Трактирник важко дихав, не торкаючись лоба, не витираючи поту, узагалі не ворушачись, наче жук, що прикинувся мертвим.

— Ти давав їм притулок? Годував? Ти знав про їхні плани? — м’яко спитав Стократ.

— Не знав, — глухо сказав трактирник. — Косий Бурдюк — він дев’ять пудів важить… важив. Ти його бачив, ми його тягли… Він убивав одним пальцем. Отак, тицьне пальцем у скроню…

— Торговець Східець був у Макусі не з останніх людей, — Стократ дивився у свій клинок, як дивляться у вогонь. — Високо піднявся, може, навіть занадто високо. Гарна здобич, ласа… Чого з ними був лісовик?

— Я не знаю. Я просто хотів жити, чаклуне, у мене діти…

— Вони знали?

— Ні, — трактирник підняв голову. — Діти ні при чому. Дружина теж.

— А трактир на які гроші збудований?

Трактирника почало трясти, й видовище це було моторошне: він був чоловік небоязкий, досвідчений. Услід за ним задрижав стіл і, здається, здригнулися стіни, наче весь трактир затрясся, раптом усвідомивши свою приреченість.

— Тоді ви розділили здобич і розійшлися, — Стократ приплющив очі, ясно уявляючи собі роздоріжжя й мовчазних розбійників, що йдуть у різні боки. — Багато років тому, і був ти молодий, як твій старший син тепер… Багато тобі дісталося? Чимало, видно…

Тихо скрипнули сходи. Хтось легкий, обережний зупинився на верхніх східцях і постукав, як у двері, по поруччю — питаючи дозволу зайти.

Трактирник завмер.

— Спускайся, Джмелю. — Стократ одним рухом увігнав меча в піхви. — Чого не спиш?

Він докладно розповів братам, що сталося в лісі. Навіть після розповіді — не кажучи вже, що сам це пережив, — спати не хотілося.

Брати були старші за Джмеля на три й чотири роки, і все життя, скільки він пам’ятав, водилися більше між собою і вважали молодшого шмаркатим малям. Тепер вони його слухали, роззявивши роти, і Джмелеві привиділася в їхніх поглядах повага, але вони майже одразу забули про нього й почали сперечатися про розбійників, про мечі й сокири, і розповідати одне одному, як кожен з них легко міг перемогти горлорізів.

Джмелеві дуже хотілося поговорити з ними про своє навчання, про мовознавство, про таємні смаки на бенкетах сліпих лісовиків. Але, слухаючи братів і згадуючи розмову з матір’ю, він дедалі ясніше розумів, що мовознавство не цікавить тут навіть мишу в запічку, і що зарозумілі плани треба забути якнайскоріше.

Він вийшов, а брати й далі сперечалися. Він пройшов повз порожні гостьові кімнати, сам не знаючи, навіщо й куди йде по такому знайомому рідному дому; вихід на сходи загороджувала важка запорошена завіса — коли в трактирі були гості, вона глушила шум, що долинав знизу. Тепер вона заглушала голоси — унизу розмовляли Стократ із батьком.

Джміль прослизнув крізь завісу легко, як запах — тканина ледь гойднулася. «…чимало, видно», — сказав унизу Стократ. Джміль злякався, що ненароком підслухає чужу розмову, і стукнув по поруччю — зараз скаже батькові, що захотілося пити, що спустився по воду… Він і справді відчув спрагу.

— Спускайся, Джмелю. Чого не спиш?

Він пам’ятав звук кожної сходинки. За вісім місяців майже нічого не змінилося — тільки третю зверху батько, схоже, зміцнив. Будинок був збудований добротно, з доброго дерева й багато років уже стояв, лише поскрипуючи східцями й не потребуючи особливого ремонту.

— Я просто хотів води, — Джміль зупинився внизу сходів, несміливо подивився на батька — той був дуже блідий, на лобі краплинами виступив піт. Видно, через загибель торговця Східця ніяк не міг оговтатись.

— І мені налий, будь ласка, — кивнув Стократ. Джмелеві здалося, що його очі слабко світяться в напівтемряві, але це, звісно, через те, що в них відбивається вогник тьмяного ліхтаря на столі.

Джміль мовчки пройшов до діжки з водою, зачерпнув ковшем, узяв з полиці два кухлі. Наповнив перший і поставив перед Стократом; він змалку прислужував гостям, звична дія знову підказала йому, що ніякого навчання не було, що життя повернулося до роздоріжжя.

