— Клер?

— Іди геть! — заволала вона. — Я не хочу з тобою говорити! — Платівка грала далі: «Ярдбйордз»[37] на повну гучність.

Мама повернулася приблизно за годину — занадто тривалим був той візит як на те, щоб віднести частування. І хоча ми з Террі на той час уже були у вітальні, дивилися телевізор і воювали за найкраще місце на нашій старій канапі — посерединці, там, де пружини не вгризаються в зад, — вона нас наче й не помітила. Кон був нагорі, грав на гітарі, яку йому подарували на день народження. І співав.

У неділю після Дня подяки до нас повернувся Девід Томас із «конго» Ґейтс-Фолза. У церкві знову було повно людей, може, тому, що вони хотіли подивитися, чи не прийде, бува, преподобний Джейкобз і чи не спробує сказати ще щось жахливе. Він не прийшов. Якби це сталося, я певен, його б заткнули ще до початку забігу. Може, навіть винесли б із церкви. Релігія для янкі — це річ серйозна.

Наступного дня, у понеділок, я півмилі від школи не пройшов, а пробіг. У мене з’явилась одна ідея, тому я хотів опинитися вдома ще до того, як приїде шкільний автобус. Коли він прийшов, я вхопив Кона за руку й потягнув його на заднє подвір’я.

— Яка муха тебе за дупу вкусила? — здивувався він.

— Ти повинен піти зі мною до пасторського будинку, — сказав я. — Преподобний Джейкобз скоро поїде, може, навіть завтра, а нам перед цим треба з ним побачитись. Треба йому сказати, що ми його досі любимо.

Кон відсахнувся від мене й змахнув рукою зі своєї футболки з написом «Ліга плюща» щось невидиме, наче боявся, що я залишив на ній воші.

— Ти здурів чи що? Я туди не піду. Він сказав, що Бога немає.

— А ще він наелектризував твоє горло і врятував тобі голос.

Кон збентежено знизав плечима.

— Голос би й так повернувся. Доктор Рено сказав.

— Він казав, що голос повернеться за тиждень-два. Це було в лютому. У квітні ти ще не говорив. Через два місяці.

— То й що? Трохи надовше затяглося, і все.

Я не вірив своїм вухам.

— Ти що, боягуз?

— Ще раз таке скажи, так тобі вріжу, що на землю ляжеш.

— Чому ти не хочеш йому хоча б подякувати?

Він дивився на мене, міцно стиснувши губи. Щоки палали.

— Нам не можна з ним бачитися. Мама й тато так сказали. Він псих, а може, ще й п’яниця, як його жінка.

Мені відібрало мову. Очі налилися сльозами. Не від болю; то були сльози люті.

— А ще, — сказав Кон, — мені треба наповнити ящик дровами, поки тато не повернувся, бо перепаде на горіхи. Тому, Джеймі, ти краще мовчи про це.

І він пішов, залишивши мене стояти там. Мій брат, який став одним із найвидатніших астрономів світу (2011 року він відкрив четверту так звану планету зони Золотоволоски, де може бути життя) залишив мене стояти там. І більше ніколи не згадував про Чарльза Джейкобза.

Наступного дня, у вівторок, я знову припустив трасою 9, щойно закінчились уроки. Але додому не пішов.

На під’їзній доріжці пасторського будинку стояла нова машина. Ну, не зовсім нова, якщо бути точним — то був «Форд Ферлейн» 1958 року випуску, з іржавим порогом і тріснутим склом із боку пасажира. Багажник було піднято, і, зазирнувши в нього, я побачив дві валізи й громіздкий електронний прилад — осцилоскоп, можливості якого преподобний Джейкобз якось демонстрував нам на ЗММ. Сам Джейкобз був у сараї-майстерні. Я чув, як він там гримить речами.

Поки я стояв біля його нової-старої машини й згадував «бельведер», від якого лишилась обгоріла руїна, виникло бажання кинутися навтьоки й бігти не озираючись додому. Цікаво, яким би було моє життя, якби я це зробив. Цікаво, чи писав би я ці рядки. Але хто може це знати, правда? Святий Павло аж занадто мав рацію щодо того темного дзеркала. Ми всі дні в нього вдивляємося й не бачимо нічого, крім власного відображення.

