– Десять так десять, – мирно погодився Булась і попросив у Смереки – Дай води!

Хлопець з готовністю скочив на коліна, витяг з кишені повну фляжку води і подав Буласю. Андрій був невимовно радий, що ця людина, яку він так поважав і в глибині душі плекав надію стати схожим на неї, знову поруч з ним. Утяя хлопець не любив за сварливий характер і побоювався. А з Буласем йому було і цікаво, і якось надійніше. Бо що й казати, на серці в Смереки було трохи моторошно. Ніби збувалася нарешті роками вистраждана мрія помститися за батьків, але весь час його мучила якась непевність. Ось уже майже добу він провів на рідній землі, і земля немов погамувала його біль, сторожко мовчала, нічого не промовляючи його серцю, а він вдихав її запахи, ніжно пропускав крізь долоню гілля молодих смерічок і відчував, що все для нього тут давно знайоме і рідне.

Булась рвучко звівся на ноги, тягнучи за собою обох напарників.

– Досить розсиджуватись, – сказав їм рішуче, – а то справді потрапимо до рук чекістів… Потім відпочинемо! – І рушив у темряву по ледь вгадуваній стежині.

Над лісом повільно сходив повновидий, мертвотно білий місяць.

… Всім описаним вище подіям або передували, або йшли паралельно, іноді переплітаючись з ними, або наступали одразу ж після них, – інші, не менш важливі і складні. Боротьба проти українського націоналізму точилася на два фронти: за межами країни і безпосередньо на Україні, в їх західних областях. Треба було викорінювати бандитизм остаточно і назавжди.

Зустріч

Генерал виглянув з вікна свого кабінету і мимоволі задивився на сценку, що розігралася на перехресті двох широких київських вулиць.

Несподівано для такого раннього часу тут скупчилося чимало різного транспорту. Сердито здригалися кілька вантажних машин, стиха сигналили легкові, а серед них, наче слон на тісній арені, поволі поверталася автоцистерна, залишаючи на сухому асфальті темні калюжі води, що сріблястими цівками лилася з-над передніх коліс. Кирпатий водій люто крутив кермо, намагаючись об'їхати «Москвича», а той задкував від нього.

Незворушним у цьому гармидері залишався невисокий, підтягнутий міліціонер. Він підніс над головою руку, вийняв з рота сюрчка і щось гукнув до шоферів, вказуючи напрямок. «Москвич» ще швидше посунув до тротуару, цистерна рушила вниз – і все заспокоїлося. За кілька хвилин машини розбіглися у різні боки, залишивши на асфальті тьмяні лінії-сліди. Навіть вусатий двірник, втративши інтерес, повернувся спиною до вулиці.

«Ач, який вправний, – подумав генерал про маленького міліціонера. – Витяг головну ланку, а за нею розплутав увесь вузол». І знову заглибився у свої думки.

… Операція, яка тривала вже кілька років, відняла чимало сил і нервів і зараз вступила, мабуть, у вирішальну стадію. А втім, якою б важливою вона не здавалася, ця операція була лише однією ланкою у великому ланцюгу заходів радянських чекістів. І від успішного її завершення тепер залежав розвиток дальших дій розвідників групи «генерала Микитенка.

Генерал пройшов за свій стіл, зручно вмостився у кріслі. Він любив цей вранішній час, коли знайомий кабінет у ранковому світлі здавався ще затишнішим, ніж звичайно. На столі дрімали телефони, сонно поблискуючи відполірованими боками, не мигтіли на них сигнальні лампочки. І начальники підрозділів у цей час ще закінчували голитися або снідати вдома, не турбуючи свого шефа нескінченними і справді невідкладними справами.

Щоправда, старанний лейтенант Коробов був уже тут – генерал це знав, – але і він поринув у ранкову пошту і до заповітної хвилини не наважувався заходити до кабінету з паперами на підпис. Можна було ще з півгодини на самоті подумати. І робити це генерал любив або на ходу, міряючи кабінет короткими неквапними кроками, або ось так, у кріслі, машинально розмальовуючи чистий аркуш паперу силуетами людей і тварин.

