Я палав справедливим обуренням. Що тут діється? Як це так? За якихось неповних дві доби я проскочив добру половину Німеччини, на кожному повороті шосе, з-за кожного будинку і з-за кожного дерева могли напасти на мою беззахисну машину недобиті есесівці, ніхто не питає мене, спав я чи не спав, ніхто не пропонує сніданку або хоч склянку чаю, а вже мерщій доскіпуються, хто я і що я і які мої знання? Цей чорнильний майор, наставивши на мене густі острішки брів, виступав якимсь верховним суддею над моєю недовченістю. Ясна річ, він міг би схопити облизня. Скажімо, капітан Сміян — не просто собі капітан, не випускник кулеметного училища, не бойовий мінометник, не стройовий офіцер, а високомудрий випускник інституту військових перекладачів, працівник високих штабів, вправний посередник між ворогуючими таборами, джерело порозумінь навіть там, де ніколи не може бути згоди. Гай, гай! Цей окоренкуватий майор з допитливими очима знав, що питати! Я нічого не знав про його довоєнне життя, та досить було й тих страждань, яких зазнав він у фашистських концтаборах, щоб визнати за ним право на велику досвідченість і ще більшу мудрість. Мабуть, такі люди володітимуть здатністю бачити кожного наскрізь, і не приховається від них ні недоумкуватість, ні невігластво, ні ницість, ні затурканість. Та я тоді був ще надто далекий від того, щоб перейматися долею таких людей, як майор Махно. Як на те пішло, то воювали не вони, а ми, і не вони, а ми переможці!

— Я прибув сюди не для того, щоб виконувати роль перекладача, — гордовито заявив я.

Майор Михно добродушно знизав плечима.

— Ви мене, мабуть, не так зрозуміли, товаришу капітан. Я що мав на увазі? Тільки те, як нас учили іноземних мов. Аби відбути чергу. Мене саме життя примусило. Довелося займатися наукою, читати всіляку літературу, а вона здебільшого не по-нашому. От і освоїв самотужки кілька європейських мов. Але тільки в межах собачого комплексу: все розумію, а сказати нічого не можу.

— Принаймні можете проконтролювати цього Попова, щоб він не перебріхував?

— Ну, не завжди, але іноді можу.

Я, мов хлопчик, насолоджувався своїм становищем повелителя.

— Прекрасно! Що там у нас ще?

Коляда, висунувшись поперед майора Михна, ознайомив мене з структурою збірного пункту. Полки, батальйони, штаби, стройові відділи, на полки розбито й жіноцтво, щоб був порядок, інакше неминучий кавардак.

— Мені це подобається! — рішуче заявив я.

— Підполковнику Сейсу теж сподобалося, — похопився Коляда. Майор Михно був іншої думки.

— Ви бачите на мені так зване обмундирування, товаришу капітан? — зітхнув він. — Це все Коляда. Роздобув десь матерії та ще й подбав, щоб була під нашу офіцерську «діагональ», відкрив тут майстерню, понашивав оцього монаття… Сам, як бачите, в американському… Я б волів зоставатися в концтабірній робі, ніж в оцьому, та, зрештою, махнув рукою…

— і правильно зробили, — зауважив я, — ви повинні показувати приклад. Як сказано: порядок у танкових військах!..

Однак майор Михно не належав до тих, хто підскакує в захваті від кожного слова, мовленого начальством. Коли ми йшли на сніданок до підполковника Сейса, він цілу дорогу бурмотів ніби собі під ніс, але так, щоб чув і я:

— Порядок, порядок… Всі вже тепер знають, де той порядок. Казарма, табір, а тоді кладовище… і цей наш збірний пункт… З табору — знову у табір, з казарми — в казарму… А там, може, й знов табір… і від усіх цих таборів чорніє вже й не в очах, а в душі…

