Лікар глянув на Пеппі, на її рожеві щічки, і сказав:

— Думаю, що ти здоровіша за багатьох дітей. І певен, що ти не хвора на брум.

Пеппі жваво схопила його за руку.

— Виходить, є така хвороба, га?

— Ні, немає, — сказав лікар. — І якби й була, то не думаю, що ти могла б нею заразитися.

Пеппі спохмурніла. На прощання вона зробила реверанс перед лікарем, Анніка також зігнула коліна, а Томмі вклонився. Діти пішли доконя, що був прив'язаний до лікаревої огорожі.

Поряд із садибою лікаря стояв триповерховий будинок. Одне вікно на верхньому поверсі було відчинене. Пеппі задерла голову й показала на нього пальцем.

— Мене зовсім не здивує, коли брум виявиться он там. Я вилізу туди й погляну.

Пеппі спритно полізла ринвою вгору. Опинившись на рівні вікна, вона сміливо гойднулася вбік і схопилася за підвіконня. Тоді підтяглася на руках і зазирнула всередину.

В кімнаті біля вікна сиділи й спокійно розмовляли дві жінки. Можна собі уявити, як вони здивувалися, коли раптом за вікном з'явилася руда голова й почувся голос:

— Я хотіла спитати, чи тут є брум?

Жінки зойкнули з переляку.

— Ох, лишенько, що ти кажеш, дитино? Сюди хтось заліз?

— Саме про це я й хотіла дізнатися, — ввічливо мовила Пеппі.

— Ой, може, він під ліжком? — закричала одна жінка. — А він кусається?

— Здається, кусається, — мовила Пеппі. — З назви наче видно, що в нього гострі зуби.

Жінки злякано припали одна до одної. Пеппі зацікавлено оглянула кімнату і врешті сумно сказала:

— Ні, його тут і сліду немає. Пробачте, що я вас потурбувала. Мені просто здалося, що треба заглянути й сюди, коли вже я випадково опинилась на цій вулиці.

Вона з'їхала ринвою додолу.

— На жаль, у містечку немає брума. Треба вертатися додому, — заявила вона Томмі й Анніці.

І діти повернулися до вілли. Зіскакуючи з коня перед верандою, Томмі мало не наступив на жучка, що ліз стежкою.

— Обережно, не розтопчи жука! — крикнула Пеппі.

Діти присіли, щоб краще роздивитися на нього. Жук був маленький і мав зелені крильця, що полискували, наче метал.

— Який гарний жучок! — мовила Анніка. — Цікаво, як він зветься.

— Це не хрущ, — сказав Томмі.

— І не гнойовик, — додала Анніка. — Та й не жук-рогач. Усе-таки цікаво, як же він зветься. На обличчі в Пеппі засяяла радісна усмішка.

— Я знаю як, — заявила вона. — Брум.

— Ти певна? — засумнівався Томмі.

— Думаєш, я не впізнала брума, як тільки побачила його? — мовила Пеппі. — Ти бачив коли щось бруміше за нього?

Вона обережно перенесла жука в безпечне місце, щоб на нього ніхто не наступив.

— Любий мій брумчику, — ніжно мовила Пеппі, — я добре знала, що колись таки знайду тебе. Але дивно. Ми ганялися за тобою по цілому містечку, а виявляється, що ти весь час сидів перед моєю віллою.

ПЕППІ ВЛАШТОВУЄ УРОК ЗАПИТАНЬ І ВІДПОВІДЕЙ

Одного дня довгі, чудесні канікули скінчилися, і Томмі з Аннікою знов почали ходити до школи. Пеппі все ще вважала, що вона вчена і без школи, тому вирішила, що ноги її там не буде, хіба що їй колись до смерті закортить довідатись, як пишуться слова "морска хороба".

— Але я ще ніколи не хворіла на морську хворобу, то поки що проживу, й не знаючи цього. А якщо я справді колись захворію на неї, то навряд, чи захочу знати, як вона пишеться, в мене буде інший клопіт.

— До того ж, у тебе ніколи й не буде морської хвороби, — сказав Томмі.

І це була правда. Пеппі довго плавала по морях, поки її тато став негритянським королем, а сама вона оселилась у віллі "Хованка". Але в неї ні разу не було морської хвороби.

Часом задля розваги Пеппі їздила на коні забирати Томмі й Анніку додому після уроків. Томмі й Анніка були раді, бо дуже любили їздити верхи. Та й не кожен учень мав змогу вертатися додому зі школи верхи на коні.

— Слухай, Пеппі, приїдь сьогодні по нас після обіду, — попросив якось Томмі, коли вони з Аннікою прибігли зі школи снідати на велику перерву.

