— Я рахую до п’яти. Раз… Два…

Вона не тямила себе.

Вона була як дитина, якій завжди все дозволяли, а потім раптом взяли і відібрали іграшку. Вона готова була зруйнувати світ — аби лишень брязкальце повернулося назад у кулачок.

— Зажди, — кинув Влад, намагаючись говорити якомога спокійніше. — Я покаджу тобі рентгенівські знімки, енцефалограму, докладні аналізи…

— Три, — у голосі Анжели дзвеніла крига. — Тобі не вдасться мене обвести круг пальця. Чотири…

Біле обличчя її перекосилося, як розтягнуте за кутики простирадло. Мить — і Влад полетів в один бік, обертове крісло, на якому він сидів, — у другий, а тріска, що відкололася від дубового столу — у третій. Крісло перекинулося. Влад смикнув за край килимової доріжки, Анжела заточитися, і друга куля пішла в стелю. Влад смикнув іще раз — Анжела гримнулась на підлогу, але пістолета не випустила. Влад насилу встиг перехопити руку зі зброєю, притис до підлоги — і тримав, доки Анжелині пальці не випустили пістолет.

Жінка дивилася на нього з підлоги сухими запаленими очима. Дивилася, начебто очікувала відповіді на щойно поставлене запитання.

— Звідки в тебе пістолет?

— Не твоє діло.

— Він легальний?

— Ти що, дурень?!

— Навіщо тобі пістолет?

— От причепився на мою голову… Не твоя собача справа!

Влад відчув, що втрачає над собою контроль, і глибоко вдихнув. Анжела сиділа перед ним вишкірена, зла, схожа на тільки-но видобутого з нори тхора.

— Давай по черзі… — повільно почав Влад. — Я сильніший. Я зв’яжу тебе і заховаю на горищі. І виїду світ за очі. Знаєш, що з тобою буде?

— Те ж саме, що і з тобою, — процідила вона крізь зуби.

— Тобі від цього полегшає?

— Ще й як. Я, може, виживу. Спеціально, щоб потім порадіти з твоєї смерті.

— Добре, — Влад приплющив очі. — Скажи мені, люба дівчинко… що таке опинилося в моїй чашці, коли не так давно тут, у цьому будинку, я з якогось дива знепритомнів?

— У твоїй чашці був чай, — заявила Анжела чомусь із торжеством. — А брудні натяки залиш при собі. Ще скажи, що я задумала тебе пограбувати. Підсипала снодійного — і давай нишпорити по ничках…

— Навіщо ж грабувати, — промурмотів Влад, так ніби міркував уголос. — Грабувати-бо нащо… Коли цей дурник, писака, сам викладе свої грошенята, та ще й у борг візьме і теж викладе… Аби лиш задоволеною була та дивна жінка, без якої він не може прожити й тижня. Фея.

— Маячня, — презирливо кинула Анжела.

— Ти знаєш, я навіть радий, — зізнався Влад. — Коли уявлю собі, як це було… Ось ти підсипала цю гидоту до моєї чашки, дочекалася, поки я надпив, поки відключився… Ти допхала мене до дивана, тобі підфортило, що я не надто важкий. Так зворушливо вклала мене… Роздягла… Вкрила пледом… Сама лягла поряд, притиснулася поближче, наче курочка, що висиджує золоте яєчко. Начебто павучок, що бинтує сплячу муху. Тобі явно було не вельми зручно — і все заради того, щоб прив'язати мене… А весь цей час прив’язувалася сама. Знаєш, мені подобається зараз дивитися на твоє обличчя. На цю вселенську образу: як! Муха сповила павучка! Та як вона посміла!

— Можеш говорити що завгодно, — сказала Анжела.

— Так, можу. I скажу. Один з найрозповсюдженіших комічних ефектів у дитячих мультиках… коли злий і недобрий мисливець потрапляє у свій-таки капкан. Дуже смішно. От як мені зараз. Ти піймалася, мисливиця. Тепер думай, як із цим жити.

Він не наважився залишити її саму — з побоювань, що Анжела підпалить будинок. Насправді, напевно, ці тривоги були необґрунтовані, — але жінці подобалося, щоб Влад думав, начебто вона здатна підпалити будинок. І Анжела всіляко культивувала в ньому цю впевненість.

