Батько й мати оніміли, коли їм сказали: от, Біла Школа послала по дочку. Тільки сини володарів, думали вони, вчаться у Високій Школі, та й то не всяких. Батько зі страху хотів заборонити — але посланець переконав його не робити дурниць.

І от дівчинка йшла по сніжній дорозі, яка вела нагору й нагору, праворуч були небо й прірва, а ліворуч — скеля, обшита льодом. Так ішлося вже багато днів; раніше шлях пролягав серед полів, лісів, по самому краю земель Вивороту, потім уздовж берега у Великій Бухті, потім через гори, тунелі під горами, і от — по снігу. Сьогодні прийдемо, сказав її провідник. Сьогодні до полудня.

Сонце піднялося так високо, сніг блищав так люто, що сльозилися очі. Провідник вийняв і надів на ніс окуляри із закопченими скельцями. Простяг дівчинці другу пару — окуляри були великі й весь час сповзали на носа.

— Потім сама собі зробиш — по мірці.

У Високій Школі повнісінько майстерень, вона вже знала. І зорових труб, щоб дивитися на небо. У цих горах найбільші на світі зірки…

Попереду й праворуч унизу з’явився місток. Здалеку здавалося, що він вузький, мов нитка, і дівчинка обімліла: як іти по такому місточку, та ще й з саньми, з конем?!

Вони ще раз обігнули гору, перш ніж місток виник перед ними знову. На ньому не було перил, був тільки канат на двох стовпах; дівчинка нервово поправила на носі окуляри.

— Ласкаво просимо, — сказав їй провідник.

І вона пішла.

— Населений Світ, Вень-Те, мовою зірок означає «Мерехтливий», а точніше — «Той, що сто разів змінює світло». Сьогодні ми побачимо сто кольорів, у які забарвлюється Світ за добу, від полуночі до полуночі. Подивіться на небо — через кілька секунд настане північ.

Учні сиділи півколом під прозорим куполом на вершині найвищої вежі. Купол був зроблений не зі скла, а з надміцного кристала — на ньому не міг утриматися сніг, і в найгустішу заметіль його опукле око дивилося ясно. Здавалося, ніщо не відокремлює спостерігачів од морозяного неба — але їм було тепло. Під кам’яною підлогою день і ніч текла розігріта в печах вода. Згори нависали, мов яблука, зірки — білі, жовтуваті, сині.

Дівчинка дивилася на них отак, з-під купола, вперше. Сидячи на витертій шкурі, схрестивши ноги й опершись на руки, задерши голову, вона дивилася в нічне небо, яке більше не було чорне.

— Опівнічний кобальт — перший зі ста кольорів… Але «Той, що сто разів міняє колір», має не тільки буквальне значення. Існує гіпотеза, що наш Світ, хиткий за своєю природою, одночасно протікає у ста ймовірностях. Згадайте кожен, як ви потрапили у Високу Школу. І уявіть, що існують ще дев’яносто дев’ять варіантів дійсності — у п’яти з них ви потрапили в Школу раніше або пізніше. У дванадцяти — хотіли, але не потрапили. У п’ятдесяти двох — нічого не знали про Школу і, нарешті, у тридцяти випадках вас зовсім не було на світі.

Усі, і дівчинка теж, одночасно глибоко зітхнули.

— Чорничний сон — другий зі ста кольорів. Я вас не лаятиму, якщо ви заснете. Але постарайтеся не закривати очі й вуха, особливо ті, хто мріє про Золоту Школу… Наш Світ створений дитиною в момент пробудження, тому в ньому так багато нелогічного, надлишкового, надмірного. Наш Творець уміє жорстоко карати, але він по-своєму шляхетний, він талановитий і цікавий — це врятувало наш Світ у трагічну мить його створення… Наш Творець, очевидно, зовсім не вміє любити й уже ніколи не навчиться.

Зірвалася зірка й прокреслила слід. Під куполом одночасно зітхнуло двадцять голосів.

— Це простий метеор. Він згорів, чиркнув об повітря, як сірник… Справжні зірки опускалися теж, я спостерігав їх кілька разів. Отже, хаос… Хто з вас готовий тягти Мережу, щоб накрити материк з півночі до півдня?

Піднявся ліс рук. Дівчинка, забарившись, теж підняла руку.

Учитель зупинився над нею. Вона відчувала поруч край його теплої накидки, чула запах терпкої ароматичної солі.

