Але якщо натхнення відвідує найкращих з нас — Пікассо, Ван Гогів, Сальвадорів Далі, — так само беззаперечно воно мусить відвідувати й решту людей, хоча б раз чи два за життя. Додому Сіфкіц поїхав автобусом (після коледжу машини він собі більше не заводив), він сидів біля вікна й роздивлявся на вулицю (складений навпіл аркуш з результатами обстеження лежав у нього у внутрішній кишені), знову й знову звертаючи увагу на різноманітних робітників і будівельні бригади, повз які віз його автобус: хлопці в касках снували на будівельних майданчиках, хтось із відром, дехто з дошками на плечах; хлопці з компанії «Консолідейтед Едісон» стирчали по пояс чи по шию з люків, обгороджених жовтими стрічками, вздовж яких йшли друковані літери РОБОЧА ЗОНА; троє роботяг зводили риштаки перед вітриною універмагу, а четвертий балакав по мобільному.
Потрохи він усвідомив, що в голові у нього намалювалася картина, яка вимагала для себе місця у світі. Опинившись у СоХо, у своєму лофті, що слугував йому водночас домом і студією, він пройшов просто до маленького кутка, куди лилося горішнє світло, навіть не підібравши пошту з підлоги. Просто скинув на неї піджак.
Він кинув погляд на кілька чистих підрамників, що тулилися в кутку, і забракував їх. Натомість вибрав шматок простого білого картону і взявся працювати вугільним олівцем. Упродовж наступної години двічі дзвонив телефон. Обидва рази з дзвінками впорався автовідповідач.
Він то повертався до роботи з цією картиною, то кидав її. Але повертався з завзяттям, особливо коли з плином часу зрозумів, яка вона гарна, а тоді (через десять днів), відчувши, що це нормально, переніс її з картону на полотно: чотири фути завширшки і три фути заввишки. Це була найбільшого розміру річ, яку він взявся писати за останні десять років.
Картина зображала чотирьох чоловіків — роботяг у джинсах, грубих куртках та величезних робочих чоботях, — які стоять на узбіччі якоїсь не міської дороги, котра лишень виринула з лісової гущавини (він передав гущавину високих дерев зеленими плямами й сірими штрихами, працюючи у швидкій, різкій, енергійній манері). У двох чоловіків були лопати, в одного по відру в кожній руці, четвертий якраз зсував собі на потилицю картуза тим жестом, що ідеально передавав втому кінця робочого дня і зростаюче розуміння того, що цю роботу ніколи не буде перероблено, — тобто те, що роботи, яку треба зробити, завжди наприкінці виявляється більше, ніж було на початку. Цей четвертий чоловік у заношеному, старому — з тих, що їх роздають задарма, — картузі з написом над козирком ЛІПІД, був бригадиром. Він саме балакав по телефону зі своєю дружиною: Їду додому, золотко, ні, нікуди не підемо, сьогодні не хочу, дуже втомлений, а завтра треба рано починати. Хлопці бухтіли проти цього, але я їх поставив на місце. Сіфкіц не розумів, звідки він усе це знає, але він знав. Так само як знав, що чоловіка з відрами звуть Фреді й це йому належить фургон, яким вони приїхали. Машина стояла за межами картини справа, видно було тільки верхівку її тіні. В одного з тих хлопців з лопатами, Карлоса, була хвора спина, і він ходив на сеанси до хіропрактика.
Яку саме роботу роблять ці дядьки, на картині не було видно, вона містилася неподалік за лівим краєм, але добре видно було, які вони всі втомлені. Сіфкіц завжди приділяв велику увагу деталям (те сіро-зелене шумовиння лісу не було характерним для нього), і глядач у кожній рисці облич цих роботяг бачив, наскільки вони виснажені. Це читалося навіть з комірців їхніх потемнілих від поту сорочок.
Небо над ними було якогось ненатурально помаранчевого кольору.