Вона мстилася — дрібно, шкодливо, іноді підло. То розкидала по всьому будинку предмети свого інтимного туалету, то дефілювала у ванну й назад в самих лишень капцях, а то і вмикала гучну музику саме тоді, коли Влад збирався працювати. Вона вистежила листоношу і подалася до хвіртки побалакати з ним, а посеред розмови розчахнула свою руду шубу, під якою знов-таки нічого не було. Листоноша ганебно втік, у глибині душі радіючи, що буде про що розповісти сусідам. Миршавий чоловічок з поштовою сумкою на боці був, як кукурузник над картопляним полем, — щедро сіяв довкруж дрібні часточки отрути, за ним кублилися чутки і плітки. І Влад, котрий безсило спостерігав за Анжелою з вікна кухні, подумав, що в цьому будинку, такому зручному і звичному, все одно більше не жити, а де жити і як — загадка…

Анжела поводилася як підліток, якого батьки не пустили на вечірку, і ось тепер він стоїть на голові, щоб досадити, зав’язнути у зубах, змусити цілісінький світ осатаніти. Спокій Влада її дратував, а Владу, з іншого боку, все більше сил доводилося витрачати на те, аби здаватися спокійним. І ось коли він уже готовий був зірватися, ударити, заволати, тобто зробити саме те, чого так чекала від нього Анжела — цієї самої миті усе скінчилося. Анжела цілий день просиділа у своїй кімнаті тихо як мишка, так що Влад почав було непокоїтися. Надвечір вона спустилася до вечері — акуратна, вмита, гладенько зачесана, з вигляду — вельми скромна молода жінка, медсестра або вчителька початкової школи, котра у житті не бачила ні пістолетів, ні навіть власної наготи в дзеркалі.

Вони вечеряли на кухні, сидячи один навпроти одного. Коло світла від лампи лежало на столі, усе, що потрапляло в це коло, здавалося ясним і простим, зате за гранню, в півмороку кухні, все було таємничим і жахним. Особливо лякало спокійне Анжелине обличчя, аж Влад чекав підступу — і дочекався, нарешті.

— Скількох людей ти убив? — украдливо запитала вона вже за чаєм.

— Я письменник, а не найманий убивця, — сказав він м’яко. — Ти щось переплутала.

— Ти чудово розумієш, про що я, — сказала вона ще більш украдливо. — Ті люди, з якими ти… був близький… дружив, любив, та просто вчився в школі? Де вони всі, я щось не бачу їх поблизу, га?

Влад потупив очі. Здається, світло лампи пояскравіло, біле коло нагадувало про операційну, посуд на столі хірургічно поблискував, відблиски різали очі.

— Я убив одну людину, — зізнався він тихо. — Мого шкільного друга, Дімку Шила. Він знав про мене правду. Але ми обидва тоді сподівалися… Ми не знали, що від цього вмирають. Нам було по сімнадцять.

— Ти скромничаєш, — сказала Анжела. — Чи боїшся поглянути правді в очі. Якщо так легко до тебе прив’язатися, і прив’язатися смертельно…

— До мене не так легко прив’язатися, — прошепотів Влад уже ледь чутно. — Треба проспілкуватися зі мною… досить тривалий час.

— Я помітила, — зашипіла Анжела крізь зуби.

Влад відірвав очі від двозубої виделки, що лежала на краю тарілочки з нарізаним лимоном:

— Я відразу і назавжди розлучався з жінками, котрі хоч раз провели зі мною ніч. Ти чудово розумієш чому.

— Ну, ти даєш, — сказала Анжела. — Тобто ти спокушав бабу, а переспавши з нею, відразу посилав подалі? Чемпіон. Ні, чесно. Навіть повага якась з’являється. І скільки ж їх було?

Влад довго розглядав її обличчя. Незворушне, у чомусь навіть чарівне лице впевненої в собі жінки.

— Чому ж ти не скажеш, що врятував мені життя? — неголосно запитала Анжела. — Ти б міг обірвати мене. Міг би сказати: я тобі життя врятував! Цінуй!

Влад мовчав.

— Щоправда, тоді я б заперечила, — з усмішкою продовжувала Анжела, — що ти не мене рятував, а власну шкіру. Хріново тобі стало, і ти прибіг до мене, щоб зігрітися… Зізнайся, так діло було?

Влад німував і далі.

— Так чи ні, — Анжела, навіть не скривившись, кинула до рота шматок лимона, — зате тепер ти переконаний, ніби врятував цій мерзотниці життя, ніби вона одна в усьому винна… Прив’язалася, бачте, до чесної людини… Скільки трупів на твоєму рахунку, га, чесна людино? Мати твоя прийомна — раз… Друзяка шкільний — два… А далі? Тобі давно не вісімнадцять років, пожив на світі, слава Богу, в своє задоволення… І нікого-нікого не кинув? Ні від кого не втік? Правда?