Ев Семенюк

Безсмертні

Для Вікторії Руденко

Частина перша

∞ Безсмертні

Сум і невідь. Бентежність та розчарування. Похмурість. Страх, який уявити важко, а іноді й зовсім неможливо. Здається, кожну людину хоча б раз за життя охоплюють такі почуття. Вони зринають, коли хочеться знати більше інформації про те, що тебе очікує в майбутньому, коли будні сповнені подіями, про які ти не здогадувався, не міг уявити, якими наслідками вони для тебе повернуться. Та цього разу сумніви мене огорнули в зовсім нетиповій ситуації. Та про це пізніше…

Мене звати Версель Томпсон. І цю історію ви почуєте з моїх вуст.

Версель… Таке незвичне ім’я для пересічного студента економічного коледжу, який не мав мрій, який постійно болісно страждав від нестерпного стресу. Мама казала, що назвала мене на честь дідусів Вернарда і Села. Поєднала їхні імена й отримала моє. Мати померла три роки тому від раку легенів, а тато… Тато останні три роки ходить на могилу до матері, постійно намагаючись переконати себе у її, як я кажу, воскресінні. Мабуть, це говорить про їхнє велике кохання, а можливо… Що тато звихнувся, збожеволів… Що я таке кажу. Невже то я звихнувся? Стільки заплутаних думок у голові, стільки різних припущень і здогадів, стільки питань без відповідей. Нескінченність марень і примарних сподівань… Досить! Зупинись! Потрібно зібратися, завжди пам’ятати, ким я був спочатку, що пережив і ким я є тепер.

Отже, студент, економіка. Так, економіка! Думаю, мама б не схвалила мій вибір спеціальності. Пропрацювавши двадцять років в офісі, вона казала, що якби мала інший шанс чи інше життя, нізащо б не була економістом, обирала б професію, яка давала можливість подорожувати світом, ніколи не нудьгувати… Смішно й подумати, адже тепер я знаю напевне, що вона не вчинила б інакше, не вибрала іншої спеціальності… Та це неважливо… Тепер все стало неважливим. Все, що мало для мене значення… Мої друзі, досягнення та переконання, вони – неважливі! Я маю… Мав небагато друзів. Вони безцінні, всі такі рідні, а я з ними навіть не попрощався, не сказав їм ні слова. Але ж не мав нагоди, не мав часу, не був… Все… Вистачить цуратися першорядної теми! Моє життя було сповнене даремних надій, я й сам знав, що так більше жити не зможу. Я не сумую за ним. І тим краще, що воно закінчилося.

Пам’ятаю той день. День мого нового народження і водночас день моєї наміченої смерті. Двадцять п’ятого листопада я прокинувся в гуртожитку у своїй кімнаті дуже рано. Ще о такій порі ніколи не підіймався: була п’ята година, надворі було темно. Не збудивши свого сусіда, розуміючи, що більше не засну, я заварив собі велику чашку кави. Став біля вікна цієї невеличкої кімнатки, посьорбував гарячий гіркий напій. Мій погляд зупинився на дереві з сусіднього парку. Мені здалося, що когось помітив на ньому, таємнича постать сиділа на гілці кремезного дуба.

-Ти вже прокинувся? – відволік мій погляд від вікна вже не дрімаючий співмешканець.

-Вибач, я тебе розбудив? Я не хотів…

-Еге ж, кого ж це буде хилити на сон, якщо в нього сьогодні залік з економ аналізу! – перебив він.

Але на навчання мені було зовсім начхати. Я знав, що сьогодні цей осінній день стане для мене не таким, як завжди. Причиною цьому слугувала не банальна економіка. Коли я поглянув ще раз на старий дуб, нікого на ньому не помітив. Мені здалося, що через «манію величі» цього дня, сам вигадав собі образ на дереві, як інтригуючий початок визначної події.

О сьомій годині почав збиратися. Джош, мій сусід, сьогодні не підвозив свою дівчину на роботу, тому запропонував підкинути мене до коледжу. А в мене немає дівчини… Ніколи не було, і навіщо це. Навіщо потрібна особа, яку ти кохатимеш. Будучи нещасним у цьому світі, ти не зробиш її щасливою. Я взагалі вважав, що моя присутність на планеті безглузда, це ніби не мій світ, не світ, у якому живу я… Ще не готовий жити в такому світі… Він дивний та чужий у моєму розумінні… Так! Цей день був днем моєї смерті. Збираючи до портфелю книги й інше приладдя, я за одне кинув туди велику кількість різних медичних пігулок та магнітну картку з усіма своїми заощадженнями. Картка – аби зробити цей день незабутнім, пігулки – аби зробити його останнім. Саме двадцять п’ятого листопада я мав нагоду переконатися, яку ж силу волі маю: чи вчиню те, що планував цілий рік.

