— Нічого, вигребемо. Отже, коли всі зайдуть, біжи через сад за хату. Там біля стіни драбина стоїть, вона веде на горище. Залазь, там повинні бути якісь старі ковдри чи тілогрійки. Сховайся там і чекай, ми прийдемо.

— А як туди хтось полізе?

— Баба моя на горище нечасто лазить. Вперед, часу немає!

Клава Король кивнула і, ледь кульгаючи — все ж тіло затерпло, — побігла і зникла за парканом.

Далі все йшло, як мало бути. Живіт у Максима перестав боліти так само раптово, як почав. Він чесно відсидів у туалеті, час від часу доповідаючи татові про своє самопочуття. Більше, ніж п'ятнадцять хвилин він не ризикнув тягнути свою виставу і від усієї душі сподівався, що за цей час Денис впорається зі своїм завданням.

Потім, не зважаючи на те, що в Пирятині гості перекусили і ніхто, крім Максима, від цього не постраждав, господиня посадила всіх за стіл довкола величезного полумиска з варениками, звареними на пару. Поруч примостила череп'яний полумисок із густою сметаною, чим остаточно вклала на обидві лопатки Білана-старшого. Від вареників вона звільнила лише Максима: напоїла його терпким та гірким відваром і дала кілька чорних сухариків. Хоча запевнила тата — до вечора хлопець зможе їсти, як усі люди. А за десять днів вона його вже точно відгодує. Кволі спроби Білана-старшого розказати, що його син не голодує, не були почутими.

Звали хазяйку Галина Леонтіївна. Так називати себе вона категорично заборонила: це в паспорті записано, а люди паспортів не читають. Інакшого звертання, ніж баба Галя, вона не визнавала. З того, як вона через кожних три сказаних речення робила Денисові якісь зауваження, Максим зрозумів — бабуся свого онука дуже любить. І шкодував, що його власна бабуся, від якої в спадок лишилася Бабусина Хата, померла, коли він тільки йшов у перший клас.

Попивши чаю з вишневих гілочок, Білан-старший почав збиратися. Аж тепер витягнувши речі з багажника і навіть не звернувши увагу на те, що вони стоять якось інакше, він потиснув синові руку, наказав бути чемним і попросив триматися наступних десять днів. На що баба Галя сказала:

— Та вже лишайте його надовше! Чого хлопцеві ото в Києві молоко з кульків сьорбати!

Усі засміялися, і на цій радісній ноті тато поїхав назад.

Свої речі Максим заніс у невеличку кімнатку, де вміщалося лише старе широченне ліжко і два дерев'яних старомодних стільці. Білан, передбачаючи найгірше, поцікавився:

— Ми з тобою тут спати будемо? Удвох? На одному ліжку?

Черненко розвів руками.

— Звиняйте, шановний колего! Окремих номерів для вас не передбачено, — і побачивши, що до такого повороту подій Максим виявився не готовий, заспокоїв: — Насправді воно складається з двох частин. Це їх зсунули для зручності. Розсунути запросто, тільки вільного місця в цій кімнаті після того лишиться ще менше.

— Чорт з тобою, — махнув рукою Білан. — Сьогодні вже поспимо так, а далі розберемося. Де Клава?

— На горищі. Там тихо і темно.

— Погодувати б її...

— Я теж про це подумав, — кивнув Черненко. — Тільки почекай — баба Галя малих зараз до річки поведе. Там у нас діти місцеві граються і тутешні бабці язики чешуть. Тоді спокійніше буде. А зараз треба просто глянути, як вона там.

Замість того, аби вийти крізь двері, Денис прочинив вікно, яке вело в садок, спритно вистрибнув і махнув рукою Максимові. Той не забарився. І ось вони вже піднімалися східцями драбини на горище.

— Це ми! — голосно промовив він про всяк випадок, аби Клава заспокоїлася. У відповідь хлопці почули несподіване:

— Прошу, заходьте.

Запрошення прозвучало так, ніби дівчина запрошувала до себе в квартиру. Максим, незважаючи на серйозність ситуації, не стримався — гмикнув. Хлопці просунулися всередину горища. Світло проходило крізь прочинені двері та віконечко під самим дахом. Його не вистачало, та очі швидко звикли до півтемряви.

