– Ні, Майє Борисівно, – вимушено посміхнувся Бухов. – Ви знаєте прізвиська ваших старшокласників?

– Прізвиська?! – здивувалася директорка. – Вони є не лише в учнів, а й навіть у нас, педагогів, майже у кожного. І нічого не поробиш, чіпкий пережиток минулого.

– А все ж ви назвіть нам прізвиська старшокласників, – попросив Тополюк.

– Хм… – директорка явно подумала, що вони займаються дурницями, тому неохоче почала називати, загинаючи пальці: – Слон, Борсук, Пень, Апостол, Сірий, Шайба, Кіт, Бірон, Тюлька, Шейх, Мазун… – У неї не вистачило пальців на руках. – Всі вони здебільшого вигадані від їхніх прізвищ.

Коли Євген почув «Шейх», ледве не скочив на ноги. А Бухов тільки повів бровою і скоса зиркнув на Тополюка. Отже, Шейх – старшокласник! Вони натрапили на його слід. Перший крок у розслідуванні зроблено: невідомий став відомим. Спасибі Ользі Кирилівні – сусідці Римми Полякової.

– Виразні прізвиська, – не приховав свого задоволення Денис. – Навіть Шейх…

– А насправді – Шейченко Віталій з 10 «в» класу, спортивна слава нашої школи, – з гордістю сказала директорка.

– Яким же видом спорту він займається? – запитав Тополюк.

– Боротьбою дзюдо. І гарно вчиться, бере участь у художній самодіяльності, добре працював у колгоспі на цукрових буряках, в садку, нагороджений грамотами, вихований юнак, – повідомила Майя Борисівна, пишаючись учнем.

– Хто його батьки?

– Наскільки пам’ятаю, у нього тільки мати.

– А де батько?

– Помер чи покинув…

Євген все побоювався, щоб слідчий не показав директорці фотокартку з небіжчика. Краще б їй того не бачити. Але їм треба було впевнитись, що загиблий – Шейченко Віталій.

– Глянути б на нього, – сказав Денис.

Майя Борисівна підозріло глипнула на них.

– Невже він щось скоїв? – в її голосі зазвучали недовірливі нотки.

– Наче нічого, – відповів Бухов. – У вас нема його фото?

Директорка якусь мить сиділа нерухомо, мовби поринула у роздуми. Вони не квапили її з відповіддю.

– Є, у мене є альбом, – схопилася, простягла руку до книжкової шафи, відчинила дверцята, взяла великий червоний альбом. – Тут шкільна спартакіада…

Тополюк і Бухов звелись і підійшли до неї, нахилилися над альбомом. На фотокартці міцної будови хлопець у майці, не чубатий, з кубком у руках. Він. Отже, за годину встановили прізвище загиблого. Залишилося дізнатися: звідки у нього золота монета, від чого чорна смуга на сорочці і, головне, чи справді стався нещасний випадок.

– Дозвольте взяти це фото? – директорка кивнула, і слідчий обережно вийняв його. – А де він живе?

– Недалеко звідси – за школою, біля дубового гаю, – пригнічено мовила Майя Борисівна. – Точної адреси у мене нема. Вона у класного керівника. Що ж він скоїв?

– Розбився.

– Як?! На чому?!

– Упав і…

– Дуже покалічився?

– На смерть.

– Боже… – зблідла директорка. – На смерть… На… на машині? велосипеді чи?…

– Випав з вікна, – Бухов не дивився на неї. – Нам би зустрітися з його класним керівником.

– Хвилиночку… – Майя Борисівна тремтячою рукою налила з графина води у склянку, поволі надпила, передихнула, заплющивши очі. – Яка втрата… окраса школи… Це ж треба… допомогти його матері, організувати похорон…

– Його мати ще нічого не знає.

– Горе, ой горе… – директорка встала. – Я зараз пришлю класного керівника – Морохову Аллу Остапівну.

Полишила кабінет. Бухов і Тополюк кілька хвилин помовчали, пригнічені переживанням Майї Борисівни. Як їм дасться зустріч з матір’ю Віталія?

– Ти звернув увагу, Денисе, на характеристику Шейха? – порушив мовчання оперуповноважений.

– Еге, порядний хлопець, – задумливо відповів слідчий. – Але де він узяв імперіал? І передсмертне «кривий»…

– Одначе факт: кривого бачили жінки.

До кабінету несміливо увійшла висока, струнка жінка років тридцяти, одягнута в синій трикотажний костюм і білу блузку, русоволоса. На видовженому обличчі застиг вираз розгубленості, сірі очі волого блищали.