Джош висадив мене напроти коледжу і сам подався паркувати машину. Я мовчки стояв, дивився на навчальний заклад востаннє, примушував себе йти у цю всезнаючу будівлю. «Нехай у моєму житті існуватиме останній зданий залік, це виконане діло, як це кепсько не звучить». Я крокував не швидко, поспішати нікуди. На мене лячно було глянути: йшов до коледжу, ніби на похорони. Вираз обличчя був настільки серйозним, що ще б трішки і я почав виголошувати промову на честь небіжчика. Аж раптом із-за правого вугла будівлі коледжу вибігла якась навіжена, вона запізнювалась на заняття. Щоб не дати їй збити себе з ніг, я зробив крок назад. Спіткнувся. Я впав на дебелого хлопця, що йшов позад мене.

-Вибач, будь ласка, – промовив підводячись.

-Нічого страшного, – відповів він, посміхнувшись доволі неприємно. – У тебе щось випало з сумки.

-Я й не помітив… – пробурмотів, дивлячись на портфель, який валявся на асфальті та конспект з економіки, що лежав поруч нього.

Хлопець підняв конспект, я підняв портфель, протягнув руку забрати в нього зошит, а зухвалець раптово кинув його у смітник, що знаходився неподалік.

-Ти що робиш? – вигукнув, дістаючи конспект з урни.

-Навіщо він тобі?

-Як це розуміти? – скипів.

-Ти не вб’єш себе, якщо не завершиш останню справу?... Цього разу, я так розумію, збираєшся скласти залік? – прошепотів він зухвало, підійшовши до мене ближче. – Завжди одне й те ж. Ні, щоб просто повеселитися, а потім наїстися своїх пігулок чи напитися отрути, чи що в тебе там на цей раз.

Я остовпів, а доки надумав, що потрібно спитати у незнайомця, він швидко відвернувся. Стояв до мене спиною, розглядаючи вулицю та коледж.

-Можна і без заліку! – сам здивувався, коли кинув йому таку відповідь, та ще й так крикнув, що добре було чути всім довкола.

Страх огорнув мене тієї миті, але чого… Того, що хтось знає? Ні… страх того, звідки він це знає?

-Бо ми з тобою вже бачилися, – сказав він, а я ще не встиг поставити питання до цієї відповіді.

-Хто ти, де ми з тобою бачилися? Я вперше тебе бачу… Як ти довідався? Я…. Я збожеволів? – трохи тихіше почав говорити, бо довкола люди почали кидати неприємні погляди, а я не бажав у такий важливий для мене день привертати увагу.

-Ти вщипни себе!

-Навіщо?

-Переконайся, що ти не спиш.

-Сплю… – і вщипнув себе. Я не спав…

-Мене звати… Але марно тобі казати моє ім’я, ти його й без цього знатимеш… Колись… Проте не вішай носа, ти все одно помреш, як не крути, – він сказав і на його губах з’явилася ледь помітна посмішка… Він, ця неприємна, як мені здавалося, людина, був одягнений у чорне пальто, стояв, дивлячись мені в очі, непорушно. Я б навіть сказав велично, як експонат видатного полководця в музеї. Лишень стояв, незрозуміло чого очікуючи.

-Слухай, не знаю звідки ти знаєш про те, що хочу… Померти… Але це лише моя справа… Був би вдячний, якби ти мовчав… – в цю мить я замовк, дещо згадавши.

Я дуже люблю забувати про свої проблеми, втікати від них, щоб не пам’ятати жодної їхньої деталі, ні про що не думати, нікуди не поспішати, поринути в інший світ, у потойбіччя, в якому не існує сумнівів у тому, що ти робиш… Ви здогадуєтесь про що кажу… Ви не помилилися: я закоханий у випивку так сильно, що іноді, добре нагулявшись у п’ятницю з друзями, на суботній ранок у моїй голові залишаються ледь мерихтіючі постаті з бару. Кожну суботу мій найкращий друг – похмілля. Одного разу під ранок я прокинувся не в кімнаті гуртожитку, а в поїзді, що прямував у інше місто – оце добряче ж набрався. Згадавши про своє захоплення, не мав сумнівів, що, скоріше за все, цей чудернацький хлопець почув про мої плани на майбутнє у якомусь генделику. Я, затятий п’яниця, закладаюся, що бовкнув йому зайвої інформації ненароком, але не пам’ятаю цього. Все стало зрозумілим. Відштовхнувши мого п’ятничного слухача плечем, припинив звертати на нього увагу, пішов до коледжу. Останнє, що йому сказав йдучи: