Тим часом слова й натяки Крокстона не йшли йому з думки. Він відкидав їх, але вони знову й знову терзали його свідомість, і коли наступного дня Дженні на хвилину піднялась на палубу, він не посмів глянути їй у вічі.

І дуже шкода, бо ця дівчина з білявим волоссям, з розумними й лагідними очима заслуговувала, щоб на неї подивився чоловік, якому було тільки тридцять років. Але Джеймс ніяковів, коли бачив Дженні. Він відчував - ця чарівна дівчина має добру і сильну вдачу, яка загартувалася в тяжких випробуваннях, що випали їй на долю. Він розумів, що мовчить у її присутності, бо не бажає признатися собі в почуттях, які були йому дуже дорогі.

А втім, міс Дженні не шукала зустрічі з Джеймсом Плейфером, хоч і не намагалась уникати його, і в перші дні обоє або зовсім не озивались одне до одного, або обмінювалися кількома незначущими словами. Міс Хеліберт майже не виходила зі своєї каюти, і, звичайно, вона ніколи не заговорила б до капітана, якби Крокстон не здійснив хитрість, завдяки якій він звів обидві сторони віч-на-віч.

Цей достойний американець був вірним слугою родини Хелібертів. Він виріс у домі свого хазяїна, і його відданість не мала меж. Його розважливість не поступалася його мужності й силі. Він також умів, як ми вже переконалися, більш або менш впливати на хід подій. На всі випадки життя він виробив свою філософію. Він ніколи не падав духом і вмів чудово виплутатися з найнеприємніших халеп.

Так-от, цей славний чоловік забрав собі в голову визволити містера Хеліберта з полону; для його, порятунку він хотів використати не тільки корабель капітана Джеймса Плейфера, а й капітана власною особою. Тоді як дівчина хотіла лише зустрітися з батьком і розділити його долю в'язня, Крокстон прагнув куди більшого: щоб вони усі втрьох повернулись до Англії. А для цього йому треба було підкорити своїй волі Джеймса Плейфера. Як ми бачили, він випустив по ньому цілий залп, але противник не капітулював. Навпаки.

«Так, так,- міркував Крокстон.- Конче треба, щоб Дженні й капітан порозумілися між собою. Якщо вони отак дутимуться одне на одного протягом усього рейсу, ми нічого не досягнемо. Треба, щоб вони розмовляли, сперечалися, хай навіть посваряться, та коли вони розмовлятимуть одне з одним, то хай мене чорти візьмуть, якщо кінець кінцем Джеймс Плейфер сам не запропонує Дженні те, в чому так рішуче відмовив мені».

Отож коли Крокстон побачив, що дівчина й молодий капітан уникають одне одного, це неабияк його стривожило.

«Треба втрутитися»,- сказав собі він.

І на четвертий день уранці Крокстон увійшов до каюти міс Хеліберт, потираючи собі руки з виразом глибокої втіхи.

- А в мене чудова звістка! - вигукнув він.- Ви ніколи не здогадаєтеся, що запропонував мені капітан. О, який це благородний молодик, слово честі, благородний!

- Ой! - скрикнула Дженні, чиє серце шалено закалатало.- І що ж він тобі запропонував?

- Визволити містера Хеліберта з полону. Ми викрадемо його в конфедератів і привеземо до Англії.

- Це правда? - зойкнула Дженні.

- Щира правда, міс. Яке серце в цього Джеймса Плейфера! Такі вони і є, англійці: або наскрізь погані, або безмежно добрі. О, він може розраховувати на мою вдячність, і я дав би порубати себе на шматки, якщо це буде йому приємно!

Яка глибока радість опанувала Дженні, коли вона почула слова Крокстона! Визволити батька з полону! Та про таке вона і не мріяла! Отже, заради неї капітан «Дельфіна» готовий наразити на небезпеку і свій корабель, і його команду!

- Ось він який,- додав Крокстон наприкінці.- І таке благородство, міс Дженні, цілком заслуговує на вашу вдячність.

- Більше, аніж на вдячність! - вигукнула дівчина.- На вічну дружбу!

І вибігла з каюти, щоб висловити Джеймсові Плейферу всі почуття, які переповнювали їй серце.

- Наша справа посувається,- пробурмотів американець.- І навіть не посувається, а мчить до мети. Усе буде як треба.

Джеймс Плейфер прогулювався на юті і, звичайно ж, був страшенно здивований, щоб не сказати приголомшений, коли побачив дівчину, яка підійшла до нього із слізьми вдячності на очах, подала йому руку й сказала:

- Дякую, добродію, дякую за вашу самопожертву, що її я ніяк не могла сподіватися від людини нам незнайомої!