— А й справді, приїдь, — сказала Анніка. — Бо сьогодні панна Русенблюм роздаватиме подарунки слухняним і пильним учням.

Панна Русенблюм, багата стара дама, що мешкала в тому містечку, хоч і трусилася над своїми грішми, але все-таки раз на півріччя приходила до школи й роздавала учням подарунки. Щоправда, не всім, о ні! їх отримували тільки дуже слухняні й дуже пильні діти. А щоб переконатися, хто справді слухняний і пильний, панна Русенблюм спершу влаштовувала дітям довгі іспити, а вже потім роздавала подарунки. Тому всі школярі в містечку завжди тремтіли перед нею. Бо як тільки їм треба було вчити вдома уроки, а їх вабило щось інше, приємніше, їхні мама або тато казали:

— Не забувай про панну Русенблюм! І таки було дуже соромно того дня, коли панна Русенблюм відвідувала школу, вернутися додому, до своїх батьків і молодших сестер та братів, з порожніми руками, не принести бодай монетки, якщо вже не торбинки цукерок чи штанців. Так, штанців! Бо панна Русенблюм дарувала убогим дітям і одяг. Але навіть найубогішій дитині дарма було сподіватися подарунка, якщо вона не могла відповісти на запитання панни Русенблюм — наприклад, скільки в кілометрі сантиметрів. Тому й не дивно, що всі діти в містечку жили в щоденному страху перед старою дамою. А ще вони боялися її юшки. Справа в тому, що панна Русенблюм веліла важити й міряти на зріст усіх дітей, щоб побачити, чи серед них немає надто худих і вутлих, яким начебто вдома дають замало їсти. І всім тим худим, вутлим дітям потім доводилося на великій перерві ходити до панни Русенблюм, де їм давали по цілій тарілці юшки. Це було б чудово, якби в ту юшку не сипали стільки якихось поганих крупів — від них аж рот злипався.

Сьогодні якраз був той день коли панна Русенблюм мала завітати до школи. Уроки закінчилися раніше, і всіх дітей зібрали на шкільному подвір'ї. Посеред подвір'я стояв стіл, а біля нього сиділа панна Русенблюм. На допомогу їй дали двох писарів, що записували всі відомості про дітей: скільки вони важать, як відповідають на запитання, чи вони вбогі і потребують одягу, яка в них оцінка з поведінки, чи мають вони вдома братів і сестер, яким теж треба одягу, ну і все інше, що хотіла знати панна Русенблюм. На столі перед нею стояла скринька з грішми й лежали цілі купи торбинок з цукерками, трикотажних штанців, шкарпеток і вовняних штанів.

— Діти, станьте в ряди! — крикнула панна Русенблюм. — У перший — ті, в кого немає вдома братів і сестер, у другий — ті, хто має одного брата чи сестру або двох, а в третій — ті, хто має їх більше як двох.

Панна Русенблюм любила в усьому лад, та й справедливо, що діти, які мали вдома багато братів і сестер, отримували більші торбинки цукерків, ніж ті, хто був у батьків сам.

І ось почався іспит. Ох, як тремтіли бідолашні діти! Бо ті, що не могли відповісти панні Русенблюм, спершу мусили ганебно стояти в кутку, а тоді йти додому без жодної цукерки для своїх менших братів і сестер.

Томмі й Анніка були добрими учнями, а однаково бант у Анніки тремтів, так вона хвилювалася, а Томмі, чим ближче надходила його черга, тим ставав блідіший. І саме тоді, коли він мав відповідати, в ряду, де стояли діти "без братів і сестер", почався якийсь рух. Хтось настійливо проштовхувався наперед. І це був не хто інший, як Пеппі. Вона відсторонила дітей біля столу й підійшла просто до панни Русенблюм.

— Вибач, але я спізнилася, — мовила Пеппі, — і не знаю, в котрому ряду стоять ті, в кого немає чотирнадцятьох братів і сестер, з яких тринадцятеро — малі бешкетники.

Панна Русенблюм глянула на неї дуже невдоволено.

— Стій тим часом тут, — мовила вона. — Та мені здається, що скоро ти перейдеш до тих, що ганебно стоять у кутку.

Писарі записали прізвище Пеппі й зважили її, щоб побачити, чи їй потрібна юшка. Проте виявилося, що для дармової юшки Пеппі треба було важити на два кілограми менше.

— Юшки ти не отримаєш, — суворо мовила панна Русенблюм.

— Щастить часом людям, — сказала Пеппі. — Тепер ще аби якось спекатися ласощів і штанців, то можна було б жити.