На краю майдану лежали прогорілі смолоскипи. Від купи смерділо, а втім, увесь цей майдан і всі ці люди пахли не найкраще.

Їх було кількасот, вони стояли й сиділи, безупинно передаючи одне одному ківш з водою. Вони пили по черзі, ківш переходив з рук у руки і, спорожнівши, вертався до криниці. Коло криниці чоловіки крутили корбу, піднімаючи відро за відром, розливаючи в ковші й знову передаючи по колу. Люди здавались охлялими, наче не їли багато днів; коли-не-коли то один, то другий відходив убік, до рівчака, й відливав не ховаючись. Утім, ніхто ні на кого не дивився — і Стократ підійшов дуже близько, ніким не помічений.

Діти стояли разом з дорослими — хлопчики й дівчатка різного віку. Одна жінка тримала на руках грудну дитину. Стократ придивився: безформна тінь біля її ніг безупинно погойдувалася, ворушилася, хоч жінка стояла нерухомо, а дитина спала.

Стократові раптом здалося, що тіні, на відміну від людей, дивляться на нього — пильно й дуже уважно. Йому захотілося опинитися якнайдалі від цього майдану. Він давно нічого не боявся — відколи пішов з притулку з мечем на поясі, — але в цю мить знову відчув себе дитиною в порожньому темному будинку, самотнім сліпцем у темряві.

Він позадкував і був готовий тікати не озираючись. У цю мить меч наче сам собою зачепив його ногу, і цей дотик присоромив Стократа й підбадьорив.

Обережно, уважно вибираючи шлях, він перейшов вулицю. Через низький тинок переступив у палісадник. Недавно тут росли квіти — тепер усе зів’яло або було витоптане. Стократ зазирнув у відчинене вікно: в будинку все стояло догори дриґом, на столі валялася наполовину обгоріла скатертина.

— Людино добра!

Стократ обернувся. За п’ять кроків перед ним було вікно сусіднього будинку, наглухо зачинене віконницями.

— Людино добра! — шепотіли зі щілини. — Дай нам води! Принеси нам води з крини…

Звук ляпаса.

— Відійди! — закричав з-за віконниці інший голос. — Тут немає тіні!

Стократ підійшов ближче.

— Хто тут?

— Принеси нам води…

— А з водою й тінь?! — гаркнули за віконницями.

— А він поставить відро в сінях, там темно…

— Дверей не відчиню! Йди!

— Стривайте, — сказав Стократ. — Зараз.

Він вийшов з палісадника й пішов уздовж дерев’яної стіни. Ніхто на нього не дивився: люди передавали з рук у руки ківш з водою. Ті, що не пили, стояли нерухомо, звісивши руки вздовж тіла, — але тіні їхні гойдалися. Тіні погойдувалися, мов дерева під вітром. Тіні дивилися на чужинця — тепер уже точно дивилися.

На камені коло самої криниці сидів дід. Стократ здригнувся: з цією людиною він попрощався вночі в селі Білий Кріт. Розповідаючи чужинцеві про свою біду, той дід ні словом не згадав, що його брат, який учителює на двоє сіл, — близнюк.

Дід витріщався в простір, наче сліпий. Стократ був неприємно вражений: коли він говорив з братом цього діда в селі, у темряві, той дивився так само.

Він пішов до криниці, обходячи майдан зі східної сторони, уважно стежачи, щоб його власна тінь ні на кого не впала й не торкнулася чужої. Сонце сходило швидко, й Стократова тінь коротшала, а інші тіні на площі — ні. Деякі, здається, навіть довшали.

Він зрозумів, що як зараз не заговорить, то кинеться тікати.

— Агов!

Ніхто не повернув голови. Тіні загойдалися швидше, і раптом простягли руки. Усі як одна тіні потяглися до нього, чи то бажаючи схопити, чи про щось благаючи, і через мить — через довгу мить — люди повторили жест своїх тіней.

Хто стояв до Стократа лицем, простяг руки вперед. Хто стояв боком — виставив одну руку вбік, другу підняв над головою. Хто стояв спиною — відвів руки назад. Тіні тяглися до Стократа, а люди, повторюючи, мимоволі спотворювали цей жест.

І в жесті було благання.

— Чого ви хочете?

Тіні завмерли.

— Чого… ти хочеш? — Стократ сам не знав, що змусило його переінакшити питання.