Стократ подякував кивком.

— Твій син талановитий, — упівголоса сказав він батькові. — Я бачив, як він пройшов випробування. Цікаве це мистецтво, скажу я тобі, і дуже важке.

Джміль, не стримавшись, подивився батькові в лице. Йому дуже хотілося побачити там… гордість. Хоч би тінь. Задоволення з того, що сина похвалили. Але батько сидів блідий, не витираючи поту, і, здавалося, взагалі не чув гостевих слів.

Джміль налив води собі й напився. Сполоснув кухля, поставив на полицю. Батько й далі нічого не казав, і це було дивно, навіть страшно.

— Поспи, — сказав Стократ. — Уже скоро світанок.

Він так і не торкнувся кухля, що стояв перед ним.

Джміль хотів сказати батькові, який щасливий бачити його живим і здоровим — бо розбійники, що хазяйнують на дорозі, могли добратися й до трактиру. Він хотів розповісти, як Стократ урятував йому життя. Хотів попросити прощення за те, що так і не став майстром, хоч обіцяв.

Але порушувати мовчанку, що висіла над порожніми столами, забракло духу. Він невиразно щось буркнув, нахилив голову й повернувся нагору. Важка завіса зімкнулася за ним.

Він не чув, як унизу Стократ сказав мовчазному, блідому, мокрому трактирникові:

— Заради нього я тебе не зачеплю. Хоч ти теж убивця.

До світанку лишалися хвилини. Небо дедалі світлішало, і Стократ спішив. Він задумав виїхати ще до того, як зійде сонце, але, перш ніж їхати в Долину, треба було зробити дуже важливу справу.

Він недовго шукав стоянку розбійників. Знайшов прив’язаних коней під навісом. Легко відшукав схованку, але порожню. Скоріше за все, були ще схованки: десь же осіли гроші, забрані в купців з Долини всього кілька днів тому. Довше не затримувався: знайдеться, кому тут понишпорити, а трактирник навряд чи посміє приховати від князя хоч монету…

Він сів на камінь, що раніше служив, очевидно, кріслом для ватажка на ім’я Косий Бурдюк, того самого, що «вбивав пальцем». Витяг меча. Світло клинка зробилося яскравішим, туманні фігури всередині заворушилися, наче хотіли роздивитися Стократа — хоч у жодної не було очей.

Лісовикова душа трималася окремо від інших пійманих душ. Стократ придивився; цей мертвий був вигнанцем. Давно. За що плем’я відреклося від нього і як йому жилося у світі, де всі говорять і бачать, але ніхто не вміє смакувати?

— Жаль, — сказав Стократ уголос. — Та що ж удієш.

Він підвівся, ногою збив кору з трухлявого пня, оголивши поселення білястих личинок. Торкнувся вістрям меча гниючої стінки:

— Ідіть.

Дві розбійницькі душі легко впали з клинка, потонули в безформних маленьких тільцях. Нагорі, у кронах, залопотіли крила: прокидався зголоднілий за ніч ліс.

— Отже, така доля, — сказав Стократ, хоча ніхто його й не чув.

Повагавшись, він одійшов убік і встромив меча в землю при корінні молодої ялинки:

— Іди.

Душа лісовика-вигнанця пішла в дерево. Стократ сам не знав, чого він виявив до чужинця таку милість.

Він одв’язав полонених коней, зголоднілих, наляканих, і швидким кроком повернувся до трактиру.

В обідній залі господиня накрила на стіл. Трактирник, досі блідий, з червоними плямами на щоках, непорушно сидів над повною тарілкою. Втім, особливого апетиту не було ні в кого; старший син їв за шинквасом не сідаючи, середній сидів коло матері, Джміль мовчки розносив хліб. Коли Стократ зайшов, легенько стукнувши у двері, всі обернулися одночасно.

— Я там коней привів, треба нагодувати, — він недбало кивнув через плече. — Гарні коні, видно, тих нещасних з Долини…

Трактирник нервово стис ложку.

— …І зберіть мені клунок у дорогу, — продовжував Стократ. — Хліб, сир, копчене м’ясо. Заплачу, зрозуміло.

Хазяїн ледве встиг приховати непристойну радість:

— І куди ти?

— У Долину, а то ж куди.

Стократ сів скраю.

— Нам би мерців вивезти, — нерішуче сказала жінка. — Страшно дуже…