Картина набула сенсу: ці м’які лінії — річки. А ці крапки, що іноді збігаються з родимками, — міста. А край малюнка — узбережжя, за ним — трошки людського моря, дослідженого рибалками, і зникаючий край недослідженого, нелюдського, де немає навіть риби. Карта Населеного Світу з найдрібнішими деталями: придивившись, можна розрізнити невеликі села, межі малих володінь…

Свічки чаділи, смерділи й нічого не освітлювали. Стократ підійшов до вікна й рукавом стер пару, що осіла зсередини й застувала тьмяне світло. Заодно перевірив — чи не можна зазирнути у вікно знадвору. Без дуже довгої драбини — не можна.

Вийшло сонце — наче чекало цієї миті.

Так само мовчки він підвів дівчину до вікна й повернув спиною до світла. Шрами на правому плечі: наче хтось притулив розжарену тризубу виделку. Три рубці спотворили шкіру на місці володіння Загори в Лісовому Краю.

Стократ протер очі кулаком. Пожежі в Лісовому Краю, що затягли димом небо на кілька років і згубили врожаї, прирікши на голод тисячі людей, — відтоді минуло три роки; тоді, пригадується, зайнялось одразу в трьох місцях…

У трьох місцях!

Четвертий, свіжий рубець припадав на прадавню столицю Виворіт. Тепер там руїни й головешки. Після пожежі, що сталася півроку тому, люди там не селяться. Володар Вивір, колись хазяїн величезного родючого краю, пропав безвісти. Найімовірніше — згорів разом з містом, замком та родиною, і землі на лівому березі Світлої одійшли володареві Грану…

Стократ зрозумів, що в кімнаті дуже холодно. Зимно й вогко, хоч од цегляного комина йшло до стелі сухе тепло. Сонце сховалося.

Він сів за порожній дерев’яний стіл. Сперся ліктями на стільницю.

Перестрибуючи через сто запитань, спитав уривчасто й зло:

— А що буде, якщо ти вмреш?

Вона не чекала таких слів. Її гордо випростана спина ледь-ледь згорбилась.

— Ну, ти ж не збираєшся жити вічно? — він хотів підбадьорити, а вийшла погроза.

— Не займай її! — слабким, однак лютим голосом заговорив раптом Правила Пристойності. — Тобі нічого так не минеться! Ти за все відповіси! Ти…

Стократ повернув голову:

— І де ти збирався її сховати? І від кого?

Ніхто не відповів.

Стократ відкрив скрипучу тумбу. Вийняв ковдру, розгорнув — вона була стара, проте ціла, з гарної тонкої вовни. Підійшов до дівчини й загорнув її зі спини, наче статую; вона дивно сахнулась од його рук — щось іще було в цьому русі, крім страху.

Він її обняв.

Вона завмерла з жаху. Він було подумав: може, їй боляче, коли її торкаються? Він розтис руки, але тут дівочі коліна підігнулись, і він був змушений знову її підхопити — щоб не гримнулася на підлогу.

— Хто це з тобою зробив?

Вона тремтіла, мов листочок.

— Чаклун.

— Звісно, що не пастушок. Ім’я?

Вона розкрила рот, наче збираючись сказати — і закашлялась.

— Що ж, — він усадовив її на край ліжка. Поправив ковдру на її плечах. Сам сів на скрипучий стілець під вікном. — Давай по порядку.

Її звали просто й невигадливо — Світ.

— Світлана? Світовида?

Ні, просто Світ. Вона була незаконнонароджена дочка володаря Грана, не великого, але й не дрібного володаря земель, розлеглих між двох приток Світлої — Домни та Старині.

У Грана не було інших дочок. Усі його законні діти й бастарди були хлопчиками. Він любив Світ, як люблять домашнього ласкавого звірка.

Коли Світ було чотирнадцять років, у замок приїхав справжній чаклун. Володар велів дочці з’явитися до вечері; чаклун був страшний і дивився тільки на Світ.

На другий день вона занедужала.

Її мучила гарячка. Тіпала лихоманка. Чаклун сказав, що вилікує Світ, і повів до себе в кімнату. Що там було, вона не пам’ятає, бо чаклун приспав її сонною травою; щодо зілля цей чаклун був знавець — куди там наймудрішій травниці.

Через кілька днів вона прокинулась у себе в спальні здорова, та тільки шкіра на спині трошки свербіла. Чаклуна вже не було в замку, але слуги шепотілися, і до Світ дійшла страшна новина: він сказав, що забере її. Через рік чи два, коли вона підросте, чаклун повернеться й забере її назавжди.

