– Слухай, Євгене, я докладно розпитав Римму, як сидів Шейченко, – Бухов несподівано скупо усміхнувся. – Сидів, мов на спортивному коні, лише ліва нога спущена в коридор, і лівою рукою тримався за стіну над головою. Підвіконня там широке. Скинути людину нелегко в такому положенні. Переконався: сьогодні сам сидів на підвіконні, правда, на другому поверсі.

– І тебе ніхто не бачив з вулиці?

– А я експериментував у кабінеті помічника з вікнами у двір.

Молодець Денис. А він не здогадався спробувати. Євген уявив Шейченка: ліва нога над батареєю опалення, ліва рука піднята над головою… Стривай, саме на лівому боці сорочки чорна смуга і на тому місці на тілі садно…

– Ти зараз Євгене, міркував над чорною смугою.

– Вгадав. А звідки вона взялася?

– Досі загадка, – розвів руками Бухов. – На шляху від рогу будинку до підвіконня ніде ніякої сажі, щоб забруднитись.

– Знаєш, Денисе, у мене іноді з являється дивне почуття: ніби ми займаємось не нещасним випадком, а прискіпливо шукаємо доказів убивства. Чого б це? – стенув плечима Євген. – Мовби шиємо справу білими нитками.

– Бо тобі шкода Віталія, напівсироти, його матері, і раптом починають спливати різні підозрілі факти й непривабливі вчинки загиблого, – пояснив слідчий. – Звичайно, підтвердити, що стався нещасний випадок, неважко. Втім, навіть коли б не було чорної смуги і золотого імперіала, залишилося б запитання: чому Шейченко опинився в чужому будинку? І з’явилася б Римма Полякова, й потяглася б ниточка…

Тополюк не заперечив. Бухов точно визначив причину його сумнівів. Вони багато гарного чули про Віталія і його друзів. І несподівано під час розслідування за зовнішніми ознаками нещасного випадку проглянув злочин, а образ небіжчика, двох його однокласників тьмянішав… Гірко. їм лише по сімнадцять років. Євген задивився у розчинене вікно. У гіллі каштана, серед молодого листя, безжурно стрибали і цвірінькали горобці. Гадав, чи не поламається їхня робоча версія. Досвід підказував: змін і доповнень у наступні дні не бракуватиме.

– Тепер, Денисе, нам залишилося відповісти на кілька головних запитань. І тоді, можливо, справі кінець.

– На які саме? – слідчий потягся до стола й взяв з-під паперів золоту брошку-вітрильник, помилувався нею. – Ну-ну, я слухаю.

– Де взяв імперіал Шейх? Хто Кривий і Сивий? Останніх слід розшукати, – додав Євген.

– Стержневі питання і взаємопов’язані. Кривий, мабуть, місцевий: добре знає житловий масив, – вголос міркував Бухов. – А от Сивий… Насторожує, що він не з’являвся в залі кафе. Чому? Зайва обережність: не потрапляти на очі друзям Шейченка?

– Мабуть… – Тополюк поглядав на брошку, сяючу в пальцях Дениса. Справжній мистецький витвір: маленький, стрімкий люгер під трьома рейковими вітрилами.

– Вилучив у Римми?

– Вона боїться тримати її вдома, щоб не знайшли батьки. Коштовна річ.

Йому теж закортіло взяти брошку в руки.

– Дай погляну.

Легенька – грамів чотири золота. На зворотному боці защіпка. Євген придивився до вітрил.

– Де твоя лупа?

– А що там? – нахилився до нього слідчий.

Під лупою на кожному вітрилі оперуповноважений виразно побачив вирізблені чимось гострим три літери – В, І і Т. Денис й собі подивився.

– «ВІТ», – прочитав. – Хм, а я не помітив. Маєш гострий зір.

– Напевне, скорочено «Віталій», – сказав Тополюк.

– Другий, за імперіалом, речовий доказ, – зауважив Бухов. – Ще й з автографом.

– Ось ознайомся, – слідчий подав Тополюку грубу теку. – Пам’ятаєш, я казав, що прізвище Біронський мені наче знайоме?

– Казав.

На теці напис: «Про золоті зливки». Євген почав гортати сторінки. її суть: двоє молодиків з вищою освітою – інженер і хімік – скуповували позолочені корпуси годинників і виплавляли з них коштовний метал. Здавалося б, якісь міліграми… Однак, буваючи у відрядженнях в різних містах, вони придбали велику кількість корпусів і виплавили таким чином близько кілограма золота, продали його спекулянтам і махінаторам.

– Читай, де закладки, – порадив Євгенові Денис, щоб Тополюк не гаяв дарма часу.

«З протоколу допиту Кастрафіна В.А.

СЛІДЧИЙ. Скільки ви особисто скупили корпусів?

