Від несподіванки й страху я осліп і не бачив уже ведмедя, не бачив, як він напливає на мене, як наставляє передні лапи, може, він уже й ревів, та я оглух і не чув навіть власного крику, мабуть, оповила мене тяжка хмара звірячого смороду, та я не відчував її, бо мені відібрало віддих і забило памороки. Невміло борюкався я з гунадзуватим ратищем і не міг дати йому ради. Ще міг би вихопити з-за пояса сокиру і розвалити череп, та нездатен був одчепитися від ратища.

Пропад! Пропад! Не був зготовлений я для справжнього чоловічого діла, неповоротка душа моя і розум неповороткий, а з ними й тіло. Дикий звір, ще й не прочунявшись як слід, гострим нюхом своїм вичув мою ламливу силу і вдарився не туди, куди мав би вдаритися і натрапити на зготовленого діда Плюту, а в той бік, де ніхто його не сподівався, і, хоч я мимоволі опинився на путі у ведмедя, для нього це було пусте місце і знав він це краще за мене, мовби й народившись з цим недовідомим знанням у своїй потужній волохатій туші.

Та коли товстелезна волохата лапа з страшними кігтями вже замірилася на мою голову чи на мої груди під розхристаним дружинницьким кожушком, в тісний проміжок між мною і ведмедем проринуло темне й волохате, грубо відтурило мене назад, хекнуло, крекнуло, навалилося на звіра, і той мовби аж злетів угору, а тоді тяжко присів, заревів і з грудей його вдарила густа чорна кров. А може, то мені почорніло в очах, бо вже за мить ведмежа кров стала ясночервоною і гарячими бризками летіла на діда Плюту, який, проскочивши між мною і звіром, вгородив йому в груди своє ратище, долітала навіть до мене, я відчував її на своїх щоках, але нездатен був підняти руку і тернути рукавицею, бо ще й досі з жахом дивився на страшну ведмежу лапу, яка, не діставши до мене, впала на міцне дідове ратище і страшні кігті, ослизаючись на вичовганому дереві, заклацали, ніби залізні.

— В горло його! — гукнув дід Плюта. — В горлянку!

Я викинув поперед себе своє криве ратище і вперся ведмедеві в горло, пробиваючи товсту шкіру, гортань, ламаючи кістки шиї, випускаючи з лютого звіра не саму кров, а й дух, за яким повинен був відлетіти безслідно і мій страх перед цим чудовиськом.

— Пильнуй! — застережливо крикнув дід Плюта. Ведмідь хилився наперед, падав на нас і був такий важезний, що втримати ми б його не змогли. Дід Плюта вирвав з ведмежих грудей своє ратище, грубо штовхнув мене плечем, примусивши зробити те саме, ми разом одлетіли вбік, звільняючи місце, на яке шелеснув убитий звір.

— Казав же я, запоможеш мені вдатно, а й запоміг! — вдоволено промовив дід Плюта, споглядаючи на мене приязним оком, а я тільки мовчки подивувався, бо ніяк не міг згадати, коли ж він казав таке, бо досі тільки ганив мене, дорікав за невмілість і незграбність, бурчав і сопів невдоволено.

Та ось перед нами на снігу громадився величезний убитий звір, і всі незгоди забувалися перед такою здобиччю. Дід тільки промуркотів собі в вуса: «Шкуру всю зрешетили, на тому й кінець».

З сухих соснових гілок ми витесали два здоровенні полозки, звалили на них тушу, випустивши з неї перед тим тельбухи, щоб трохи полегшала, прив’язали міцно і потягли саморобні сани по своїх слідах у снігу назад, до селища за непробивним дубовим частоколом.

Я впрігся в поворози, дід Плюта підпихав ззаду ратищам, широка його спина тепер не вигойдувалася перед моїми очима і не відганяла приємних думок, що снувалися в моїй уяві, мов золоті ниті.

Я знову був на тій тісній галяві лісовій, але не в мороз і сніг, а влітку, серед трав і квітів, і не з остогидлим засмердженим дідом Плютою, а з Назимкою, такою, як бачив її востаннє в Києві: в білій просторій сорочці, переперезаній срібним вузьким паском на тонкому стану, широкі рукави на зап’ястях притримуються срібними наручами, розпущене волосся закриває всю спину, від зелених очей блиск і сяйво дужчі, ніж від вінця на голові в княгині Володимирової. і Назимка не втікає від мене, а горнеться до мого плеча, шукає прихистку й захисту, бо йде на нас лютий звір, чалапкає чеверного по ні|жних квітах, рве залізними кігтями зелені стебла, міриться на гнучке тіло дівчини, чорно рикає на мене. «Захисти! Порятуй!» — шепоте Назимка, і я не кидаюся на ведмедя з ратищем або з мечем, а грабастаю його голими руками, обезвладнюю і злагіднюю аж так, що він покірливо підставляє розлогу свою спину, я всадовлюю на нього Назимку і велю катати по квітах і травах, і коли обережним перевальцем ведмідь віддаляється від мене, здається мені, що у Назимки на золотому волоссі золотий вінець, ніби в княгині Анни.

