«Здається, гусячі, – подумав Камо. – А де ж гуска? Ач, прикрила яєчка своїм пір’ям і пішла, мабуть, снідати…»

– Гадюка, гадюка! – раптом вигукнув Армен і з переляку позадкував: на нього з глибини заростей сердито блимало двоє гострих блискучих очей, широко розставлених на плоскій сірій голівці.

Підійшла Асмік, боязко глянула, але одразу ж засміялася:

– Та це ж качка… сидить на яєчках і не хоче вставати. Якось і я злякалась: крижавку, коли вона так сидить, легко можна за гадюку прийняти: тільки голова та шия і помітні… Відійди!

– Зажди, зроблю знімок. – І Армен спрямував на качине гніздо свій фотоапарат.

Качка не витримала і злетіла, відкривши гніздо, сплетене з моху і сухого листя. Асмік налічила в ньому одинадцять яєчок.

– Не зачіпайте гнізда, ходімо, – сказала вона. – Хай качка повернеться.

Відійшовши трохи вбік, діти почули за собою шум крил: це поверталася на своє гніздо качка.

– Чи не безжалісно ми робимо, Камо? – зупинилася Асмік.

– Ну, що ти!… Чому безжалісно? Все одно тут багато яєць знищать хижаки, а на фермі ми виведемо з них пташенят – значить, врятуємо їх, – заспокоїв дівчину Камо. – Врятуємо і випустимо назад в озеро, а частину приручимо.

– Друзі, нам треба щось поїсти, – запропонував Грикор.

– Правду кажучи, і я зголоднів, – признався Камо. – Але що ж ми їстимемо?

– Що? Шашлик із селезня, дику яєчню.

– «Дику»? – засміявся Армен. – Це діло, тільки в нас ні сковорідки, ні масла немає. Хіба що зваримо яєчка? Можна в тому відрі, яким вичерпували воду з човна.

– Але ж у нас і вогню нема…

– А очерет та отой вербовий кущ? – показала Асмік на кущ, який ріс посеред очерету. – Не згодяться вони для вогнища?

Грикор збігав до човна, приніс відерце і вбитого дідом селезня.

– А сірники, сіль, хліб? Де ми все це візьмемо? – розвів руками Камо.

– У хорошого пастуха все це повинно бути! – гордо відповів Грикор, знімаючи з-за плечей торбину. В ній і справді знайшлося все, що треба було.

Діти розклали вогнище з очерету, по обидва боки його встромили по веслу, з’єднали весла зрізаною з куща верби довгою лозиною і повісили на неї відерце.

– Давайте чаїні яєчка зваримо, – запропонував Грикор. – Оці… Гусячі і качині чіпати не треба – шкода.

– Тьху, – скривився Армен, – чаїні яєчка! Хіба їх можна їсти? Та вони ж погані…

– Чому погані? Я й воронячі їв, ще й скільки!

1 Грикор відклав убік кілька чаїних яєчок для себе. Потім він розпалив вогнище.

Сухий очерет запалахкотів, затріщав так, ніби почалася стрілянина з револьверів.

Поки вода грілася і варились яйця, Грикор швидко обсмалив качку на вогні, помив, посолив і, настромивши її на рожен, зроблений з вербової лозини, почав підсмажувати на вогні. Апетитний запах качиного шашлику сповнив повітря.

Грикор не витримав і, відірвавши у качки підсмажену ніжку, почав жадібно її уминати.

– Потерпи, Грикоре, давай спочатку за стіл сядемо, – докоряв йому Камо. – Армене, налий у відро холодної води – треба яєчка остудити, а я тим часом накрию стіл.

І Камо, наламавши очерету, влаштував з нього щось на зразок невеликого помосту, прикрив його сухим листям, а поверх розклав нарізаний скибками хліб і поставив баночку з сіллю.

– Ось і накрили стіл, Армене, давай яйця! – наказав він. – Грикоре, як твій шашлик?

Весняний день був тихий і лагідний, сонце – живодайне і ласкаве. Якась особлива радість охопила дітей в цьому чарівному куточку.

З великим апетитом вони з’їли і шашлик з качки, і яєчка. Охочіше за всіх їв, звичайно, Грикор, який серед своїх товаришів славився ненаситним апетитом.

Поснідавши, діти знову рушили на полювання за яєчками, веселими вигуками відзначаючи кожне знайдене ними гніздо.

Однак радість їхня тривала недовго.

