Дівчинка з рудими кісками, що сиділа посередині, підвелася й підійшла до огорожі. Двоє інших дітей неквапом рушили за нею.

— Ти що, не маєш язика? — спитав прибулий, не чекаючи, поки дівчинка наблизиться. — Ця руїна справді зветься вілла "Хованка"?

— Дай мені подумати, — відповіла руда дівчинка й наморщила лоба. — Це не краєзнавчий музей і не стародавня могила. Ага, тепер я знаю! — вигукнула вона. — Це вілла "Хованка"!

— Відповідай по-людському! — гримнув на неї вишуканий добродій і вийшов з машини. Він про всяк випадок вирішив докладніше оглянути садибу. — Можна, звичайно, розвалити цю халупу й збудувати новий дім, — промурмотів він сам до себе.

— О, то зразу ж почнімо! — вигукнула руда дівчинка і спритно відірвала від будинку дві дошки.

Вишуканий добродій не слухав її. Діти його взагалі не цікавили, а тепер він ще й мав на думці щось інше. Садок, хоч який занедбаний, такого сонячного дня здавався гарним і затишним. Якби збудувати новий дім, скосити траву, поробити стежечки й розпланувати грядки, то тут могла б мешкати навіть дуже значна особа. І вишуканий добродій вирішив купити віллу "Хованка".

Він озирнувся навколо, шукаючи, що ще можна поліпшити. Звичайно, ці старі замшілі дерева треба буде повикорчовувати. Він невдоволено глянув на товстого сучкуватого дуба з крислатою верхівкою.

— Його я спиляю першого, — впевнено сказав він.

Гарненька дівчинка в блакитній картатій сукенці зойкнула і злякано мовила:

— Пеппі, ти чуєш, що він каже?

Але руда дівчинка безтурботно стрибала навприсідки, як жаба, по садку.

— Так і зробимо, спиляємо цього дуплистого дуба, — знову сказав сам до себе вишуканий добродій.

Дівчинка в блакитній сукенці благальне простягла до нього руки.

— О, не пиляйте цього дуба! — сказала вона. — На ньому так гарно лазити. І в ньому є дупло, в яке можна сховатися.

— Дурниці, — мовив вишуканий добродій. — Ти, мабуть, і сама розумієш, що я не лажу по деревах.

Охайно зачесаний хлопчик також підійшов ближче і схвильовано сказав:

— На цьому дубові часто росте лимонад. І шоколад також. Кожного четверга. Не треба його пиляти.

— Слухайте, діти, мені здається, що ви надто довго сиділи на сонці і у вас запаморочилося в голові, — сказав вишуканий добродій. — Але це не моя справа, не я вас садовив на сонце. Я хочу купити цю садибу. Ви б мені не сказали, де можна знайти її господаря?

Дівчинка в блакитній сукенці заплакала, а охайно зачесаний хлопчик підбіг до рудої дівчинки, що й д4лі вистрибувала по садку, і спитав:

— Пеппі, ти чуієш, що він каже? Чому ти нічого не робиш?

— Як це я нічого не роблю? — обурилася руда дівчинка. — Я стрибаю, аж мені млосно став, а ти кажеш, що я нічого не роблю! Спробуй пострибати сам і побачиш, чи це так легко.

Вона підвелася й підійшла до вишуканого добродія.

— Мене звуть Пеппі Довгапанчоха, — відрекомендувалася вона. — А це Томмі й Анніка. — Пеппі показала на своїх друзів. — Ми до твоїх послуг. Може, треба розвалити будинок, чи спиляти дерево, чи зруйнувати щось інше? Ти тільки скажи, і ми все зробимо.

— Мене зовсім не цікавить, як вас звати, — сказав вишуканий добродій. — Я хочу тільки знати, де можна знайти господаря цієї халупи. Бо я вирішив купити її.

Руда дівчинка, що назвала себе Пеппі Довгапанчохою, знов застрибала, як жаба.

— Господаря тим часом немає, — мовила вона, завзято стрибаючи навколо вишуканого добродія. — Але як ти сядеш і почекаєш, то господиня прийде.

— То це жінка? — вдоволено спитав вишуканий добродій. — Ця халупа належить жінці? Тим краще. Жінки не розуміються на продажу. І можна сподіватися, що я куплю садибу за безцінь.

— Так, можна сподіватися, — мовила Пеппі. Поблизу не було жодної лавки, тож вишуканий добродій обережно сів на східці веранди. Мавпочка неспокійно бігала поруччям туди й назад. Томмі й Анніка — милі, чепурні діти — стояли віддалік і злякано дивилися на прибульця.

— Ви тут мешкаєте? — спитав той.