Не було втриму моїй молодій уяві, я охоче плавав у витворюваному нею розвогненому морі блиску й радості, геть забувши про все похмуре й лихе на світі.

А воно вже чигало на нас, ховаючись у сліпучому паланні призахідного сонця.

Ні в малому, ні у великому прокопі, крізь які ми виходили з селища і поверталися назад, ніхто нам не зустрівся, ніхто не ждав нас, щоб помогти, ніхто не стрічав зі здобиччю, всі дорослі й малі, чоловіки й жінки мовчки тиснулися внизу біля брами, мовчання над селищем нависло якесь гнітюче й загрозливе, тільки мій кінь, схований за дідовими човнами, час од часу тривожно іржав, і гостре його іржання мовби відлунювалося десь за дубовим частоколом пронизливими і ще тривожнішими згуками.

Не подбавши навіть про те, щоб сховати ведмежу тушу від собак, ми з дідом Плютою мерщій подалися туди, де всі, перед нами мовчки розступилися, підпустили нас до прозирки в брамі, і вийшло якось, що я перший опинився біля неї і глянув униз, до підошви горба, де кінчався незаймано чистий сніговий схил і золотилася міцними високими стовбурами поблизька пуща.

На краю пущі, в золотій її стіні, червоніла так добре мені знаними щитами невелика, але міцно збита — чоловік до чоловіка, кінь до коня, — кінна дружина, виблискувала круглими шоломами, їжачилася гострими списами, стояла незрушно, але не понуро, а мовби весело, і мені навіть здалося, ніби я звідси виразно бачу на щитах різьблені квіти й трави, плоди, звірів, отроків і богів.

Попереду дружини, на темному високому коні, під вузеньким стягом, але не червоним князівським, а золотно-білим (ніби Назимка з моєї уяви в білому серед золотистих квітів!), широкогрудо, без похмурості, у веселощах від сили й могуття, — не хтось інший, а мій старший брат Несміян, або ж Марко, як тепер звався по-ромейськи, і вже не старший дружинник, а воєвода, возвеличений і вознесений над усіма. Завіщо ж?

Брат був великоголовий, з широким тілом, яке заступало мені половину дружини. Невже такі всі ми, Сміяни-Несміяни?

Я зрадів, що знов бачу брата, ще більше зрадів, що він уже воєвода і, мабуть, прибув мені на запомогу, в радощах своїх я вже готовий був гукнути Маркові, що ось же я тут, нікуди не подівся, прибув, куди звелено, не забув про високе веління, та брат випередив мене, могутньо загудів знизу, аж в борах відлунилося:

— Гей, Миколаю, безславний брате Сміянку! Чом забув княже веління? Чом не подаєш ні знаку, ні згуку? Пригрівся біля дівочої цицьки, став невістюхом, слабодухом? Брат твій прийшов на Запомогу! Чом мовчиш? Озвися!

Мертво мовчали позад мене всі плютяни. Ждали, що я вчиню, чи подам голос, чи відступлюся від них, так і зоставшись чужим тут і ворожим, готовим до відступництва?

Прозирка в брамі була маленька — тільки стрілу просунути, — крикнеш крізь неї, ніхто й не розбере, звідки вилітає голос. Засувалася вона зсередини грубим дубовим брусом. Я ще раз глянув крізь вічко на свого брата-воєводу, тоді кинув погляд через плече. Позад мене стояв дід Плюта, біля нього була Назимка і її мати. Назимка насмішкувато кривила повні червоні губи.

Я засунув прозирку брусом.

Брат прийшов сюди не з любові до мене, а з ненависті, бо прийшов не сам, а присланий, може, й не княгинею, як я, самим князем, бо вже Несміян не простий дружинник, а воєвода і тепер, вислужуючись перед князем і княгинею, готов утопити рідного брата в ложці води. Моя ж любов була ось тут, по цей бік брами, і хто б став мені дорікати за те, що хочу бути вірний своїй справжній любові? Звісно ж, брат знав, що я тут, нікуди не подівся, бо кінь мій іржав та іржав, тонко, зривисто, ніби сипав тонким льодком понад частоколом, і дружинницькі коні відповідали йому, мовби прикликаючи до свого гурту. Але я не озвався до Несміяна-Марка, не подав голосу, і тим було сказано без слів, що душа моя не з ним, а тут, ось з цими людьми, які досі були чужі, а тепер стануть своїми.