— А ви не поспішайте. Не так будете втомлюватись, і мені легше буде, — посміхнувся генерал.

Поранений здивовано і вдячно глянув на генерала. Але відразу ж насупився, вмостився якомога зручніше і знову почав розповідати.

— Лампи світилися лише на приладах, і я не міг розгледіти пасажира, але помітив, що той скинув комбінезон, хоча в машині було не так уже й жарко, і залишився в звичайнісіньких штанях та безрукавці. Потім дістав велику коробку з цигарками, я таких не зустрічав, і чиркнув запальничкою. Отут і побачив я довгий шрам у нього на руці. Він закурив, зодягнув цивільний піджак, легкий плащ, закріпив парашут, перев'язав шнурком комбінезон і пристібнув його до десантного ранця. Висунув з-під лавки чемодан. Дивак! — подумав я. — Чи не збирається він стрибати вночі?! Але в шоломфоні пролунала команда: «Увага!», і мені довелося перенести свою увагу на прямі свої обов'язки. Потім командир загорлав до штурмана: «Півсправи зроблено! Ми майже над ціллю!» Машину дуже кидало. Так буває над горами. За бортом — пітьма. Швидкість помітно зменшилась. Коли я втретє поглянув униз, то помітив, що пасажир, щулячись від холоду, стоїть над нижнім люком. На голові в нього такий же шоломофон, а на обличчі якась маска, схожа на кислородку, лише з дуже великими вигнутими окулярами. Навіщо йому кисень, коли ми вже йшли на нормальній висоті! Начіпляв він на себе багато, варт би було захопити й гамівну сорочку: лише ненормальний міг зважитись стрибати в оцю пітьму, та ще і знаючи, що внизу — гори. А в тому, що літак йшов над горами, я вже не сумнівався.

Люк відкрився. «Божевільний, що ти робиш?» ледве не закричав я. Штурман махнув рукою — і пасажир провалився в люк. І раптом вигук командира: «Ліворуч, зверху… винищувачі! Вогонь!» Довелося натиснути на гашетку. Я вже догадався, де знаходиться бомбардувальник і чиї це винищувачі, але наказ є наказ. І я стріляв, сер. Про те, що сталося потім, сер знає, певно, краще.

Сержант, видно, втомився. Лоб його зблід і вкрився потом. Поранений очікуюче дивився в очі генералу, наче той зараз повинен вирішити його долю.

«Хлопчину, ще не встигли зіпсувати», подумав Степаничев і запитав:

— Що ви робили до вступу на службу в авіацію?

До армії Герберт Прейс працював в радіомайстерні і був чесною людиною. Він і зараз поводить себе чесно, він розповів російському слідчому всю правду про цю нехорошу затію. Але було б добре, коли б про їх розмову все ж не довідалися в штабі 3-го авіаз'єднання. Як-не- як, а вдома у нього лишилися мати й сестра. «Ви мене розумієте, сер».

Степаничев пообіцяв Прейсу, що начальство сержанта не буде знати про його розповідь, побажав радисту видужати і вийшов.

Поїзд мчав, розтинаючи густе повітря жаркого дня. У вагонах безпорадно гули вентилятори. Верхні четвертинки вікон, всупереч залізничним правилам, були відкриті з обох сторін. Завжди ввічливі, але суворі в усьому, що стосувалося порядку у вагонах, провідники намагалися не помічати свавілля пасажирів: вони й самі мліли в застебнутих доверху формених кітелях. Вокзальні термометри показували плюс 34 градуси в тіні. В купе не чутно було звичних непоспішливо-довгих дорожніх розмов, і лише диктор радіовузла в'ялим голосом нагадував, чого не можна робити в дорозі. Погрожуючи якоюсь статтею тарифних правил, він переконував, що проїзд на дахах вагонів заборонений. Але, незважаючи на задуху, здається, ніхто й не збирався лізти на вагон, а якби кому й прийшло в голову це зробити, то навряд чи він почув би грізне застереження диктора.

В першому купе дев'ятого вагона пасажири азартно грали в доміно на чемодані. А за стінкою повний мужчина в піжамних штанях і сітчастій майці, дістаючи в саквояжа кошлатий рушник, повідомляв супутникам:

— Один чемодан уже проламали, за інший взялися.

Спека не спадала.

Хлопчина в футболці, дивлячись у вікно на синіючу прохолодою смужку лісу на горизонті, тоскно промовив:

— А там, мабуть, джерельні озера! Вода хо- о-олодна. Ех, пірнути б!

