Він з’ясував, що велик складається з чотирьох базових частин і, щоб його геть розібрати, йому ще потрібен розсувний гайковий ключ. Та нічого, для початку вистачить і викрутки. З її допомогою він спершу відкрутить педалі. А потім піде і по той ключ до наглядача їхнього будинку.

Він опустився на одне коліно, встромив жало позиченого інструмента у шліц першого гвинта й завагався. Цікаво, чи його друг викурив наостанок шмат креку, перед тим як вивалити всю решту в унітаз? Тільки один шмат, на пам’ять про колишні дні. Він міг би закластися, що той хлопець так і зробив. Одурманеному хлопаці, з приглушеною жагою, либонь, не так важко було все те викидати. А якщо і йому ще разок проїхатися, а вже потім, накачаним ендорфінами, присісти тут і познімати педалі, хіба не менш прикро було б тоді у нього на душі? Либонь, трохи менш, ніж уявляючи собі Берковіца, Фреді й Велана, що заїхали до найближчого придорожнього бару і замовили перший жбанець «Роллінг Рока», а далі й наступний та випивають за упокій Карлоса, вітаючи один одного з тим, як вони віддубасили того сучого сина.

— Ти збожеволів, — пробурмотів він собі під ніс і знову встромив жало викрутки у шліц. — Роби це зараз же, й по всьому.

Він і справді зробив викруткою один оберт (це виявилось легко, той, хто збирав цю машину у «Фітнес Бойз», явно не вкладав у роботу душу), від цього поруху трохи посунулися у нього в кишені вівсяно-родзинкові коржики, і пригадалося, як вони гарно смакують, коли їдеш лісом. Просто прибираєш праву руку з керма, лізеш нею собі в кишеню й відкушуєш пару разів, запиваючи ковтком холодного чаю. Перфектне поєднання. Так гарно на душі, коли мчиш крізь ліс і влаштовуєш, не зупиняючись, собі пікнік на колесах, а ті байстрюки хочуть його усього цього позбавити.

З десяток обертів викрутки, або й менше, і педаль впаде на бетонну підлогу — дзеньк. Тоді він може продовжити поратись біля другої педалі, а потім якось продовжити і власне життя.

Так несправедливо, подумав він.

Ще одна лише поїздка, просто на спомин гарних часів, міркував він.

Тож, перекинувши ногу через раму і всадовивши гузно (тепер значно міцніше, жорсткіше, ніж у день оприявлення червоної цифри холестерину) в сідло, він подумав: хіба не саме так завжди відбувається в подібних історіях? Саме так вони завжди закінчуються, коли якийсь придурок запевняє себе: це останній раз, більше ніколи такого не робитиму.

Абсолютно так і є, подумав він, але, можу побитися об заклад, у реальному житті люди поводяться так само. Можу закластися, вони поводяться так само повсякчас.

У глибині його душі якийсь голос твердив, що реальне життя зовсім не схоже на те, що робить він (і що переживає), і що абсолютно нічого такого не буває в тому реальному житті, яке він знає. Він відсунув подалі той голос, затицьнув його.

Надходить вечір, чудовий час для велосипедної прогулянки в лісі.

А все ж таки він отримав ще один шанс.

Цього вечора він уперше почув гудіння двигуна в себе за спиною так близько, і за секунду до того, як загарчав будильник, перед ним на дорозі раптом пролягла довга тінь його велосипеда — та тінь, що відкидають речі тільки у світлі автомобільних фар.

Тут звук будильника почав віддалятися, перетворюючись з гарчання на майже мелодійне дзеленькання.

Фургон наближався. Щоб у цьому пересвідчитися, йому не треба було повертати голову (та й хіба хочеться комусь обертатися, щоб роздивитися, як страхітливе зло наступає йому на п’яти, думав Сіфкіц, лежачи пізніше того вечора у своєму ліжку без сну і все ще переживаючи гарячково-крижане відчуття порятунку за дюйм чи секунду від катастрофи). Він бачив, як тінь довшала і темнішала.

Поспішайте, джентльмени, будь ласка, вже час, подумав він, міцно заплющуючи очі. До нього ще долітало скреготіння будильника, але звук долинав ледь не колисковою піснею, був таким же притишеним принаймні; його забивало гудіння двигуна, двигуна машини Фреді. Вони його вже майже наздогнали і, припустімо, не захочуть витрачати зайвий час на порожні балачки. Припустімо, той, хто сидить за кермом, просто втопив до упору педаль газу, щоб переїхати його. Зробити з нього жертву дорожньої пригоди.

