— Завтра, — прогарчав князь, — на світанку… та прямо зараз, чого там, світанок близько… Підемо до них у гості. Агов, Очі-й-Вуха! Оголошуй збір, усім підйом, випалимо їхні нори, годі…
— А вони нам воду отруять, — тихо сказав Джміль.
І Стократ, і князь знову подивилися на нього. Він дивно почував себе під їхніми поглядами: ще вчора — взагалі ніхто, не гідний навіть бути учнем мовознавця. Сьогодні — рівноправний співрозмовник на раді, де йдеться про життя й смерті.
— Ми їх усіх переб’ємо, — уривчасто сказав князь. — На їхні стріли в нас є щити. А на наш вогонь…
— А вони нас, — Джміль говорив, долаючи біль у потрісканих губах. — Ми одні одних переб’ємо, і тоді прийдуть люди з Долини, на все готове.
Запала тиша. Стократ усміхався, наче чимось задоволений.
— Треба скласти їм питво, — сказав Джміль ще тихіше. — У сенсі, послання. Треба йти до них на переговори…
— Я не піду, — сказав князь з відразою.
— Я піду, — Стократ потягся, наче після доброго відпочинку. — Джмелю, будеш тлумачем?
Ще кілька секунд усі мовчали.
— Навіщо тобі? — запитав князь, дивлячись у різьблену стелю з рожевої сосни. — Оце все?
— Цікаво, — Стократ безтурботно всміхнувся Джмелеві. — Збирайся, чи що?
До околиці їх проводжала Тіна, що бозна-звідки й узялася. Стократ з самого початку велів їй мовчати, і вона мовчала, тільки кліпала мокрими віями. По узбіччях подекуди стояли озброєні люди. З-за парканів визирали жінки та підлітки.
Стократів кінь здавався крокуючою горою й подзенькував з кожним кроком: Джміль поспіхом розлив по пляшечках і порозпихав у кошики чи не всю хазяїнову майстерню. Сам Джміль тяг на спині свою торбу, і тільки Стократ не був обтяжений нічим, крім меча.
Пройшли повз дім Лопуха. Повз дім Латка; у відкриту хвіртку витріщались на Джмеля близнюки Окра й Бик; усі вони довго вчилися мовознавству й могли тепер бути на місці Джмеля.
А може, не могли.
Величезний будинок торговця Східця стояв темний і тихий, наче покинутий.
На околиці всі, хто було пристав до процесії, відстали. Зате нові мовчазні люди, що чекали на перехресті, стали колоною й рушили слідом — на певній відстані. У їхніх важких кроках, у брязканні зброї була для Джмеля слабка розрада: на твій труп, обіцяли кроки, ми навалимо десяток ворожих трупів. Ура.
Стократ крокував попереду, за ним слухняний кінь. То прискорюючи ходу, то втомлюючись під вагою торби, Джміль плентався за ними і думав, що ось воно, ще одне випробування. Там, на помості, він довів, що найкращий з усіх — за це його принизили й прогнали. Тепер начебто нічого й нікому доводити не треба, та він усе одно йде, і облизує вкриті кіркою губи, і думає, хоч би не підвів язик…
Вони проминули камінь, на якому він плакав у день свого вигнання — від утрати, а більше від несправедливості. Спустилися по дну яру, зайшли в ліс, і через кілька хвилин попереду з’явилася застава.
Стократ сповільнив ходу.
Він чудово пам’ятав те місце, далі якого минулого разу не пішов. Невидима межа, за якою йому привиділася напруга тятиви. Тепер напруги не було — але було щось інше.
Запах?
Залізна чаша, в якій розкладали сигнальний вогонь, стояла тепер порожня й чорна, і від неї тхнуло горілою смолою. Ліс, цілковито вільний од пташиних голосів, смердів землею й сталлю. Дорога йшла вперед, на стоптаній глиці губилися сліди.
Стократ свиснув на весь ліс. Ніхто не відгукнувся. Кінь переступив з ноги на ногу, дзенькнули слоїки та пляшечки в сумках.
— Ніхто не зустрічає, — сказав Стократ з посмішкою.
Ті, що йшли за ними, відстали й притихли. Та якби в цю мить вилетіла стріла з лісу, хоч одна стріла — відповідь не змусила б себе чекати, месники з мечами й сокирами чекають тільки знаку; Стократові хотілося вірити, що й лісовики це розуміють.
— Без запрошення йти не можна, — сказав хлопчик.
— А якщо не кличуть?
— Без запрошення не можна, — твердо повторив Джміль. — Це давнє правило. Ніхто його не порушував, навіть майстер.
