Водій дивився вперед. Тільки якоїсь миті Влад піймав його погляд у дзеркальці заднього огляду. Швидкий погляд, і знову — на дорогу.

Цікаво, що подумав водій?

Ні. Нецікаво.

— Слухай мене. Приходь на шосту годину на центральний вокзал, до пам’ятника залізничникам. Устань під пам’ятником і стій. І нікуди не йди до пів на сьому… Коли на годиннику буде шість тридцять, махни мені рукою. Я побачу. І скоріше іди, хай що б там було… Шість тридцять — ти йдеш. Добре?

— Ясно, — луною відгукнулася Ганна. — Я думала, ти підпишеш хлопцям книжку…

— Я тобі поштою надішлю вже підписану, — нетерпляче сказав Влад. — Уже пів на п’яту… Тобі треба йти на вокзал. До зустрічі.

— До зустрічі, — луною відгукнулася Ганна. — Я вже йду.

Пам’ятник залізничникам стояв у самому центрі вокзальної будівлі. Праворуч і ліворуч від нього містилися широкі сходи, і по них двома зустрічними потоками рухалася юрба.

Люди. Безликі юрби від’їжджаючих, проводжаючих і щойно прибулих. Голови, що погойдуються в такт крокам, десятки ніг, що одночасно спускаються на кожну і півсотні сходинок. Пута не люблять юрб. Маса незнайомих людей, занурених кожен у свої клопоти, тисяча очей, ріка валіз, ліс крокуючих ніг — єдина перешкода на шляху пут. Єдиний захист, уможлививший цю дивну зустріч.

Нагорі, в залі очікування, за скляною стіною було тісно і задушливо. Влад бачив, як за три хвилини шоста — стрілка круглого вокзального годинника щойно судомно смикнулася — до підніжжя пам’ятника підійшла жінка в довгому світлому пальті.

Він сидів до неї впівоберта, опустивши голову, і нічим не відрізнявся від інших майбутніх пасажирів, гаючих час в очікуванні потяга. Влад прикрив обличчя долонею, начебто від утоми, і дивився крізь пальці. Вона стояла в незручному місці, повз неї поспішали люди і гуркотіли коліщатами величезні валізи, їй було дуже ніяково, але вона стояла прямо, гордо звівши підборіддя, і вдивлялася в обличчя тих, хто проходив поруч.

Вона постаріла. І справді погладшала, змінився овал обличчя, коротке волосся було тепер довгим, з недбало зафарбованою сивиною.

Вона зовсім не змінилася. Такими ж високими лишилися вилиці, розведеними — плечі, тонкою і плавною — шия. Профіль — а Влад побачив її профіль, коли вона раптом обернулася комусь услід, — залишався обличчям з монети, вже не таким юним, але від цього не менш тонким і величним.

Вона провела когось поглядом — і розчаровано опустила голову. Либонь, їй привидівся Влад. Скільки разів вона сама ввижалася йому поміж юрби?!

Минуло сім хвилин, потім ще сім. На дошці з розкладом клацнули, змінюючи один одного, жовті букви і цифри. Один потяг вирушив, другий подали на посадку, воркотів м’який голос з динаміків. Жінка у світлому пальті так уважно шукала його поглядом, що Владу довелося повернутися до неї спиною. Він витяг із сумки бритву із квадратним дзеркальцем, побачив власне око, запалу щоку, плече, а за плечем — пам’ятник залізничникам і світлу постать біля його підніжжя.

Двадцять хвилин по п’ятій. Влад устав, закинув сумку на плече і повільно рушив до сходів.

Жінка втомилася від мерехтіння облич, але все ще вдивлялася. Розглядала пасажирів за скляною стіною, у залі очікування, дивилася туди, де Влад був щойно…

Він спускався вниз у щільній юрбі заклопотаних, спокійних, ледачих, стривожених, утомлених, роздратованих, задоволених, байдужих людей. Секунда — він порівнявся з жінкою у світлому пальті, побачив її краєм ока (вона вільна. Він усе-таки зберіг її. Вона ніколи не прийде під його двері, принижено благаючи, щоб…) — і не дозволив собі дивитися довше, бо погляд її скрижанів і кинувся за ним, наче приваблений магнітом, і знову націлився на місце, де Влад був щойно, де тепер маячіли (щоб її впустили. І вона не вмре, якщо…) чужі обличчя. За хвилину Влад був уже з іншого боку пам’ятника — тепер він піднімався в зустрічному потоці, й Ганна не могла (якщо він раптом загине. Вона вільна і щаслива людина, в неї чоловік і двоє…) його бачити за рюкзаками і спинами, зате він міг дивитися сміливіше.