Підполковник Сейс, маленький, привітний чоловічок, з ласкавим обличчям, ждав нас у своїй кімнаті з кількома офіцерами комендатури і перекладачем Поповим. Він наговорив мені цілу купу компліментів, заявив, що він у захваті від того, що може співробітничати з таким доблесним радянським офіцером, коли ж я скромно зауважив, що не бачу нічого особливо доблесного в своїй особі, Сейс сплеснув маленькими долоньками і обома руками вказав на мої ордени: мовляв, а це що? Сам він був підполковник адміністративної служби, до армії його призвано з запасу вже тоді, коли війська союзників висадилися в Європі і треба було думати про те, як освоювати визволені території. Сейс готувався до того, щоб відповідним чином нейтралізувати німецьке населення, та чомусь сталося так, що йому доручено організувати цей збірний пункт не для німців, а для радянських громадян. Річ зовсім непередбачена. Але він не політик, він звичайний собі власник ранчо в Техасі, кілька сот тисяч акрів пасовиськ, кільканадцять тисяч голів худоби, тут він знає, як повестися в тій чи іншій ситуації, що ж до порядкування на цілому континенті, та ще такому, як Європа, — то за це хай дбають гладкі котики з вищих ешелонів військової адміністрації. Вони сказали таким, як Сейс: «їдьте і організовуйте надійні табори для всіх ДР[8]», забувши пояснити, кого ж саме вони мають на увазі під цим словосполученням. Вимудрувані тими чиновниками реєстраційні картки, які припливли з Америки океанським транспортом слідом за Сейсом, теж, виявилося, розраховані на цих невизначених переміщених осіб, до яких, коли хочеш, можна занести і генерала Ейзенхауера і самого Уїнстона Черчілля. Щоправда, в останню мить схаменулися і рекомендували щодо радянських громадян вживати словосполучення «збірний пункт», однак табір завжди є табір, і Сейс не розуміє, навіщо радянських громадян, які опинилися в фашистській Німеччині не з власної волі, переганяти з-за одної загорожі до іншої,— хай навіть там був колючий дріт, а тут просто бетонна стіна.

— З табору — в табір, — докинув майор Михно.

Сейс безпорадно розвів своїми коротенькими ручками.

Сніданок був такий: яєчня з беконом, помаранчовий сік, кава і чай на вибір, ніякої тобі каші з м’ясом, ніяких шматяр хліба завтовшки з цеглину, — подзьобали по-пташиному, ковтнули води ковточок, стрепенулися, розправили крильця — і летіть! Я сказав підполковникові, що хотів би познайомитися з побутом наших громадян в збірному пункті, Сейс, ясна річ, не мав нічого проти.

Він називав мене «містер Сміян», я відповідав йому: «Містер Сейс». З погляду мого селянського походження, в цьому було багато комічного, але, чорт його бери, ми ж таки були переможці і мали право на якийсь свій етикет! Саме, підкоряючись висотам етикету переможців, підполковник Сейс сказав, що не стане супроводжувати мене по збірному пункту, бо тут все ж не американські, а радянські громадяни, а він досі сповідував теорію і практику неприсутності і хотів би дотримуватися такої лінії поведінки й надалі. Американці зібрали всіх цих нещасних людей, звезли їх до збірного пункту, дали їм притулок, покрівлю над головою, забезпечили їх їжею і всім необхідним, а тепер вони усуваються і віддають усю владу і, відповідно, клопоти в руки представників радянського командування.

Але день Перемоги підполковник Сейс все ж згодився відзначити разом з нами, і ось тепер ми стояли, оточені тисячами людей, серця яких гучали од радості голосніше за всі оркестри світу, зовні мовби цілком спокійно стежили за тим, що відбувається на вузькому плацу перед нами, хоч кожен бачив тільки те, що хотів бачити, і кожен переживав велику подію по-своєму.

Маленький Сейс стояв ніби й неприсутній. Все, що відбувалося, було само по собі, там командували сержанти й лейтенанти, підполковника зовсім не обходило, хто і як виконує свій маневр, хто встигає, а хто, може, й навмисно зволікає, хто дбає про честь армії Сполучених Штатів, а хто відверто нехтує цією честю. Ніяких тобі зубовних скреготів, невдоволеного сопіння, брання на замітку, погроз і нахвалянь. Можна тільки позаздрити. У нас навіть коли це й не генеральський або полковницький огляд, а просто собі ранковий старшинський або вечірня перевірка, — суцільний страх, трепет, паніка аж до втрати свідомості, а тут навіть у цей найбільший день Двадцятого Віку — не бліді від урочистого переляку обличчя, а розсміяні лиця, не скуте старшинським цуканням камінне марширування, а вільний, якийсь мовби грайливий рух пересування і перетікання в просторі, невловима, як вибух, грань між залізним послухом, що збиває докупи молоді тіла солдатів, і радісним, на всі боки їхнім розприском, нестримним і необмежуваним, як свобода.