— І що ж робити?
Він свиснув ще раз. Тоді підійшов до чаші, встановленої на висоті людського росту, і підпалив виведений назовні ґніт.
Спалахнуло так, що Стократ відсахнувся. Стовп вогню здійнявся над дорогою, і небезпечно затріщали гілки, порушивши незриму межу.
— Це завжди так буває? Вогонь завжди так сильно горить?
— Ні, — Джміль ковтнув. — Так не горить. Це небезпечно.
Стократ озирнувся. Ліс був скрізь однаковий — і на стороні лісовиків, і на стороні «без’язиких». Рожеві сосни стояли в корі, мов у панцирах — темно-червоних, водночас церемоніальних і бойових.
— Хтось іде, — сказав Джміль.
Вогонь майже одразу спав. Дим потягло в інший бік. Примружившись, Стократ розгледів на дорозі людську фігуру. Одну.
Людина йшла не ховаючись, без зброї. Через кілька секунд здалося, що це хлопчик-підліток — та коли лісовик наблизився, стало ясно, що це дівчина.
Світле волосся, заплетене у дві коси, лежало в неї на плечах. Очі були заплющені назавжди, вії впліталися в шкіру шовковими нитками, червоно-чорна вишивка вкривала вилиці та скроні.
Стократ завмер, вдивляючись у переплетіння ниток на її лиці. Вони складалися в хрести, у кручені колоски, у багатошарові візерунки. Очні яблука під тонкою білою шкірою не рухалися, навіть не здригалися. Губи, вкриті прозорою олією, ледь блищали.
— Привіт, — сказав Стократ.
Дівчина постояла, ніби вагаючись. На зріст вона була як Джміль, але значно вужча у плечах. Без головного убору, в довгому сірому балахоні з широкими рукавами, з безоким лицем, вишитим узорами, вона зовсім не здавалася сліпою.
Стократові дуже хотілося провести долонею перед її зашитими очима, підтвердити свій здогад. Але це було б дуже неввічливо, та й, мабуть, небезпечно.
— Привіт, — повторив він. — Ми прийшли, що тепер?
Дівчина ворухнулася, хитнувши полами свого довгого вбрання, й подала глиняний глечик — до цього він увесь був схований у рукаві.
Стократ подивився на Джмеля. Хлопець, зціпивши зуби, дивився на глечик і на руку, що його тримала. Стократ ступив уперед, навмисне плавним рухом потягся…
— Не можна! З рук не беруть таке послання, тільки із землі!
У голосі Джмеля була така сила, що Стократ позадкував.
Невідомо, чи чула дівчина їхні голоси й чи розуміла, про що йдеться, але вона, постоявши ще мить, нахилилася, наче перегнувшись навпіл, і поставила глечик на землю. Відійшла на крок. Джміль, голосно зітхнувши, кинувся вперед і підняв послання.
Руки в нього тряслися так, що Стократ злякався: хоч би все не розлив. Що тоді?
— Якщо вони мене отруять, — квапливо сказав Джміль, витягуючи затичку, — якщо вони мене отруять, ти знай, що це ганьба для людей і образа, що це особливий знак — ми вважаємо вас гіршими за тварин, і тоді треба, щоб князь ішов з усіма, хто носить зброю, і вбивав усіх: великих, маленьких, старих…
Він зупинився, дивлячись на глечик у своїх руках.
…І коли останній лісовик умре, геть усі стануть без’язикі. Нікому буде смакувати мовчазні бенкети-поеми. Джміль дивився на глечик і намагався зрозуміти, що ж за слова він щойно вимовив: убивайте всіх…
Але ж вони самі цього прагнули. Отруїти посланням — значить тяжко образити весь рід. І образи вже завдано. Порівняно з цим і смерть Джмеля нічого не додасть, не змінить, усе одно що листок упаде з дерева…
— Ну то й нехай, — сказав він глечикові й відсьорбнув.
Питво було таке їдке й солоне, що в нього залоскотало в носі й навернулися сльози. «Кара»! Він тричі встиг захлинутися слиною, перш ніж зрозумів: до без’язиких, тобто звичайних мешканців Макухи, це слово не має стосунку. Кара; минулий час, остаточно. Свої, але чужі. Нестерпно складне, насичене смаками, заплутане пояснення, з якого Джміль зрозумів тільки, що тепер цьому неподобству покладено край…
Він сплюнув зілля прямо на дорогу. Жестом попросив у Стократа води, сьорбнув з його кухля, прополоскав рота.