(Двоє синів…)

І вона все-таки хоче його побачити.

Влад піднявся майже на гору, майже бігцем зробив коло по залі очікування, підійшов до скляної стіни.

На місці, де він сидів п’ять хвилин тому, сиділа тепер тлуста тітка в оточенні клейончастих баулів.

Влад притулився до скла щокою.

Ганна звела очі, наче її покликали.

Влад бачив, як здійнялися її плечі, коли вона різко вдихнула сперте вокзальне повітря.

Спробувала посміхнутися. Ні, посміхнулася. Підняла руку…

Стрілка годинника смикнулася. Шість тридцять. Ганна махала йому рукою.

(Крізь скло і крізь юрбу…)

Влад дивився. Як колись — давним-давно — дивився на неї через велику аудиторію, по діагоналі.

Ганна дивилася теж. Секунда… Друга…

Влад вказав рукою на вокзальний годинник.

Вона простежила поглядом за його жестом — і посмішка згасла. Він помахав рукою, прощаючись. Вона дивилася запитально, він кивнув. Вона не рушила з місця, тоді він кивнув іще раз — владно.

Вона повільно повернулася і пішла до виходу.

Він розплющив очі й довго не міг зрозуміти, де перебуває. Це кав’ярня, говорив здоровий глузд. Це Мак-Дональдс біля Палацу укладання шлюбів. На сусідньому столі стоїть пластмасова фігурка смішного зубастого дракона. Як називається цей матеріал? Пластмаса…

— Ви вже йдете? — запитала жінка з тацею в руках. На таці громадилися строкаті паперові згортки, а навколо жінки гарцював хлопчисько років восьми, з синьою повітряною кулькою на паличці.

— Так, — сказав він, скоряючись наказові здорового глузду. — Я вже йду.

Він підвівся, незграбно взяв зі столу таку самісіньку тацю, як у жінки (від згортків залишилися тільки кольорові папірці, порожня паперова склянка лежала на боці), й засунув її в щілину бляшаної тумби, схожої на дуже велику поштову скриньку. У надрах тумби глухо бухнуло, і він обернувся в пошуках виходу. Всюди жували, потягували з трубочок, причому половина відвідувачів були діти. Кольорові кульки на паличках вирячувалися на нього, ніби прозорі драконячі очі. Він занервував, здоровий глузд говорив йому, що треба вийти он там, через скляні двері, що небезпеки немає, що він просто зайшов до кав’ярні, щоб перекусити, що він уже поїв і тепер повинен іти далі…

Куди — далі?

У контору, підказав здоровий глузд. В офіс.

У дверях він звично пригнувся. Вийшов під сіре небо, піймав щокою кілька крапель холодного весняного дощу, сьогодні шосте березня, сказав здоровий глузд. Післязавтра — міжнародний жіночий день…

Який день?!

— Я, — сказав він пошепки. — Я повинен був відвезти… цих двох… відвезти… привезти. Не вберіг?!

Діти, з’їжджаючи з вереском по яскравій гірці, поглядали на нього мигцем, без інтересу. Він засунув руки в кишені куртки, повернувся лівим боком до потоку цих… Машин — підказав здоровий глузд. І рушив у напрямку мосту, прокладеного не через річку, а через дорогу — щоб одні авта могли розминутися з іншими по повітрю…

Дощ посилювався. Здоровий глузд волав, що треба витягти з сумки складену втроє парасолю, але він не поспішав прислухатися до здорового глузду. Його влаштовували прохолодні краплі, що скочувалися по чолу, по скронях, по потилиці.

— Знижки, — сказала жінка похилого віку, яка торгувала пиріжками. — 3 нагоди жіночого свята — значні знижки. Не бажаєте купити подарунок?

Він заперечно хитнув головою.

Проминув міст, обережно перетнув спершу одну вулицю, потім другу. Біля входу до магазину неподалік від площі Перемоги йому назустріч ступнула, поправляючи низько насунутий каптур, усміхнена дівчина:

— Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?

— Просто зараз? — повільно перепитав він, і дівчина знітилася під його поглядом. Хвилину по тому він почув, як вона звертається до іншого перехожого: «Можна вас на хвилинку? Чи не хотіли б ви зайнятися вивченням Біблії?».