«Що я роблю?.. Чи з моєї голови витекли мізки? Так не можна! Це неправильно! Дівчина жила без батьків. Напевно, натерпілася вдосталь! Я не можу її скривдити! У чому її вина? За що вона таке заслужила?.. Я б ніколи не нашкодив сироті! Не можу її вбити лише за те, що може втратити душу, про яку сама не знає! Не буду цього робити й іншим не дозволю!» – ці факти збуджували, непокоїли, дратували.
Покинувши квартиру Авері без жодних доказів своєї присутності в ній, тримав ціль у аеропорт. Я гадав, що удома змушу Престона не вбивати нещасну сироту, хоч не вірив у його поблажливість. Тоді я так вважав, ймовірно, бо відтягував момент зізнання самому собі, що не зможу втекти від свого прокляття. Всі мене переконували: «Так має бути!». Все одно їм не вірив! Я уявити собі не міг, що та мила з вигляду дівчина за кілька днів стане моєю, як казав Адам, найпершою ідеєю. Ідея полягатиме у її захисті! Там, у квартирі, я заприсягся, що нікому не дам її скривдити, моя клятва стала сильнішою за мій розум. Сила безсмертного, що мав, тепер вся була сконцентрована на єдиній миті – не дозволити жодному скривдити дівчину! «І нехай хтось лишень наважиться пальцем її доторкнутися!»
Частина третя
∞ Людина
Повертаючись додому, я декілька разів уявляв нашу розмову з Престоном. Намагався вгадати, які він поставить запитання, відшукував до них найкращі відповіді. «Як можна переконати відданого своїй справі безсмертного зробити виняток для бідолашної дівчини?» Мені було ніяково. Напевно, інші мої соратники колись намагалися змусити Еквіджа пощадити своїх жертв нашого безжального прокляття. Я знав, що не маю жодних шансів отримати його згоду не вбивати Авері, але, як то кажуть, надія помирає останньою.
Я вийшов з таксі. На порозі будинку чекала уся моя нова сім’я. Еллі підозріло визирала з-за спини Екона. Вона здогадувалася, що сталося, від самого початку знала, що мені не під силу зробити це. Решта вартових сподівалися почути «позитивні» результати моєї самостійної поїздки. Еквідж підійшов перший:
-Як воно?
-А ви як гадаєте? – відповів йому і похилив голову.
-Це не відповідь! Ти виконав завдання? – він взяв мене рукою за плече, глибоко зазирнув у очі.
-Я не зміг…
Престон відвернув свій погляд. Ми простояли мовчки півхвилини.
-Через годину чекаю у своєму кабінеті! Відпочинь трохи. – Еквідж не кричав, не був здивований, відпустив моє плече і рушив назад до будинку.
Вартові зрозуміли, чим закінчилася моя поїздка. Не стали навіть втішати, вони знали, як тяжко мені зараз, і не хотіли напосідати. Я стояв напроти маєтку, не міг зрушити з місця. Усі, крім Еллі, розійшлися займатися своїми справами. Дівчина вовтузилася на ґанку розчаровано споглядаючи на мене. Раптом чорнявка почала повільно наближатися, вона йшла так неохоче, ніби хтось пнув її в спину. Вона не хотіла мене зараз бачити, але щось штовхало, наказувало їй приголубити, заспокоїти мене. Еллі міцно схопила у свої обійми. Не відпускала декілька хвилин. Вона лише промовила, що все буде добре, а потім покинула самого надворі. Досі не міг зрушити з місця. Простояв у такому незручному стані цілу годину, прислуховуючись до співу пташок, споглядаючи на небо, роздумуючи над подіями минулої ночі.
Я зайшов до кабінету Престона, присів у крісло. Еквідж устав з-за столу. Попрямував до вікна. «Невже я такий йому огидний, що він не може і глянути на мене?»
-У тебе немає іншого виходу, окрім як повернутися назад та закінчити розпочате! – промовив він, дивлячись крізь вікно на подвір’я.
-Але я не можу цього зробити… Не можу вбити… – тихо відповів.
-Ти можеш вбити, це твоє призначення! Ти народився з цим у крові! – продовжував стверджувати.
-Ви не розумієте…
-Не розумію? – трохи почав лютувати суворий наглядач. – Це ти ще не встиг зрозуміти, як важливо те, що робимо! Ми зберігаємо душі цим людям! Ми рятуємо їх! Усе своє життя я захищаю смертних! Ми надаємо їм право жити у мирі та злагоді. Ти ще не уявляєш, наскільки все серйозно, але, повір мені, колись зрозумієш. А поки все, що тобі доручено робити– виконувати справи, для яких ти існуєш…
-Ви не бачили цю дівчину… – ледь чутно промовляв. – Її життя не солодке. Вона не має батьків, працює цілими днями, аби допомогти іншим. Авері – гарна людина! Не заслуговує на такий кінець!
-Тільки не кажи, що спілкувався з нею!