– Я Морохова, класна керівниця, – тихо сказала.

– Сідайте, Алло Остапівно, – приязно запросив слідчий. Почекав, поки влаштувалася поряд з ними за приставним столом, і вибачливо продовжив: – З важкою звісткою ми завітали до вас, але така наша робота.

– Я розумію, – і Морохова прикусила губу, щоб не заплакати.

– З якого класу ви ведете 10 «в»?

– З восьмого.

– І Віталія?

– І його.

– Три роки… – Бухов замислився і спроквола запитав: – Що він за людина? Як вчився, характер? З ким товаришував? Як поводився?

– Людина… – класний керівник задивилась у вікно. – Він лише формувався як людина. Вчився добре, на уроках сидів тихо, не сперечався з вчителями, урівноважений, слухняний, не курив, брав участь у шкільних заходах – на вечорах, малював карикатури в нашому «Крокодилі», у колгоспі під час трудового десанту працював краще за деяких. Знаєте, Віталій навіть приборкував класного бешкетника Мазуницю: зиркне на нього – і той відразу переставав, як кажуть діти, «виступати». Його поважали в класі, юнаки наслідували Віталія – старалися перейняти його ходу, жести, вимову.

Пролунав дзвінок на перерву, і Морохова замовкла. За мить школа сповнилася приглушеними голосами і гулом, які долинали крізь оббиті дерматином двері. Вчителька прислухалася.

– Це ж скоро випускні екзамени, бал… Аж не віриться, що на ньому не буде… – і вона поспішно витягла з рукава хустинку, притулила до очей. – Вибачте, не можу… стриматись…

– Ми розуміємо, – співчутливо сказав Тополюк.

– То Шейченко був лідером у класі? – запитав Бухов.

– Ні, але його вплив… непомітний, ніби він соромився чи не хотів верховодити, – пояснила Морохова. – Признатись, я почувалася спокійною, коли Віталій в класі.

– А він часто пропускав уроки? – поцікавився Тополюк.

– Не часто, але траплялося: виїздив на змагання або на тренувальні збори.

– Хто його батьки?

– Мати – телефоністка на міжміській станції, а батька нема – помер. Віталій одинак, його мати завжди відвідує батьківські збори, допомагає ремонтувати школу, – розповідала класна керівниця сумним голосом. – Лагідна жінка… Як вона переживе?…

– З ким дружив Шейченко? – підключився до розпитування Бухов.

– Є Біронським Ігорем і Апостоловим Аркадієм. Нерозлучна трійця, всі займаються боротьбою дзюдо, але це не впливає на їхнє навчання, навпаки: Аркадій та Ігор теж вчаться добре і поводяться пристойно. Коли б так усі… – Морохова зітхнула. – Хлопчики одягаються однаково і стрижуться коротко – не запускають патли.

Їй нелегко давалася розмова. Звичайно, за три роки вона звикла до Віталія й тепер ніяк не уявляла собі, що вже завтра не побачить його за партою, не викличе його до дошки, не почує голосу… Чужі діти для вчителів з часом ставали рідними.

– Алло Остапівно, покажіть нам Біронського і Апостолова, – Тополюк присунув до неї альбом. – Знайдіть їх.

Вчителька погортала альбом.

– Ось Ігор, а це – Аркадій, – показала і звела брови. – А де?…

– Ми взяли карточку Віталія, – заспокоїв її Бухов.

– І ці візьмемо, – сказав Тополюк.

Біронський – буцматий, плечистий, круглочолий, як усі важковаговики. Апостолов щуплявий, але м’язистий. І в обох короткі зачіски, обидва зодягнуті в борцівські куртки.

– А хто їхні батьки? – поцікавився слідчий.

– Батько Біронського майстер-годинникар, мати – продавець. У Апостолова – обоє інженери.

– У вас є серед старшокласників Кривий?

– Такого прізвища нема.

– А щоб кульгав?

– Теж нема.

– Алло Остапівно, а трійця не кривдила своїх однокласників? Юнаки при силі, знання прийомів боротьби… – сказав Тополюк.

– Прийоми показували, якось навіть демонстрували на вечорі, – Морохова мить завагалася і продовжила: – Правда, на один шкільний вогник з’явилися не наші учні, почали бешкетувати. їх вивели Віталій, Ігор і Аркадій, але бійки не зчинили.

І не могли зчинити, подумав Євген, оскільки тим, напевне, була відома трійця, а з дзюдоїстами краще не заводитись.