Несподівано, здавалося, зовсім-зовсім поруч, за очеретяною стіною по той бік протоки, розляглося знову знайоме страшне ревіння.

Асмік випустила з подолу зібрані яєчка, а Грикор з переляку поспішив до човна.

Камо похмуро глянув на очерет.

– Вернімося, – запропонував Грикор.

– Ні, пливімо туди, – сердито сказав Камо і взявся за весла.

ТАЄМНИЧЕ ОЗЕРО

– Нам далі пливти нікуди. По карті це останній басейн, – сказав Армен. – Далі – рівнина, вкрита очеретом, а ще далі – торфовище Басаргечара.

– Як – останній? Хіба ви не чуєте, як птахи перелітають через очерет і сідають на тому боці?… – вигукнула Асмік. – І який пташиний галас! Як кричать там птахи!… Значить, і там є вода!

– Ану, давайте розберемося. Скільки, по-вашому, квадратних кілометрів у пройдених нами сьогодні басейнах? – запитав Камо.

– Зажди, ось я полічу, – нахмурив чоло Армен. – Приблизно чотири квадратних кілометри.

– А в районній карті скільки? Не пам’ятаєш?

– Шість квадратних кілометрів.

– Ось воно що… – задумано сказав Камо. – Очевидно, за цією очеретяною стіною є ще озеро. Таємниче озеро.

– Як же туди потрапити? Тут болото і такий густий очерет, що не доберешся, – розвів руками Армен.

– До нас тут, мабуть, ніхто не бував!… Цікаво, що за цією стіною? Може, там водяться які-небудь дивовижні тварини? – хвилювалася Асмік.

– Або водяні духи, про які розповідав дід Асатур, – засміявся Грикор.

«Болт… бо-олт… болт!…» – загриміло по той бік очеретяної стіни.

Тепер не могло бути сумнівів: таємниця схована там!

На човні пройти далі було неможливо. Камо вирішив продертися крізь стіну очерету сам. Вести за собою товаришів у це небезпечне, незнайоме місце він не хотів. Йому і самому було боязко, але жагуче бажання розкрити таємницю озера перемогло в ньому страх.

Взяти в Армена фотоапарат і виплигнути з човна на купину було для Камо справою однієї хвилини.

– Я швидко повернуся, – сказав він товаришам і, глянувши на Асмік, то завмерла від страху, посміхнувся їй і зник у очеретах.

Всі притихли і з жахом дивилися йому вслід.

Із завмиранням серця прислухалася Асмік до того, як тріщить очерет, і, стежачи за його верхівками, що хиталися, вгадувала, куди пролягав шлях Камо.

***

Під ногами у Камо хлюпала вода, і, щоб не загрузнути, він спочатку легко перестрибував з купини на купину. Але води дедалі ставало більше. Не можна було зупинитися і на хвилину – ось-ось провалишся. І Камо ступав по очерету, нагинаючи його цілими снопами і укладаючи собі під ноги. Це, звичайно, затримувало його просування.

Плескіт води та крики птахів наближалися, і Камо хотів швидше дійти, швидше довідатись, що там…

Йому набридло нагинати і складати очерет. Може, вдасться пройти крізь нього й так? Камо спробував обійтись без містків, але ноги його одразу ж увійшли по коліна у воду і вперлися в сплетене коріння: ніби він був у кошику, наполовину спущеному у воду.

«А що, – подумав він, – коли тут де-небудь є дірка, в цьому кошику? Я одразу ж піду на дно… Треба вибратися на острівець…»

Враз Камо почув зовсім близько самовдоволене гелготання дикого гусака. Хлопець розсунув очерет, і перед його очима в пишній молодій зелені, у всій своїй невимовній красі блиснуло озеро.

– Скільки ж тут гнізд! Це справжнє пташине царство! – вигукнув з запалом Камо.

Наламавши очерету і склавши його собі під ноги, він став на нього і, обернувшись, пронизливо закричав:

– Гей, Армене, Грикоре!… До мене, гей!… Нове озеро знайшов!

Серце Камо сповнилось радістю. Він не міг відвести здивованих очей од виблискуючого на сонці водяного дзеркала. Птахи ралили його спокійну поверхню: качки червонопері, червоноголові, лиски, що відливали чорним оксамитом, сірі водяні перепілочки, зеленоголові селезні, білі і сірі чаплі, які непорушно завмерли на своїх довгих, схожих на палиці ногах…

Камо побачив великих білих птахів з рожевуватими крилами і дуже довгими червоними ногами.