Тінь, що виявилася найближче до Стократа, здригнулася й поповзла до нього — всупереч законам світла й волі сонця. Незрозуміло було, від чиїх ніг вона починається, — але на втоптаній світлій глині ясно виднілася тінь жінки з довгим волоссям.

Стократ відскочив, висмикуючи свою тінь, наче тканину з чужих рук.

Тінь жінки завмерла. Між нею й тінню Стократа залишався залитий сонцем простір завширшки як долоня.

Вона повільно повернулася. Стократ побачив її профіль; через мить вона притисла долоні до рук, ховаючись. Зневірившись.

— Чого ж ти все-таки хочеш?

Вона простягла до нього долоню.

Не замислюючись, мимоволі, він підняв руку. Тінь його долоні, після короткої затримки, торкнулась чужої тіні на глині. Стократ здригнувся — ніколи в житті він такого не відчував. Його наче обняли, дуже міцно, дуже холодними руками. Сотнею рук. Стократ побачив, як міняється його тінь, струменіє по землі, втрачаючи форму.

І в ту ж мить усі, хто був на площі, заговорили одночасно.

— Старший брате…

Хор злагоджених голосів змусив захитатися траву в палісадниках — і Стократове волосся стало сторч, як ця трава.

— Допоможи мені, старший брате…

Дорослі, діти, чоловіки й жінки говорили наче самими вустами, але в хорі чути було різні голоси — високі, низькі, дзвінкі, хрипкі, шепеляві, чисті. Навіть малюк прокинувся й зааґукав — не вміючи говорити, він намагався сказати Стократові ті самі слова.

— Врятуй мене, старший брате! — з тугою заблагала юрба. — Врятуй мене!

— Звідки ти? — упоравшись з голосом, спитав Стократ.

— З неба. З глибини. Звідки й ти, брате… Убий їх, вони заважають мені бути!

— Люди?

— Вони. Вони розпадаються. Вони розколоті. Забери їх!

Стократ подивився на небо. На ясне-яснісіньке, налите сонцем, білувате літнє небо, і вдихнув на всю глибину легень.

Не думати. Бути. Його ніхто цього не вчив. Утім, його ніхто не вчив нічого й ніколи.

— Іди до мене, сестро.

Тіні на площі заколихалися. Мить — і люди попадали, наче колоди, й заворушилися, приходячи до тями. Зате Стократ відчув, як йому на плечі, на очі, на горло давить страшна вага.

«Так легше. Ти цілий. Дякую, старший брате».

«Де твій дім?» — запитав він, не відкриваючи рота, не ворушачи язиком.

«Мій дім далеко. Моя нора близько. Мій притулок. Віднеси мене, брате».

«Зараз».

Він знову вдихнув, дозволяючи собі думати тільки трохи, краєчком свідомості. «А я ж не людина тепер. Хто я?»

Він опустив на траву руки, що стали довгими й дуже міцними. Повільно, обережно, перевалюючись з боку на бік, пішов, не бачачи шляху, але відчуваючи його перед собою. Так людина не бачить волосся на потилиці, але відчуває, коли на нього впаде сонячний промінь.

Він зайшов у кротячу печеру й зрозумів, що вона зручна й звична.

Двері корчми вивалили. Всю випивку, яка тільки була, виставили на шинквас.

Хтось сидів удома, під замком. Хтось зі страху, навпаки, втік у ліс. Хтось хворів, хтось веселився.

Дід повернувся до криниці. Він промивав холодною водою очі, намагаючись повернути собі зір.

— Учителю, — покликав Стократ.

Дід здригнувся. Втупився у нього, намагаючись роздивитися.

— Дай спокій своїм очам. Не три їх. Зір або повернеться, або ні — просто почекай.

Дід осів на дерев’яну лаву для порожніх відер.

— Хто ти?

— Бурлака.

— Люди, — старий ковтнув слину. — Люди бачили чужоземця з мечем. Він прийшов і говорив з мороком, а потім перетворився на величезного страшного звіра — на крота. І пішов у ліс… Зізнайся — це була твоя тінь?

— Ні.

— Де вона тепер?

— Під землею. І вона ніколи звідти не вийде, не бійся.

Старий подивився вгору.

— Уже темно?

— Ще ні. Сонце щойно зайшло. Сутінки.

— Я кричав їм, щоб не сміли йти в Білий Кріт до темряви… Вони послухалися?

— Не знаю.

— Що це було? — помовчавши, запитав дід. — Я читав… знав про морок, що поїдає тіні. Але той виходив, щоб зжерти весь світ. Щоб стати цим світом. Тут інше?