Зібгавши і кинувши у корзину розмальований аркуш, генерал підвівся з-за столу і знову почав міряти відстань від вікна до сейфа, роздумуючи над деталями операції, пригадуючи і ще й ще оцінюючи кожного її учасника…

Теплий вітер доносив своєрідні запахи міста, ворушив завісу. Генерал зупинився біля вікна, знову задивившись на вправного регулювальника. Вулицями рухався потік автомашин, тролейбусів, автобусів – це була година «пік», місто починало свій трудовий день. Невеличкий міліціонер вправно і чітко працював на своєму посту, повторюючи красиві і звичні рухи. Машини з дедалі більшою швидкістю обтікали його з різних боків, а він тільки повертався, чітко спрямовуючи їх рух, виразними жестами ліквідуючи найменші затримки.

«Так, – промайнула думка, – треба дуже точно і чітко керувати, не втрачаючи й миті, правильно спрямовувати кожну дію…»

Хрипко бамкнув великий годинник, і кабінет сповнився глухим передзвоном. За останнім – десятим ударом двері прочинилися, і на порозі став лейтенант Коробов. «Їй-бо, стояв і чекав під дверима», – всміхнувся про себе генерал. Ад'ютант увесь наче виблискував: зірочки на погонах, черевики, навіть кінчик задерикуватого носа – все сяяло і відбивало світло. Лейтенант ввічливо клацнув каблуками, вітаючись. На його обличчі з рум'янцем аж до скронь застиг вираз стриманого жалю. «Я розумію, – здавалося, промовляли його очі, – що порушив хід ваших думок. Але порядок є порядок, і о десятій я повинен бути саме тут, а не деінде, бо ви самі цього вимагаєте…»

Лейтенант Коробов, правда, трохи хизувався своєю точністю, наслідуючи у цьому свого начальника. А чіткість, стриманість і точність генерала Микитенка були давно відомі всім співробітникам Міністерства державної безпеки. Ці риси його характеру і справді дуже допомагали в роботі, бо завжди і скрізь, за будь-яких умов створювали атмосферу діловитості.

Віталій Романович дружнім жестом простяг до лейтенанта правицю і коротко наказав:

– Учорашні розпорядження лишаються в силі.

– Слухаюсь, товаришу генерал.

– Чи все готове до зустрічі?

– Звичайно, Віталію Романовичу. Капітан Чигрин і Булась прилетіли до Києва сьогодні вночі. Об одинадцятій мають бути на дачі. Полковник Василенко згідно з вашим наказом чекає тут.

– Машину, лейтенанте, викличте за півгодини… поїдемо трохи раніше, – сказав генерал, глянувши на годинника. – А львівського гостя просіть до мене…

Начальник одного з управлінь Міністерства державної безпеки полковник Василенко ось уже кілька місяців жив у Львові, безпосередньо на місці керуючи операцією по знищенню націоналістичних банд, і тепер приїздив до рідного Києва, наче гість. Сьогодні приїзд Олексія Петровича був особливо важливим.

Він сидів у приймальні, обмірковуючи за звичкою наступну розмову з генералом. «Розповісти йому про те, як наші хлопці зустрічали сьогодні вночі Чигрина чи ні?» – думав полковник. Начебто і другорядна це деталь, але досить показова, якщо вдуматися.

Понад чотири місяці чекіст Сергій Чигрин виконував завдання, перебуваючи у банді. Звичним для оунівських бойовиків і зв'язкових стало його псевдо – Богун. І хоча за цей час не змінився колір його очей, великий з горбинкою ніс і характерний розріз на підборідді, друзі не одразу впізнали Чигрина. Щось невловиме сталося із зовнішністю капітана: ще більше обвисли кремезні плечі, трохи зігнулася струнка постать, а на свіжопоголеному обличчі пролягли різкі зморшки. Уважно придивившись до Чигрина, Василенко збагнув, у чому річ: тридцятирічний капітан за цей час постарів…

… Минули осінь, зима, весна, і літо вже спливає відтоді, як того пам'ятного дня до кабінету Василенка ввели крайового провідника Яроша.

Ярош сів на стільця, з веселою злістю глянув у вічі полковника…

– А що, запитувати будете?

– Авжеж…

– А про що?

– Не глузуйте, громадянине Ярош, чи як вас там, – обірвав його Василенко. – Відповідатимете на мої запитання щиросердо і повно. Тільки в цьому разі ви зможете розраховувати на пом'якшення своєї долі. Гадаю, що розповісти вам буде про що. Чи не так?