Атож, він знав, що зображено на цій картині, і чудово розумів, що означає збочене небо. Це був кінець робочої зміни тієї бригади, про яку йому наговорив лікар. У реальному світі, під природним небом, Річард Сіфкіц, їхній працедавець, щойно повечеряв перед сном (здається, з’їв шмат пирога або заздалегідь припасеного «Кріспі Кріму») і поклав голову на подушку. Це означало, що вони врешті вільні й можуть уже йти додому. А чи їстимуть вони щось? Авжеж, але не так багато, як він. Вони занадто втомлені, щоб наїдатися, це було написано на їх обличчях. Замість того щоб заправлятися щедрими обідами, вони, ці працівники «Ліпід Компані», позадирають ноги, щоб трохи повтикати у телевізор. Можливо, поснуть перед своїми екранами, щоб прокинутися за пару годин, коли всі регулярні передачі вже закінчаться, а в ефірі перед захопленою студійною аудиторією демонструватиме свій черговий винахід Рон Попіл. Клацнуть дистанційні пульти, телевізори буде вимкнуто, і вони поплентаються до своїх ліжок, по дорозі безсило скидаючи з себе одяг.
Усе це в картині було присутнє, хоча нічого з цього на картині не було. Вона не стала для Сіфкіца нав’язливою ідеєю, не витіснила все інше з його життя, але він розумів — щось нове з’явилося з нею в його житті, щось гарне. Він не уявляв собі, що далі робити з такою картиною, коли її буде завершено, та й не переймався цим. Наразі йому просто подобалося, вставши уранці, дивитися на неї одним примруженим оком, чухаючи собі дупу й виколупуючи зі щілини між сідницями застряглі туди жмуттям сімейні труси. Він гадав, що по закінченні мусить дати картині назву. Отож перебирав і відкидав варіанти: «Кінець роботи», «Хлопці пошабашили», «Берковіц пошабашив». Берковіц був босом, бригадиром, це той, що з мобільником «Моторола», у картузі з написом «ЛІПІД». Жодна з цих назв не годилася, ну й гаразд. Він впізнає правильну назву картини, коли та нарешті спливе йому на думку. В голові тоді мусить прозвучати «дзеньк». А поки що поспішати нікуди. Він навіть не був упевнений, що картина має якесь значення. Малюючи її, він схуднув на п’ятнадцять фунтів. Ось це, либонь, тільки й має значення.
А може, й ні.
Десь — можливо, наприкінці нитки з чайним пакетиком «Салада» — він прочитав, що найдієвіша вправа для людини, яка намагається скинути зайву вагу, — відштовхування від стола. Сіфкіц не сумнівався в правдивості цієї поради, але дедалі йому прояснювалося, що не в схудненні полягає його мета. І не в накачуванні м’язів, хоча і те й інше можна зарахувати до побічних ефектів. Він не переставав думати про метаболічних наймитів доктора Брейді, пересічних мужиків, що намагалися якнайкраще виконати свою роботу, але не отримували від нього ніякої допомоги. Він не міг не думати про них, кожного дня віддаючи годину-дві малюванню їх у трудовій повсякденності.
Його не полишали фантазії на цю тему. Він уявляв собі Берковіца, їхнього бригадира, який вірив, що одного дня матиме власну будівельну фірму. Фреді, хазяїна фургона, що уявляв себе вправним теслярем. Карлоса, що мордувався недужою спиною. Та й Велана, явне ледащо. Це були ті хлопці, чия робота полягала в тім, щоб уберегти його від інфаркту або інсульту. Вони розгрібали лайно, що летіло їм на голови з того збоченого рожевого неба, старалися, щоб тим лайном не завалило дорогу, котра веде до лісу.
Через тиждень після того, як почав малювати (і десь за тиждень до того, як вирішив, що картина готова), Сіфкіц пішов до «Фітнес Бойз» на Двадцять дев’ятій вулиці і, роздивившись тренажер-сходинки та бігову доріжку (привабливі, але занадто дорогі), купив собі велотренажер. Заплатив зайвих сорок доларів за його монтаж та доставку.
— Крутитимете педалі щодня протягом шести місяців, і ваш рівень холестерину знизиться на тридцять пунктів, — сказав накачаний продавець у фірмовій майці «Фітнес Бойз». — Я вам це гарантую.
Підвал будівлі, де жив Сіфкіц, був великим приміщенням з багатьма розгалуженнями, безсистемно розкиданими темнуватими й похмурими закутками, в яких відлунювало гудіння бойлера й знаходилися забиті пожитками мешканців будинку комори, позначені номерами їхніх квартир. Але в дальньому кінці підвалу якимось дивом залишилася порожня ніша. Наче вона весь час чекала саме на нього. Сіфкіц попросив доставників установити його нову веломашину на бетонній долівці лицем до порожньої, бежевого кольору стіни.