— Ні, ми мешкаємо в сусідній віллі, — відповів Томмі.

— Але приходимо сюди щодня гратися, — несміливо додала Анніка.

— Ну, цьому я відразу покладу край, — сказав вишуканий добродій. — Я не хочу, щоб дітлашня гасала по моєму садку. Немає нічого гіршого за дітей.

— Я теж так думаю, — мовила Пеппі. — Всіх дітей треба постріляти.

— Як ти можеш так казати? — вжахнувся Томмі.

— Так, так! Усіх дітей справді треба постріляти, — сказала Пеппі. — Але ніхто тих поганих дітей не постріляє, бо тоді не виросте жодного гарного дядька. А без дядьків хіба можна обійтися!

Вишуканий добродій подивився на руді кіски Пеппі й вирішив трохи розважитися, щоб не було нудно чекати.

— Знаєш, чим ти схожа на запаленого сірника? — спитав він її.

— Ні, не знаю, але давно хотіла довідатися, — відповіла Пеппі.

Вишуканий добродій боляче сіпнув Пеппі за косу.

— А тим, що і в тебе, і в сірника горить голова, ха-ха-ха!

— Чого тільки не наслухаєшся, поки оглухнеш, — мовила Пеппі. — А мені таке навіть на думку не спадало!

Вишуканий добродій знов приглянувся до Пеппі й сказав;

— Слухай, я, мабуть, ніколи не бачив бридкішої за тебе дівчини!

— Ох лишенько! — мовила Пеппі. — Але мені здається, що й ти не такий уже мальований красень, щоб на тебе люди задивлялися.

Вишуканий добродій ображено насупився, проте нічого не сказав. Пеппі хвилину мовчки дивилася на нього, схиливши набік голову, тоді спитала:

— А ти знаєш, чим ми схожі між собою?

— Чи ми схожі? — перепитав вишуканий добродій. — Думаю, що нічим.

— Ні, ми обоє великі хвальки. Тільки, цур, не я! — мовила Пеппі.

Томмі й Анніка тихенько пирхнули, а вишуканий добродій аж почервонів з люті.

— Ага, ти ще й пащекуєш! — крикнув він. — Зараз я тебе навчу, як треба поводитись!

Він простяг товсту руку, щоб упіймати Пеппі, але вона відскочила вбік, а наступної миті опинилась на дупластому дубі. Вишуканий добродій аж рота роззявив з подиву.

— То коли ти почнеш мене вчити? — запитала Пеппі, зручніше вмостившись на гілляці.

— Я почекаю, в мене є час, — відповів вишуканий добродій.

— Чудесно, бо я думаю просидіти тут до середини листопада, — мовила Пеппі.

Томмі й Анніка засміялися й заплескали в долоні. Але дарма так зробили. Бо вишуканий добродій уже не тямився з люті і тому, що не міг досягти Пеппі, схопив Анніку й закричав:

— То я навчу тебе! Мені здається, що тобі теж не зашкодить дати прочуханки!

Анніку зроду ніхто не бив, і вона заверещала з переляку. Раптом щось гупнуло — то Пеппі стрибнула з дерева й підскочила до вишуканого добродія.

— Стривай! — мовила вона. — Поки ти почнеш давати прочуханки, я краще тобі трохи помну боки.

Вона схопила товстого пихатого добродія і кілька разів підкинула вгору. Тоді понесла до машини й шпурнула на заднє сидіння.

— Мабуть, сьогодні ми не будемо валити халупи, відкладемо це на інший день, — сказала вона. — Бо я, бач, валю будинки раз на тиждень. Але не в п'ятницю. Цього дня з мене досить прибирання. В п'ятницю я замітаю, мию підлогу, а будинки валю в суботу. На все свій час.

Вишуканий добродій насилу пересів до керма і дав повний газ, щоб якнайшвидше втекти звідти. Він був і наляканий, і сердитий, і невдоволений тим, що не зміг поговорити з господинею вілли "Хованка". Бо йому дуже хотілося купити її і вигнати звідти ту поганющу дітлашню.

Дорогою йому трапився поліцай. Вишуканий добродій спинив машину й запитав:

— Ви б не допомогли мені знайти даму, якій належить вілла "Хованка"?

— Залюбки, — відповів поліцай. Він сів у машину й скомандував: — Повертайте до вілли!

— Ні, її там немає, — сказав вишуканий добродій.

— Є, я певен, — відповів поліцай.

Вишуканий добродій почував себе безпечно з поліцаєм, тому зважився знов поїхати до вілли "Хованка". Бо він хотів поговорити з господинею вілли.

— Он та дама, якій належить вілла "Хованка", — мовив поліцай і показав пальцем на будинок.