Замість бігти, я набрався духу й пішов у сарай. Джейкобз складав електронне обладнання в помаранчевий дерев’яний ящик, перекладаючи його великими аркушами пожмаканого коричневого паперу, і спочатку не помітив мене. Одягнений він був у джинси й просту білу футболку. Колоратки вже не було. Зазвичай діти нечасто помічають зміни, які відбуваються з дорослими, але навіть тоді, у дев’ять років, я побачив, що він схуд. Він стояв у колі сонячного світла, а коли почув, що я зайшов, підвів погляд. На його обличчі прорізалися нові зморшки, та коли він, побачивши мене, всміхнувся, вони розгладилися. Та усмішка була така сумна, що моє серце прохромила стріла співчуття.

Не думаючи, я просто підбіг до нього. Він розкрив обійми й підняв мене в повітря, щоб поцілувати в щоку.

— Джеймі! — вигукнув він. — Ти Альфа й Омега!

— Га?

— Об’явлення, розділ перший, вірш восьмий. «Я Альфа й Омега, говорить Господь, Бог, Той, Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель!» Ти перша дитина, яку я зустрів, коли приїхав у Гарлоу, і ти останній. Я дуже, дуже радий, що ти прийшов.

Я розплакався. Не хотів, але нічого не міг з собою вдіяти.

— Преподобний Джейкобз, пробачте. Пробачте за все. Там, у церкві, ви правильно казали. Це несправедливо.

Він поцілував мене в другу щоку й поставив на землю.

— Навряд чи я це сказав стількома словами, але суть ти, безперечно, вловив. Хоча не треба сприймати всерйоз усе, що я тоді казав. Я сам не тямив, що говорю. Твоя мама це зрозуміла. Вона так мені й сказала, коли принесла своє чудове частування до Дня подяки. І побажала всього найліпшого.

Коли я це почув, мені трохи відлягло від серця.

— А ще вона дала мені добру пораду. Їхати подалі від Гарлоу, штат Мен, і почати все спочатку. Вона сказала, що десь в іншому місці я, може, віднайду свою віру. У цьому я сильно сумніваюся, проте щодо від’їзду вона мала рацію.

— Я більше ніколи вас не побачу.

— Джеймі, ніколи такого не кажи. У цьому нашому світі стежки перетинаються постійно, інколи — в найдивніших місцинах. — Вийнявши із задньої кишені хустинку, він витер з моїх щік сльози. — Хай що там буде, я тебе пам’ятатиму. І сподіваюсь, що ти теж час від часу будеш про мене думати.

— Буду. — А тоді, згадавши: — А то, коти в манто!

Він знову підійшов до свого робочого стола (печально порожнього тепер) і спакував останні предмети: пару великих квадратних акумуляторів, що їх називав «сухими батареями». Потім накрив ящик кришкою і заходився наглухо зав’язувати його двома відрізками товстої мотузки.

— Конні теж хотів прийти, подякувати вам, але в нього… е-е… сьогодні футбол. Чи щось таке.

— Та пусте. Я взагалі сумніваюся, що я чимось допоміг.

Я був шокований.

— Та ви що, ви ж повернули йому голос! Своїм пристроєм повернули!

— О так. Мій пристрій. — Він зав’язав другу мотузку й смикнув, щоб перевірити, чи щільно прилягає. Рукави футболки були закасані до плеча, і я побачив, які в нього крутезні м’язи. Раніше я їх не помічав. — Електричний стимулятор нервів.

— Преподобний Джейкобз, вам треба його продати! Купу грошей заробите!

Він сперся ліктем на ящик, підпер рукою підборіддя й задумливо подивився на мене.

— Ти думаєш?

— Так!

— Я дуже в цьому сумніваюся. І сумніваюся, що мій ЕСН взагалі якось посприяв одужанню твого брата. Розумієш, я склепав його того ж дня, коли ви прийшли. — Він розсміявся. — І підключив до дуже маленького моторчика японського виробництва, який висмикнув з іграшки Моррі, робота Роско.

— Правда?

— Правда. Сама ідея цінна, у цьому я впевнений, але такі прототипи, зібрані на коліні, без жодних експериментальних перевірок, працюють вкрай рідко. Хоча я думав, що шанс у мене є, бо ніколи не сумнівався в діагнозі доктора Рено. То було розтягнення нерва, не більше.

— Але…

Він підняв ящик. М’язи на руках випнулися, на них чітко проступили вени.

— Ходімо, синку. Пройдися зі мною.

Я пішов за ним до машини. Він поставив ящик біля заднього крила, оглянув вміст багажника і сказав, що доведеться переставити валізи на заднє сидіння.