хлопці, що полюбляють взутися у черевики «Джорджія Джайнтз». Вони підступні собаки дінго. На жінці були кросівки, низькі, білі. Він це точно знав.

— Хвойдо, ти, курво, я бачив, як ти з ним базікала, терлася цицьками об нього, ти, довбана хвойдо…

— Ні, Лі-Лі, я ніколи…

Знов звук удару, а відтак хрипке харкання, не схоже ні на чоловіче, ні на жіноче. Блювання. Вранці хтось чиститиме ці туалети і побачить у жіночому засохле на долівці й на одній зі стін блювотиння, а Лі і його жінка чи подружка будуть уже далеко, і для прибиральника це буде лише черговий бруд, який треба змити, походження блювотиння неясне й нецікаве, а що тут може зробити Дикстра? Та чи має він ввійти туди? Якщо ні, Лі, може, скоро перестане її бити, та й по всьому, а от якщо втрутиться хтось чужий…

Він може вбити нас обох.

Але…

Дитина. Прошу, не завдай шкоди дитині.

Дикстра стиснув кулаки і подумав: сраний «Сімейний канал»! Жінка все ще блювала.

— Перестань мені оце, Еллен.

— Я не можу!

— Ні? О’кей, добре. Я сам тебе зупиню. Хвойда.

Чергові гуп! слідом за вигуком хвойда. Серце Дикстри обірвалося ще нижче. Він не думав, що це можливо. Скоро воно буде битися у нього в шлунку. Якби ж він тільки міг ввести в дію Пса! В романі це годилося б — саме перед тим, як зробити найбільшу помилку вечора, завернути на цей відпочинковий майданчик, він розмірковував про самоідентифікацію, і якщо не це у підручниках з літературної майстерності називається лиховісним передчуттям, то що ж тоді?

Так, він міг би обернутися на створеного ним кілера, вдертися в жіночу вбиральню, вибити лайно з Лі і поїхати своєю дорогою. Як Шейн у тому старому фільмі з Аленом Леддом.

Жінку знову вирвало, звук як у тієї машини, що перемелює каміння на гравій, і Дикстра зрозумів, що Пес тут не зарадить. Пес — вигаданий персонаж. А тут реальність вивалює йому в очі язика, наче той п’яниця.

— От іще раз так зробиш — і побачиш, що тобі буде, — пригрозив Лі, і цього разу в його голосі було щось вельми небезпечне. Він уже готовий був на все. Дикстра не мав сумнівів.

Я дам свідчення в суді. А коли мене там спитають, що я зробив, щоб це припинити, я відповім, що нічого. Я запам'ятовував. І був свідком. А потім поясню їм, що письменники саме цим і займаються, коли не сидять і не пишуть.

Дикстра зважував, чи не побігти до свого «ягуара» — потихеньку! — і не викликати по телефону з панелі поліцію. Набрати *99, і все. На автостраді через кожні десять миль висіли знаки, що повідомляли: У ВИПАДКУ НАДЗВИЧАЙНОЇ СИТУАЦІЇ НАБЕРІТЬ *99 НА СОТОВОМУ ТЕЛЕФОНІ. А втім, копів ніколи не буває поряд, коли вони потрібні. Цього вечора найближчий з них сидить, либонь, у Брейдентоні або аж у Ібор Сіті, і поки він доїде сюди, тутешнє криваве родео вже завершиться.

Із жіночої вбиральні тепер лунала чергами важка гикавка, яку переривали низькі звуки позивів до блювання. Там грюкнули двері кабінки. Жінка розуміла, що Лі не жартує, не гірше, ніж це розумів Дикстра. Якщо вона знову блюватиме, він може зовсім здуріти. Нападе на неї цей скажений і замордує. А якщо його заарештують? Другий ступінь. Ненавмисне вбивство. Він може вийти на волю через якихось п’ятнадцять місяців і гулятиме з її молодшою сестричкою.