Він не розплющував зайве очей, не витрачав час, щоб пересвідчитися, що перебуває все ще на лісовій дорозі, а не в підвальному алькові. Натомість він зажмурився ще міцніше, цілком зосередившись на дзижчанні будильника, і цього разу перемкнув чемний голос бармена в режим нетерплячого реву. Поспішайте, джентльмени, БУДЬ ЛАСКА, вже час.

І раптом, на щастя, тепер звук двигуна почав віддалятися, а скрегіт будильника наростати, і Брукстон несамовито доводив своє, давно знайоме: вставай-вставай-вставай. І цього разу, розплющивши очі, він побачив проекцію дороги, а не саму дорогу.

Але небо на картині тепер було темним, його органічну червонявість приховала ніч. Дорога була яскраво освітлена, на заметеній опалим листям твердій ґрунтівці чорніла тінь велосипеда — тінь його велосипеда «Рейлі». Він міг би переконувати себе в тому, що у своєму трансі зліз з велотренажера і сам намалював усі ці зміни, але він розумів, що до чого, і не лише тому, що на його руках не було слідів фарби.

Це мій останній шанс, подумав він. Мій останній шанс уникнути кінця, якого всі очікують у таких історіях.

Але він був настільки втомлений, його просто теліпало, що не міг зараз подбати про велотренажер. Він займеться ним завтра. Завтра вранці, насамперед, фактично. Зараз йому хотілося одного — забратися з цього жахливого місця, де так потоншала реальність. І з цією міцно затвердженою в голові думкою Сіфкіц зробив непевний крок до ящика від помаранчів, що стояв біля дверей (ноги йому підгиналися, тіло вкрите тонким шаром поту — того, липкого, що виступає радше від страху, ніж від утоми), і вимкнув будильник. Потім він піднявся нагору і ліг у ліжко. Минуло чимало часу, перш ніж до нього прийшов нарешті сон.

Наступного ранку, проігнорувавши ліфт, він спустився до підвалу по сходах, ішов несхибними кроками, гордо несучи голову, міцно стуливши губи. Чоловік зі своєю Місією. Підійшов просто до велотренажера, не звертаючи увагу на будильник на ящику, присів на одне коліно, націлив викрутку. Знову встромив її у шліц гвинта, одного з чотирьох, на яких трималася ліва педаль…

…а наступної миті він уже знову щосили крутив педалі на дорозі і світло фар яскравішало обабіч нього, аж він відчув себе кимось, хто опинився в промені прожектора на суцільно темній сцені. Двигун ревів занадто голосно (щось не в порядку з коробкою або вихлопною системою) і, звісно, надсадно. Навряд чи друзяка Фреді переймався регулярним техоглядом. Куди там, коли треба сплачувати внески за будинок, купувати їжу, дітям на зуби вкрай потрібні скабки, а заробітку катма.

Він подумав: навіщо я це наробив? Навіщо, коли все добре розумів?

Він подумав: тому що вони мене якось змусили. Саме вони.

Він подумав: вони мене задавлять, і я загину серед цього лісу.

Але вони не стали його давити. Натомість фургон обігнав його справа, ліві колеса грюкнули у присипаній листям вимоїні, а тоді різко звернув ліворуч і зупинився, перегородивши йому шлях.

У паніці Сіфкіц забув перше правило, якому його навчив батько, коли приніс додому велосипед: коли ти зупиняєшся, Річі, роби це з педалями, зупиняй заднє колесо одночасно з натисканням переднього гальма. А не то…

Зараз трапилося «а не то». Запанікувавши, він стиснув кулаки, тим самим натиснувши гальмо переднього колеса на лівому держаку керма. Велик брикнув і викинув Сіфкіца просто назустріч водійським дверцятам фургона з написом «ЛІПІД КОМПАНІ» на них. Він встиг виставити вперед руки, вдарившись ними об борт фургона так, що вони враз оніміли. І гепнувся незграбно долі, гадаючи, скільки зламав кісток.

Над ним відчинилися дверцята, він слухав тріск листя, поки чоловіки в робочих черевиках вилазили з машини. Вгору він не дивився. Він чекав, що його вхоплять, змусять підвестися, але ніхто цього не робив. Листя пахло старим сухим цинамоном. Кроки прозвучали обабіч нього, а тоді тріск раптом перестав.