На нього подивилися так, як дивиться голодна людина на того, хто розповідає про спосіб приготування котлет по-київському. Лише один пасажир цього купе — молода людина в шовковій безрукавці—здавалося, не мучився від спеки. Сівши до вагона, він акуратно повісив сіренький, вигорілий піджак, забрався на верхню полицю і проспав дві години. Тепер, сидячи навпроти хлопчини в футболці, він дивився у вікно на гори. Очі його, обрамлені темними, високо піднятими біля скронь бровами, ставали то яскравосірими, то збляклими — залежно від миготіння світла й тіні у вікнах. Очевидно, в такт своїм думкам він повільно гладив пальцями довгий— від кисті до ліктя — рожевий шрам на внутрішньому боці короткої мускулистої руки.

Сонце, наче і йому стало жарко від власних променів, заховалося, нарешті, за хмаринку, схожу на сніговий замет. Але задуха не спадала. Радіовузол вже передавав морські пісні Утьосова. Пасажири мріяли про свіжість моря.

В кінці вузького коридора хтось голосно, з ледь помітним кавказьким акцентом вигукнув:

— Антон Іванович, генацвале! Насилу тебе розшукав! Весь поїзд два рази оббіг. На ходу посадочний взяв, на ходу у вагон ускочив. І все, розумієш, із-за Рибохльостова. Ніяк проект не наважиться підписати. От перестраховщик!

Вся ця тирада була, очевидно, адресована товстій людині, яка вийшла покурити в коридор, бо у відповідь залунав її голос:

— Але все ж підписав? Ви в якому вагоні, Костянтин Никифорович?

— Як не підписати! Я в п'ятому. Що ми тут будемо мучитись?! Ходімо у вагон-ресторан. Там пиво на льоду. Розповім про новини.

Молода людина зі шрамом повернула голову до дверей, прислухаючись до розмови двох співслужбовців. Потім розгладила широким пальцем зморшки, що набігли на глибоке перенісся, підійшла було до дверей, але, ще не бачачи тих, що розмовляли, рішуче і навіть якось нервово повернула назад. В цей час Івагон качнуло на повороті. Високий бородань, який проходив повз купе і якого назвали Костянтином Никифоровичем, втратив рівновагу і, вскочивши до купе, штовхнув молодика плечем. Ледве втримавшись за верхню полицю, він збентежено посміхнувся і пробасив:

— Пробачте, дорогий!

Той, кому були адресовані слова, повернув лише голову і ворухнув повіками. Коли очі їхкї зустрілися, усмішка повільно сповзла з обличчя грузина. Ще секунду-другу вони дивилися один на одного, доки пам'ять обох завершила якесь коло, потім бородань лизнув вуста та тихо-тихо й здивовано промовив:

— Ігор? — І, вже не сумніваючись, щосили закричав — Ігор! Чортяка! Як же так? Невже це ти?! Ну, звичайно, це ти!

— Костя! Замбахідзе! От так зустріч! А борода тобі навіщо в тридцять років?

Вийшовши з купе, вони довго плескали один одного по плечах, наче кожен такий жест складався з цілої фрази, наперед заготовленої і раптом загубленої. А з чого починати розмову — так і не знали.

Вигуки розбуркали сонних і принишклих від жари пасажирів. Вони виставляли цікаві голови з дверей. А в сусідньому купе припинився стукіт доміно.

— Дванадцять? Так, дванадцять років не бачились! — вигукнув бородатий Кость. Однією рукою він обняв товариша, а другою штовхав у бік свого співслужбовця. — Розумієш — друг юності! Разом до школи ходили, разом молодими і красивими були, разом одних дівчат любили! Що, брешу, Гарька? Це ти з Генкою в Ріту разом закохались?

Ігор лише повів бровами в бік пасажирів, наче соромлячись свого галасливого товариша, і якось недоречно перебив:

— Тут жарко, ходімо в ресторан.

Вони зайняли столик в кутку.

Кость замовив шашлики і дюжину пляшок пива.

— Не хвилюйся, дорогий, це на перший погляд здається так багато. Розіп'єшся — ще захочеш. Львівське пиво — найкращий напій. Коли не згадувати, звичайно, грузинські вина. Хто буде заперечувати?

Але. йому ніхто не збирався заперечувати, і Кость відкрив першу пляшку.

— А я вважав, Ігор, що ти загинув, — наливаючи в стакани, сказав раптом Кость.