КОРОВА-БИК

Мені снилися солодкі сни, у них я їла черешні з сусідського дерева і ніхто мене звідти не зганяв. Як тут...

- Оксана! Ок-са-на!!!

Я підхоплююсь у ліжку, спросоння б'юся головою об нічник і, нарешті, протираю очі.

Біля ліжка стоїть Куська в трусах і майці, і, жуючи яблуко, прискіпливо розглядає мою щоку із вдавленою картинкою від подушки.

- Що тобі треба, заразо?!. Нащо ти мене будиш так рано? - з ненавистю сичу я.

- Оксана, вже пів десятого. Треба йти до Гендріка за фарбами й альбомом, ти що, забула? - сестра мовби й не чує мого грізного тону.

Ах, ну так, справді! Як я могла забути, що сьогодні ми маємо йти в гості до її УЯВНОГО брата!!!

Взагалі я сестру люблю, вона прикольна - хороша, мила, гарненька. Маму слухається. А от мене - ні в що не ставить. Тому й психую часто.

- Куська, йди сама до свого Гендріка! І Стьорін не забудь покликати!

У Куськи багато уявних сестер та братів (неначе мене однієї їй не вистачає). Стьорін (це сестра), Гендрік, Синко, Олег, Ірка, Тамара, Нінка, ой, та всіх і не перерахуєш. Навіть тьотя Галя і дядя Денис уявні є!

Тим не менш, я теж деколи люблю їй підіграти, це досить таки цікаво, особливо, коли Вікушка не в бабусі, а у себе вдома, в Миколаєві.

Так от. Полежала я, полежала, силкуючись знову заснути, але так і не змогла. Тому сповзла із ліжка й почала одягатись. Опісля почовпала на веранду снідати. Там мама смажить смачнющі млинці з повидлом.

- Ти вже встала? - її ніжна посмішка осяяла лице. - Давайте тоді снідати сідайте.

І вона насипає повну тарілку млинців. Ставить кринку свіжоздоєного коров'ячого молока. Ох, яка це смакота! Молоко ще тепле, з рожевою пінкою, млинчики парують під променями ранкового сонця.

Наскоро поївши, чмокаємо матір у щоку.

- Дякую, мамо! - кричу я і біжу на крик Вікушки, яка чекає біля хвіртки.

- Дякую! - шепелявить Куська і, перевалюючись, намагається мене догнати.

- На здоров'ячко. Далеко не ходіть! - всміхається мама і йде мити посуд.

- А ми їли млинчики з повидлом і пили молоко! - ще здалеку хвалиться сестра, підсмикуючи штанці.

- Пхе, а я їла борщ! - зневажливо каже Вікушка. - Моя бабуся наварила багато борщу. Якщо хочете, то й вам дасть.

- Ні, в нас важлива справа, - відмовляється Куська. - Нам треба забрати фарби в Гендріка.

- Ааа... - багатозначно киває подруга.

Вона вже в курсі Куськиних друзів і нічого не має проти.

- Тоді пішли.

І наша трійця рушає у низ вулиці, до лугу, де знаходиться смітник.

Я забула повідомити, що у Гендріка є "чудова" трьохкімнатна квартира з неймовірним ремонтом, тобто - на смітнику в бур'янах. Та чого не створить дитяча уява! У нього було все - і розкішні дивани, й плазмовий телевізор, і приставка Денді... Але найбільше нам подобалась його ванна кімната, де була купа шампунів, які можна було нюхати.

Насправді то були шампуні, які викинули люди, їх там було безліч, а ми їх нюхали. Такі собі дитячі розваги. Мама б посивіла, якби дізналась. Але хто ж їй скаже...

Отже, ми вже біля дому Гендріка.

- Гендрік, віддай альбом і фарби! - кричить сестричка.

Потім робить порух рукою, наче щось забирає і мирно каже:

- Заходь у гості.

Й прощається із братом.

Але додому повертатися іще не хочеться, тому ми йдемо далі в бур'яни, до річки. Про щось балакаєм, сміємося, і я вилажу нарешті на луг. І замовкаю. За кілька кроків від мене стоїть величезна рогата корова і пильно дивиться лупатими очима. Потім робить гучне "Мууу!" і впевнено ступає уперед. Краєм ока я помічаю, що вона чомусь не прив'язана, а вільно гуляє на свободі. Хазяїна поруч не видно.

Я повільно роблю крок назад, іще один, і починаю бігти. Корова мчиться за мною, пригнувши голову до землі.

- Бик!!! Биииик! - несамовито кричу я і шукаю очима Куську, щоб рятувати.