— А ти, новенька, уже знаєш, що таке Мережа?

Дівчинка хотіла сказати, що бачила Мережу на великій карті Світу в загальній залі. Що читала про неї в книжках. Що Мережа — це нові маленькі школи, де вчать дітей дивитися на небо й думати і ставити правильні запитання; що Мережа повинна зробити неясний і хиткий Світ прозорим і твердим. Але вона піймала погляд учителя — і ледь підняла куточки губ:

— Я знаю дуже мало. Майже нічого.

І вчитель усміхнувся у відповідь:

— Ти розумна.

Через п’ять років вона стояла серед інших у лункій залі Білої Школи і слухала імена тих, хто гідний навчання в Золотій. Імен було небагато — за кілька хвилин усі було названо, й щасливці пройшли вперед, на підвищення, під оплески товаришів та молодших учнів.

Ім’я дівчинки не пролунало. Вона була така впевнена, що вчитиметься далі, що по закінченню церемонії довго не могла зійти з місця. Їй усе здавалося, що Верховний учитель її покличе — ой, так, я забув… І назве її ім’я, і вона під оплески зійде на підвищення, а потім вирушить у пустелю, де синє небо й чорні тіні на піску і де стоїть серед довгих, наче кити, барханів палац Золотої Школи…

— Це не твоя доля, — сказав учитель. — Хтось здобуває знання, а хтось має втілювати їх у життя.

І на другий день вона виїхала — викладати в одній зі шкіл Мережі, неподалік узбережжя, у Великій Бухті.

— Отже, ви були серед тих, хто тягне Мережу?!

Стара тяжко похитала головою:

— Усе виявилося не так, як уявлялося у вежі під прозорим куполом. Я б що завгодно віддала, щоб туди повернутися. Уяви — рибальське селище і діти, яких я взялася навчати будові Світу. Їхні батьки були незадоволені, вони хотіли, щоб діти навчилися як слід читати, писати й рахувати.

— Хіба читання й письмо не важливі для осягнення світу?

— Важливі… Як багато людей, що вміють швидко читати, і знають імена всіх колишніх володарів і дати воєн між ними, і множать у голові великі числа… Але не мають гадки про те, що таке Світ, і, замість того, щоб робити його стійким, ще більше розхитують і без того кволу реальність. Мережа — братство тих, хто мислить ясно, дивиться прямо й чітко пов’язує причину й наслідок. От чого я намагалася навчити цих дітей, але батьки вирішили, що я дарма забиваю їм голову.

— І що було далі?

— Я втратила свою школу, учні розбрелись, і Мережа стала коротшою на одне гніздо.

Вона кинула у вогонь поліно, і хмара іскор відокремила її від співрозмовника.

— І світло, як і раніше, мерехтить, — сказала стара. — І сонце мерехтить на поверхні води. Сто подій відбуваються з кожним з нас щосекунди. Усоте спитаю, а ти промовч, стократ дорожче це мені…

— Що?!

Вона похитала головою:

— Нічого… Інші люди виявилися сильніші за мене, і вони продовжують тягти Мережу. З півночі, від Білої Школи, і з півдня, від Золотої, наростають гніздо за гніздом. Я бачила, як діти підростають і прив’язують листи до поштових птахів. Щоразу я бажала їм удачі.

— Я теж їх бачив, — сказав Стократ. — Слухайте, ану ж…

— Я про це думала, — вона прочитала його думку, перш ніж він устиг сказати. — Скільки, ти кажеш, тепер років Світ? Вісім? Рано — до чотирнадцяти у Високу Школу не беруть.

Потріскувало багаття.

— Я весь час про неї думаю, — зізнався Стократ. — Про те, що її чекає. Про те, що я повинен зробити, щоб її врятувати… не тільки від смерті, але від чужої жорстокості, від жаги влади… і від своєї непомірної турботи. Я сплю — і бачу вві сні, як замикаю її, як роблю тільки своєю, як не дозволяю порошині впасти на її шкіру… Що мені робити з маленькою Світ, і що робити з тією дівчиною, яка з неї виросте?!

— Ти знаєш майбутнє, — помовчавши, сказала стара. — Ти можеш його змінити.

Цей вечір Нора запам’ятала до смерті. Діло було пізньої осені, на обідньому столі горіли свічки, їхні високі язички майже не тремтіли. Нора сиділа навпроти брата, брат щойно легенько стукнув її ногою під столом і очима вказав на батьків.