- Міс, я не розумію...- почав капітан з виглядом людини, яка й справді нічогісінько не розуміє.

- Адже заради мене ви, добродію, ладні самохіть наразитись на чимало небезпек, а може, й зрадити-свої інтереси. Ви вже й так стільки зробили для мене, виявивши на борту вашого корабля гостинність, на яку я не маю найменшого права...

- Даруйте мені, міс Дженні,- відповів Джеймс Плейфер,- але я справді не розумію, про що ви говорите. Я повівся з вами, як повинен повестися з жінкою кожен добре вихований чоловік, і мої дії не заслуговують на якусь особливу вдячність, тим більше я не збагну, чому ви висловлюєте її так бурхливо...

- Містере Джеймсе, вам немає сенсу більше прикидатись. Крокстон усе мені розповів!

- А! - сказав капітан.- То вам розповів про все Крокстон. Тепер я починаю розуміти, чому ви раптом вибігли із своєї каюти й прийшли сказати мені саме ті слова, яких я...

Говорячи так, молодий капітан почував себе досить ніяково. Він пригадав, як грубо урвав Крокстона, коли той підійшов до нього із своєю пропозицією. Та, на його щастя, Дженні не дала йому часу для пояснень.

- Містере Джеймсе,- урвала вона капітана,- я прийшла на борт вашого корабля, не маючи іншої думки, як дістатися до Чарлстона і там розділити з батьком його полон. Хоч які вони жорстокі, ті оборонці рабства, вони не відмовили б нещасній дівчині в її проханні. Оце й усе, і я ніколи не сподівалася на неможливе. Та оскільки ваше благородне серце вселило вам бажання визволити мого батька з полону, оскільки ви хочете спробувати всі засоби, щоб урятувати його, будьте певні моєї найпалкішої вдячності й дозвольте потиснути вашу руку!

Джеймс не знав, ні що йому сказати, ні як повестися. Він кусав собі губи й не смів узяти руку, яку простягла йому дівчина. Він чудово зрозумів, що Крокстон налаштував на нього пастку, щоб відрізати йому шлях до відступу. І водночас капітан не міг погодитись устряти в халепу з визволенням містера Хеліберта і накликати на себе біду. Але як зруйнувати надію, що ожила в серці цієї бідолашної дівчини? Як відкинути руку, що її вона простягла йому в пориві такої палкої дружби? Невже він допустить, щоб сльози вдячності, які струмують з її очей, перетворилися на сльози невтішного горя?

Отож молодий капітан став підшукувати ухильну відповідь, щоб зберегти за собою свободу дій і не зв'язати себе обіцянкою на майбутнє.

- Міс Дженні,- почав Джеймс Плейфер,- повірте, я зроблю усе від мене залежне... І

І він узяв у свої долоні маленьку руку дівчини, та від цього ніжного потиску його серце розм'якло, а голова пішла обертом; йому забракло слів, щоб висловити свої думки, і він лише пробурмотів, хвилюючись і затинаючись:

- Міс... міс Дженні... заради вас...

Крокстон, що не відривав від них обох погляду, потирав руки, корчив лукаві гримаси й повторював:

- Наша справа посувається. І добре посувається. Ох, і добре ж!

Чи зумів би Джеймс Плейфер якось виплутатися з цієї халепи?

Хтозна. Але на його щастя - і на біду «Дельфіна» - згори почувся крик вахтового матроса:

- Гей, хто там внизу на вахті?

- В чому річ? - крикнув з палуби містер Метью.

- Бачу вітрило!

Джеймс Плейфер, покинувши дівчину, негайно кинувся на ванти бізані.

Досі рейс «Дельфіна» відбувався цілком успішно. Корабель показував на диво високу швидкість, і жодне судно не з'являлося на обрії до тієї миті, коли вахтовий матрос повідомив, що бачить у морі вітрило.

На той час «Дельфін» був на 32° 15' північної широти й на 57° 43' західної довготи, тобто пройшов три п'ятих свого шляху.

Ось уже дві доби, як над океаном клубочився густий туман. Хоча цей туман і сприяв намірам «Дельфіна», ховаючи його від небажаних поглядів, він, з другого боку, не дозволяв бачити океан на великому протязі, й була небезпека, що «Дельфін» ітиме, так би мовити, борт у борт із тими кораблями, з якими він не мав бажання зустрічатися.