Але попереду лише шурхотить листя - Вікушка вже схопила сестру за руку і біжить попереду мене. Куська майже летить в повітрі, не встигаючи перебирати ногами за швидкою подругою.

Ми біжимо, куди очі дивляться - через чиїсь городи, кукурудзу, огірки. Спотикаємось, падаємо, знову біжимо. Аж поки несподівано не вилітаємо на дорогу біля станції техобслуговування. Перелякано обертаємось - корови немає. Тиша навколо, лише цикади цвіркають та нещадно палить сонце.

Довго не можемо заспокоїтись, дихаємо уривчасто та гучно. Зрештою, плентаємось додому. Треба трохи відпочити після такої пригоди. Прощаємось з Вікушкою до вечора і йдемо на гамак, у тінь. Там довго переживаємо ранкову пригоду, зажовуючи стрес маминими млинчиками...

ЖАХИ РЕАЛЬНОГО ЖИТТЯ

Нарешті настає вечір. Стають довшими тіні біля дерев, спадає спека, повітря солодшає й наповнюється смачною прохолодою. Сонце хилиться за обрій.

Ми, одіті вже по-вечірньому - штани, кофти, з велосипедами в руках йдемо гуляти. Ну, як з велосипедами... У Вікушки "Аіст", у мене - старий перефарбований величезний дорослий агрегат з відрізаною рамою. А Куська на уявному їде. В неї з уявою все добре.

Насправді вона ще просто дуже мала і не вміє кататись. А на багажнику боїться сидіти, хоч я її вже й не раз возила. Отож і бігає за нами слідом, а люди дивуються і лають нас, таких безсовісних сестру і подругу.

Скоро нам докучає їздити напроти подвір'я і Вікушка подає геніальну ідею.

- Давайте, - каже, - поїдемо на гірку в кінець вулиці. Вона там така крута, будемо змагатись хто на неї виїде.

Ми погоджуємось. Гірка, хочу вам сказати, і справді була крута. Така крута, що вийти на неї складно, не те що виїхати. Справа в тому, що на неї треба виїхати з розгону аж на самісінький вершечок, інакше велосипед просто потягне назад і перекине. Але нас це не лякало.

Першою з розгону заїжджає Вікушка. Та ще як заїжджає - вилітає аж на верх. А я що, гірше хіба, чи що?

Набираю швидкості, та тільки не розраховую, що її велосипед набагато легший від мого, бо дитячий. Божевільно крутячи педалі, я лечу, не бачачи куди. Різко смикаю руля... І транспорт розвертає на 180 градусів. Я сторчголов лечу на камінці.

Мабуть, на декілька секунд я втрачаю свідомість, бо болю не відчуваю зовсім, хоч і вдарилася головою. Зате лікоть починає нещадно щеміти.

Вікушка перелякано метушилась, намагаючись мене підійняти.

- Ой, Оксана, в тебе кров! - Куська кривить губи, збираючись заплакати.

О, ні, ще цього мені тільки не вистачало! Вона зараз зареве від жалю до сестри, а мама подумає, що це знову я її образила і відлупить мене, і так побиту і скривавлену.

Взагалі у нас мати добра й справедлива, просто я насправді досить часто ображаю Куську. Але в моїй голові все зовсім інакше, а тепер, коли я нею ще й вгатилася, то й подавно.

- Оксана, скоріше, в нас є одна хвилина! В тебе вже кров запеклася! - в очах подруги з'явивляється непідробний жах.

- То й що? - не розумію я.

- А те, що якщо кров запечеться, то людина вмре!

І звідки вона понабиралася такого? Але ми віримо їй беззаперечно.

Швидко підхопивши велосипеди, ми мчимо у бік дому. Куська залишається далеко позаду. Та раптом Вікушка різко б'є по гальмах, здійнявши стовп пилюки.

Я гальмую слідом.

- Що таке?

- Там... нам не можна туди! Треба перечекати, поки вони поїдуть! - Вікушка ховається за дерево.

- Хто? - не розумію я.

- Та хто! Вони!!! Це ті, що дітей на органи здають! Я знаю, мені бабуся розказувала.

Я вирячила очі.

До чийогось подвір'я під'їхала машина. Із неї вийшли троє чоловіків. Двоє зайшли до хати, а один залишився чекати біля хвіртки. Вже сутеніло.

- Бачиш, бачиш?!. Вони пішли дітей красти, а цей залишився вартувати. А потім вони покладуть їх у багажник і поїдуть! Треба заховатись, поки нас не помітили!