– Хальт! – заволав рудий німець, кидаючи недоїдене печиво і хапаючись за автомат, що відтягував пташину шию.

Іржі попустив віжки і, зіскочивши на землю, кинув їх Ірині.

– О, гер Шмульке! – Широко розвівши руки, він пішов назустріч фріцові. – Яка зустріч! Давненько вас не було на цьому вельми важливому посту…

– А, це ти знову із своїм сіном… – Бліда фізіономія німця витягнулася від нудьги і спеки. Очікуваної розваги не відбулося… – Не було, не було… – пробурмотів гер Шмульке. – А все через таких, як ти…

На обличчі Іржі закарбувався непідробний жах.

– Через нас?! Тобто ви хочете сказати, що через мене у вас, пане, були неприємності? Та боронь боже, я ж поважаю вас, як рідного.

– Авжеж! – перебив балакучого словака Шмульке. – Їздять тут всякі із своїм вином… – І він тоскно подивився на чисте, без єдиної хмаринки небо. – Та хіба ж втримаєшся у таку спеку!

Іржі співчутливо зітхнув, а потім довірливо схилився до веснянкуватого вуха:

– Можу порекомендувати, гер Шмульке, – божественний напій, нектар! – і витяг з бокової кишені брудних штанів невеличку пляшку. – Освіжає, бадьорить! Така дещиця, звичайно ж, не завадить вашій службі на благо фюрера і великої Німеччини! Хайль! – І викинув вгору праву руку з затиснутою в ній пляшкою.

Шмульке пожадливо зиркнув спочатку на пляшку, потім на Іржі.

– Гадаєш?

Іржі ствердно хитнув головою.

Німець, тяжко зітхнувши, знову звів очі до неба і звичним рухом сховав пляшку до кишені.

– А то хто з тобою? – кивнув він у бік Ірини, що потихеньку вела конячину по мосту і була вже майже на середині.

– Та хіба ж ви не знаєте моєї сестри? – здивовано вирячив очі Іржі.

– О, швестер! – ожив Шмульке. – Шейн! Ну-у… красива?

Вони обидва подивилися услід Ірині. Біля візка чалапала босими ногами – мов на ходулях – згорблена постать, голова якої була замотана линялою ганчіркою. Жінка якимось дерев'яним жестом піднімала віжки і стиха підганяла конячку, на що та, до речі, аж ніяк не реагувала.

Хлопець гірко зітхнув:

– Вона в нас той… – і покрутив пальцем біля скроні.

– А-а, ненормальна… – Очі німця знову стали олов'яними. – Гаразд, іди геть. – І поплентався під дерево, у затінку якого сиділо ще кілька солдатів.

Іржі полегшено зітхнув, витер спітніле чоло і попрямував до свого візка, коли раптом один із солдатів охорони ліниво підвівся і, все прискорюючи крок, пішов за візком.

«Ой господи, – жахнувся Іржі, – все пропало!»

Солдат тим часом наздогнав візок і саме заходив з того боку, де йшла Ірина. Але конячина, мабуть згадавши молоді роки, дзвінко заіржала і брикнула задньою ногою так, що німець ледве втримався на ногах.

Іржі пополотнів. А ті, хто сидів під деревом, покотилися зо сміху.

– Ганс, – покликав гер Шмульке солдата, готового вже випустити чергу в оцю стару шкапу, – іди сюди! Це сіно для коня нашого оберштурмбанфюрера. Не стріляй!…

Коли під'їжджали до містечка, Ірина змолилася:

– Можна вже зняти хустку? Жарко…

– Можна, – буркнув Іржі.

Вони подивилися один одному в очі і голосно розреготалися, повалившись горілиць на духмяне сіно.

Це був щирий і відчайдушний сміх, сміх людей, які щойно пережили небезпеку. І їм захотілося сказати одне одному щось добре, розкрити свої серця, які нещодавно сковував жах, а тепер заполонила радість.

– А ти молодець, Магдо, – відхекавшись, мовив хлопець. – Здорово зіграла! Я й сам не повірив, що за мить перед тим на візку поруч зі мною сиділа красуня…

Ірина хитро примружила очі:

– Кажеш, красуня?…

Витягнувши ноги і зручніше вмостившись на сіні, вона із задоволенням подумала, що все не так уже й погано, як їй здавалося вранці, і що їй, може, ще пощастить виконати завдання.

– Слухай, Іржі, а чому твоя конячина, як підійшов той німець, почала брикатися?

У відповідь хлопець пирснув:

– Розумієш, у неї спрацював умовний рефлекс. Один з цих йолопів якось сунув їй під хвоста запалену цигарку. От вона тепер як побачить їхню форму, так і починає брикатися!