-Ні, я півдоби спостерігав…
-І ти гадаєш, що знаєш про неї все? – з подивом зиркнув на мене Еквідж. – Моя тобі порада: коли завтра знову намагатимешся її вбити, не думай про те, яка вона людина! Думай, що роблячи свою справу, допомагаєш людству і їй у тому ж числі!
-Що ви таке кажете! – не стримався й підійшов до нього. – По-перше, я не полечу туди знову. По-друге, я досі не можу повірити, що своєю справою ми комусь допомагаємо. Я не робитиму цього!
-По-перше, якщо не зробиш ти, то вимушений буду віддати твоє завдання іншому, адже час іде, а в нашому випадку, чим раніше – тим краще!
-Ти не посмієш! – лютував я.
-А по-друге, певен ти знаєш, що наша справа важлива, та не маєш бажання собі у цьому зізнаватися. Довірся мені – ми робимо добро, хоч у це важко повірити. Таке життя! Воно не лише веселе, іноді воно сповнене тяжких обов’язків…
-Я не буду…
-Будеш! – перебив мене Престон. – За шість годин у тебе літак, я вже все влаштував! Підготуйся! Можеш бути вільний.
-Ця дівчина варта кращого! – сказав і самому стало дико – після слів Еквіджа я був готовий повернутися назад, але не знав для чого, чому. Не був здатен вбити її. Проте й не хотів, аби він доручив комусь іншому зчинити це... Напевно, мені лишень хотілося побачити її знову.
-Не прив’язуйся до жертви, вона – лише завдання! Його ти маєш виконати самостійно. Не зробиш – я вимушений буду попросити Кеффа! Можеш бути вільний! Готуйся до повторного відрядження!
Стільки багато ще хотів сказати Престону, але стремління говорити з ним зникло. Знав, що його не переконаєш, знав ще до того, як увійшов до кабінету. Залишив Еквіджа самого. Швидко крокуючи, я йшов до своєї кімнати.
У будинку тишина, його мешканців не було ні видно, ні чутно. Підійшовши до своїх хоромів, відчув за дверима силует вартового. Гадав, що то була Еллі. Помилився. На моє здивування посеред кімнати непорушно стояла Террі у готовності щось мені повідати, дати пораду. Я зачинив за собою двері. Кинувши сумку з речами на підлогу, присів на своє ліжко.
-Еллі каже, що ти не виконаєш завдання… – сумно промовила Террі.
-Скоріше всього, ні… – впевнено сказав, і вона, прикусивши свою губу, сумнівно кивнула головою вниз.
-Від призначення не втекти, – мовила далі. – Я переконана, що ти від Еквіджа вже чув усе, що я тобі хотіла б розповісти… Та він ніколи не робив того, що доводилось мені робити. Я знаю, як це виглядає насправді. Спочатку ти себе зненавидиш, проклянеш день, коли дізнався правду, запитаєш себе «Чому я?». Прийнявши пост вартового одразу після Кеффа, в мене не було тієї підтримки, яку маєш ти…
-Річ не в підтримці! – перебив Террі.
-Мовчи! – гримнула на мене. Вона продовжила говорити дуже тихо, навіть присягаюся, що їй було болісно мовити, хоча й безсмертні не відчувають болю.– Не говори нічого, просто слухай… Моїм першим завданням була маленька дівчинка, смертний вік якої складав сім років. Я благала Престона облишити її… Тиждень намагалася змусити себе її вбити. Потім вмовляла Еквіджа віддати Кеффу справу. Минуло двадцять п’ять днів відтоді, як Престон доручив зробити це мені. Двадцять шостого дня я купила щурячої отрути і зготувала ті вбивчі пряники… Дорослі завжди кажуть дітям, аби вони нічого не брали у незнайомців, але коли малі залишаються самі, коли вони гуляють на подвір’ї без нагляду, вони забувають настанови старших. Берелі розповідав, що найдорожче на світі – малі створіння, яких ми й захищаємо, проте він не розповідав, у який спосіб… Я підійшла до маленької Мелінди, коли вона бавилася з ляльками біля дерева неподалік будинку, і віддали їй пряник… Сказала, що він найсмачніший у світі. Мала шкода посміхнулася, відразу ж схопилася його їсти… Годиною пізніше справу зроблено. Я дочекалася і перевірила відсутність серцебиття... Мені було невимовно тяжко, шкода малечу, але як не намагалася заплакати – не зронила жодної сльози, жоднісінької… Я пам’ятаю, як кричала, лютувала, не могла себе контролювати та по дорозі до тодішньої оселі вартових знищила декілька торгових прилавків. Пройшло ще пару років, я звикла… Крім цих завдань, у вартових є багато роботи. Я бачила таке, що й собі уявити не можеш. Я знаю, заради чого ми вбиваємо людей… Вважала, що Еквідж любить розповідати казочки про цю величну справу, але вона насправді набагато важливіша, ніж уявляла!