КАСТРАФІН. Я не лічив.

СЛІДЧИЙ. Чий це блокнот?

КАСТРАФІН. Мій.

СЛІДЧИЙ. Ось у ньому записи: Київ – 93, Львів – 105, Одеса – 201, Запоріжжя – 88. Продовжувати?

КАСТРАФІН. Не треба. Я скупив їх близько семисот штук. Записи робив для звіту.

СЛІДЧИЙ. У кого скуповували?

КАСТРАФІН. У майстрів-годинникарів.

СЛІДЧИЙ. Як же ви їм пояснювали свою покупку?

КАСТРАФІН. Хочу, мовляв, обновити годинники дружині, собі, матері, батькові, тещі.

СЛІДЧИЙ. А в нашому місті у кого ви купляли?

КАСТРАФІН. У всіх майстернях.

СЛІДЧИЙ. Назвіть їх.

КАСТРАФІН. У побуткомбінатівських на площах Перемоги, Гагаріна і Леніна, на автобусному, залізничному і авіавокзалах, при готелях «Поділля», «Південний», «Жовтневий», магазині «Сувенір» і центральному універмазі».

Під другою закладкою у справі знаходився такий документ:

«Слідчому прокуратури тов. Сластіну С.Д.

В січні 1982 року до мене під час роботи звернувся незнайомий чоловік з проханням продати 15 позолочених корпусів для оновлення годинників членам своєї сім’ї і родичам. Нічого не підозрюючи поганого і протизаконного, я відпустив йому 15 позолочених корпусів. Більше той чоловік ніколи до мене не звертався з подібним проханням, і я ніде його не зустрічав.

Біронський С.А., майстер-годинникар

центрального універмагу.

27 березня 1983 року».

Біронський! Батько Ігоря! Чудасія. Гарна пам’ять у Бухова! Минуло ж два роки… Євгенову увагу привернув наступний аркуш:

«Протокол свідчення гр. Біронського С.А.»

СЛІДЧИЙ. Станіславе Андрійовичу, від вас Кастрафін отримав 15 позолочених корпусів.

БІРОНСЬКИЙ. Так, я про це написав.

СЛІДЧИЙ. А як ви їх оформили документально?

БІРОНСЬКИЙ. Розумієте… е-е… виписав квитанції.

СЛІДЧИЙ. На різних вигаданих осіб? Ну-ну, ви не соромтесь, кажіть. Адже ми все знаємо.

БІРОНСЬКИЙ. На різних і вигаданих.

СЛІДЧИЙ. І взяли гроші з Кастрафіна ще й за нібито виконану вами роботу по заміні корпусів?

БІРОНСЬКИЙ. Взяв. У мене ж план.

СЛІДЧИЙ. Однак ми не знайшли квитанцій. Де ж вони?

БІРОНСЬКИИ. Напевно, загубились. Я добре пам’ятаю, як виписував. Ні, це неможливо! Ви не думайте, я не привласнив гроші. Боже борони. Клянуся вам, ніколи й копійки…»

Тополюк згорнув справу.

– Зрозумів, Євгене? – промовисто запитав Денис.

– Ясно, як по дню. І чим відбувся Біронський?

– Переляком, позбавленням премії за місяць і обговоренням його вчинку на профспілкових зборах. Він виконував план, – іронічно закінчив Бухов.

– План власної кишені, – докинув Тополюк.

– Еге. Тепер про Біронську, – Денис постукав пальцями по столі. – Мати Ігоря за останні сім років поміняла п’ять місць роботи. В тих магазинах, звідки вона розраховувалась, завжди виявляли нестачу. Як ведеться, суму розкидали на всіх працівників, і Біронська вносила свою частку, а невдовзі подавала заяву…

– Цікава сімейка. Ти добряче сьогодні попрацював. А що за люди батьки Аркадія Апостолова?

– Про них у мене ніякої інформації. В суботу й неділю завод не працює. До речі, золоті імперіали досі не проходили в жодній справі. Дуже рідкісні, наче луїдори.

– Тим дивніше. Звідки він у Шейха?

Вони ще з півгодини обмірковували здобуті відомості й факти. Нещасний випадок уже обріс ними, ніби грудка снігу, пущена з гори. Куди заведе їх розслідування?

– Не забудь, завтра до матері Віталія, – нагадав наприкінці Бухов.

Євген незчувся, як заснув: напікшись на сонці, поволі поринув у благодатний спокій. Нічого не снилося. Прокинувся від прохолодних крапель, що падали йому на груди. Поруч стояв Бухов з кволою посмішкою, в синій сорочці й темно-сірих штанах. З його правої руки скрапувала вода. Євген глипнув на годинник- 18.50, звівся. Як одна мить пролетіло тридцять хвилин.