Виявляється, там зберігалися не лише старі куфайки та драні ковдри. У найбільш дальньому і темному кутку, під балдахіном із павутиння, на якому де-не-де теліпалися необережні мухи, лежала панцирна сітка від металевого ліжка. Де вона взялася, хто раніше на ньому спав і хто, зрештою, затяг це одоробло сюди, Денис не знав. Він навіть забув про існування цієї сітки, хоча регулярно лазив на горище і навіть виношував мрію переобладнати його згодом на свою літню резиденцію.

Розгрібши порошні ковдри, а потім вимостивши ними панцирну сітку, втікачка примостилася на цьому ложі й, судячи з усього, відчувала себе в безпеці. Вона навіть посунулася, даючи хлопцям можливість присісти поруч.

— Як ти тут? — запитав Денис.

— Краще за всіх, — відповіла Клава.

— Їсти хочеш? — бовкнув Максим.

— А ти як думаєш?

— У критичних ситуаціях у людей загострюється почуття голоду, — пояснив той. — Я це десь читав.

— А ти ніде не читав, як себе поводять викрадені доньки мільйонерів, коли їм вдається втекти від своїх викрадачів? — поцікавилася Клава.

Хлопці перезирнулися.

— Хто донька мільйонера? Ти?

— Не схожа? — Клава провела рукою по несвіжій білій і, як вони тепер роздивилися, завеликій для неї футболці. — А як ви думаєте, кого в нас викрадають? Дітей шкільних вчителів математики, аби дітям викрадачів не ставили поганих оцінок за чверть?

Максим підсунувся ближче.

— Знаєш, Клаво, мені здається, час нам усе розказати.

Клава вмостилася зручніше, підібгавши під себе ноги.

— Знаєте, хлопці, — промовила вона, — насправді особливо розповідати нема чого.

— Отак! — вигукнув Денис. — Ми, можна сказати, зі шкіри пнемося, мізки наші аж киплять, так ми хочемо тобі допомогти. А воно бачиш як: нема чого розказати.

— Хто тебе вкрав, де і коли? — суворо поцікавився Максим.

— Якщо я скажу — це щось змінить? — уперлася Клава.

— Отже так, — рішуче сказав Білан. — Гратися в шпигунів ми тут не збираємося. Чому ти нічого не хочеш говорити — мене насправді не обходить. Його, — він кивнув на Дениса, — тим більше. Ти сидиш на горищі хати, де живе Денисова бабуся. Вона, судячи з усього, жінка незла, але ділова. Один із нас лишається з тобою. Другий гукає бабу Галю, і дуже скоро тут буде дільничний міліціонер. Хто така Клава Король і від кого вона тікає, розбиратися будуть без нас. Годиться?

Клава перевела погляд із Білана на Черненка, тоді знову подивилася на Білана.

— Не годиться. Саме тому я поміняла свої плани, коли побачила: в машині, під яку я кинулася, аби врятуватися, є не лише дорослі дяді й тьоті. Мені здалося, що з такими, як сама, я швидше знайду спільну мову, ніж із ними. Бо доросла людина, дізнавшись, хто я така і що зі мною сталося, відразу викличе міліцію. їх не переконаєш, що цього робити не можна ні під яким приводом. Один дзвінок у міліцію — і все пропало.

— Не розумію, — труснув головою Максим. — Одне діло, коли викрадачі попереджають рідних жертви: мовляв, не повідомляйте міліцію, гірше буде. І зовсім інша справа, коли викрадена людина примудрилася втекти. До речі, ми й далі не знаємо, хто на тебе полює і звідки ти втекла.

— Поки міліція нічого не знає, він у безпеці, — зітхнула Клава.

— Хто? — майже хором запитали хлопці.

— Мій батько.

— Стоп, — Денис виставив перед собою праву руку долонею вперед. — Ти казала, що твій батько — мільйонер.

— Я цього не казала, — похитала головою дівчина. — Я сказала, що донька мільйонера. А це не одне і те ж. Мене всиновив пан Руслан Коцюба. Він банкір, у нього багато мільйонів, він шість років тому одружився з моєю мамою. А мій справжній батько — Микола Король. Його завжди називали невдахою. Насправді він художник, дуже талановитий. Так кажуть, хоча я в цьому нічого не розумію. Король кілька разів намагався просто зустрітися зі мною, поговорити. Але Коцюба категорично заборонив йому це робити.

— І тому справжній батько наважився на відчайдушний вчинок — викрав тебе, — зробив висновок Максим.