Їй було страх як моторошно в перші місяці. Та все забувається; невдовзі чаклунів візит перетворився на страшний спогад, схожий на казку. І життя повернулось у звичне русло, і так було, поки молодший син володаря, граючись з маленьким луком, не подряпав дівчині плече дерев’яною стрілою без наконечника.

Тоді Світ занедужала вдруге. Її знову мучила гарячка і ввижалися страшні чаклунові очі. У лихоманці вона провалялася майже тиждень. Дедалі сильніше свербіла шкіра на спині й на боках. А коли гарячка спала — Світ побачила в дзеркалі візерунок, що вкривав її шкіру.

Від батька нічого не вдалося приховати — няньки доповіли. Він з’явився й довго розглядав доччині спину та плечі, і особливо ранку від стріли, яка збіглася з Гримучим портом в гирлі Світлої. А назавтра прийшла звістка: в порту сталася велика сутичка між двома кланами контрабандистів, пролилось чимало крові, тепер подешевшають перли й подорожчає солодка тростина.

Ранка загоїлась. Візерунок на шкірі залишився. Володар Гран заборонив Світ покидати замок під будь-яким приводом.

Ще через кілька днів батько покликав її до себе. Він був страшенно збуджений і, здається, п’яненький. Він щось просторікував про магію, про владу над світом і що не віддасть Світ чаклунові; він звелів дівчині розпустити шнурівку плаття й приклав до її плеча розпечену виделку.

Скоро небо затягнуло димом: стало відомо, що горить Лісовий Край, і що зайнялось одразу в трьох місцях…

— Опиши мені цього чаклуна.

— Він… високий. У нього сиве волосся до плечей і засмагле лице.

— То він старий?

— Так, старий. Але дуже сильний.

— І що ж, володар Гран спокійно палив тебе розпеченим залізом?

— Не спокійно. Він був… наче трохи божевільний.

— Ясно. Що було далі?

— Сонця не бачили багато днів, усе небо в попелі… Тобто в нас іще нічого, у нас урожай зібрали. А там… Сотні загинули, а тисячі прийшли на землі Грана шукати притулку й захисту…

Стократ слухав, відзначаючи про себе, як вона говорить. То збивається, а то наче по-писаному, але не тому, що бреше. Цікаво.

— Де тепер цей чаклун, Світ? — він обірвав її на півслові.

Вона здригнулася. Видно, це питання турбувало і її.

— Він… Я не знаю. Батько весь час чекав, що він от-от повернеться. Начебто одержував од нього листа…

— Чаклун хотів тебе забрати?

— Так. Я була йому навіщось дуже потрібна.

— А він знає, що ти втекла?

Світ безпорадно подивилася на свого супутника.

— Гаразд, — сказав Стократ. — Ми зупинилися на пожежах у Лісовому Краю. Що було далі?

— Після пожеж батько вирішив мене сховати. Замкнув… у моїй кімнаті, там ґрати були на вікнах… і я там сиділа.

— Що, весь час?

— Весь час, — раптом заговорив Правила Пристойності. Його голос звучав, наче скрип дверних завіс. — Вона сиділа під замком. Її не випускали навіть у двір! Наче у в’язниці… Три роки…

Стократ підвівся і пройшов з кутка в куток. І ще раз: туди-сюди. Так, тепер багато що стає зрозуміло. І її манера говорити — теж. Вона розучилася говорити з людьми, зате, ймовірно, звикла думати про себе шматочками прочитаних книжок.

— Ти хто такий? — Стократ обернувся до чоловіка.

— Учитель добрих манер, я ж сказав.

— І як ти з нею познайомився?

— Володар Гран хотів… ну, він же збирався… Одне слово, він став відомий в окрузі, йому треба було вчитися етикету… Мій старий учитель підказав: сходи до Грана, запропонуй свої послуги, він оцінить…

— Оцінив? — Стократ розвернув стілець і сів тепер верхи.

— Так… Я п’ять товстих книжок з етикету пам’ятаю назубок: як заходити до зали, як виходити, як розсаджувати гостей, якими словами вітати при народженні дитини, якими — співчувати…

— Заткнись.

Правила Пристойності кліпнув:

— Ви ж самі… мене запитали.

— Точно. — Стократ погойдав носком чобота. — Вибач. Отже, ти вчив їх пристойних манер…