І знову над долиною задзвенів веселий сміх.

– Запам'ятається мені цей міст, – витираючи сльози, сказала Ірина.

– Його у нас називають мостом для Гражини.

– Чому?

– Тут своя історія… Хочеш, розповім?

І під розмірений цокіт підківок по бруківці перших вуличок Склабіна він повідав Ірині трагічну, схожу на легенду бувальщину.

– Син місцевого священика Тодора Коваржа любив блукати гірськими стежками…

– Стривай-но, – перебила його Ірина. – Як ти сказав, Тодора Коваржа?

– Так, Коваржа… А що, тобі знайоме це прізвище? – хитро примружившись, перепитав Іржі.

– Та ні, продовжуй, – попросила його Ірина, а сама з хвилюванням подумала: «Невже збіг?… А якщо це той самий Коварж, що конче необхідний мені? Ні, таке буває тільки у казках».

– Так от, – вів далі Іржі. – Люди часто бачили його на високій скелі, де він чекав на схід сонця.

Але якось він зустрів на стрімкій стежині дівчину з гірського селища і покохав її, як можна покохати лише у дев'ятнадцять літ.

Для того щоб прийти на місцеве побачення, Гражині – так звали дівчину – доводилося спускатися в ущелину і переходити вбрід швидку річку, яка під час дощів перетворювалася на бурхливий потік. Тоді юнак вирішив збудувати міст, щоб його кохана без перешкод могла приходити до нього на побачення. Син священика вивчився і став добрим будівельником. Він мріяв звести мости для всіх закоханих, щоб вони через найстрашніші прірви і найглибші ріки йшли назустріч одне одному. Але свій перший міст він збудував тут, у цій прекрасній долині, для своєї Гражини. Після приходу німців містечко стало опорним пунктом, а міст зв'язав партизанів з гір і мешканців Склабіна, що допомагали їм. Одного разу дівчина йшла до мосту з черговим повідомленням для міських підпільників і… потрапила у засідку…

Я знав її, – помовчавши, додав Іржі. – Вона була дуже красива… чимось на тебе схожа.

Хлопець замовк, і тільки руки, стиснувши віжки, важко лежали на колінах і ледь здригалися, виказуючи його внутрішнє напруження.

«Гай-гай!» – сумно подумала Ірина. – А чи не свою часом історію розповів ти мені, друже?»

Ще до того, як візок зупинився біля невеличкого кафе під скромною вивіскою «Затишок», Ірина твердо вирішила, що хоча чудес на світі й не буває, зате бувають щасливі розвідники, до яких, – до речі, не без підстав, – вона відносила й себе. Ірина вже зрозуміла, що цілком випадково натрапила саме на тих, хто на неї чекає. За це говорив і випадок біля мосту, і особливо ця історія, з якої, між іншим, можна було зрозуміти, що в цих краях активно діє дружина Яношика, про яку вона дізналася ще вдома і до якої вона мала прибути, якби не катастрофа. Отже, все переконувало її, що вона може покластися на цього хлопця, звичайно, у межах розумного…

Те, що відбулося далі, відкинуло будь-які сумніви щодо неймовірності розвідницького щастя.

– Заходь, – шепнув їй на вухо юнак. – Тут усі свої… – І вже вголос додав: – Добридень, шановне товариство! – зробив загальний уклін. – Здрастуйте, хазяїне найзатишнішого «Затишку» на світі! – І шанобливо стягнув з голови перед господарем свій картузик.

У кафе було всього кілька чоловік. «Мабуть, постійні його відвідувачі», – подумала Ірина. По тому, як усі вони дружно і по-приятельськи відповіли на вітання Іржі, Ірина зрозуміла, що хлопця тут не тільки добре знають, а й люблять. Тільки хазяїн – кругленький, невеличкий на зріст чоловічок з пухлим ротиком і рожевими щічками, які надавали його обличчю дитячого виразу, – енергійно перетираючи склянки за високим шинквасом, пробурмотів:

– Уже й полудень, а тебе носить десь нечиста сила… Чого забарився?

– Не бійся його, – схилився до Ірини Іржі, допомагаючи їй сісти до столика, – то він так, для годиться… І чого ви, дядьку Палічку, на мене гримаєте? Краще подивіться, яку гостю я до вас привіз. Можна сказати, підібрав на дорозі!

Іржі сперся ліктями на шинквас і щось стиха почав говорити хазяїну. «Далеко зайшла… На мосту… Квітка ледь не підвела…» – тільки й змогла розібрати Ірина, яка лише зараз у цьому прохолодному приміщенні відчула, як стомилася і зголодніла. А дядько Палічек, слухаючи розповідь, раз по раз позирав спідлоба то на Ірину, то на хлопця.