Критично міркував Біронський. Видно, у печінках сиділи роки.

– У якій сьогодні сорочці був Віталій?

– У білій.

– Замащена десь чи ні?

– Чиста. Він охайний і любив білі сорочки.

Євген звернув увагу, що Ігор сказав про Віталія у минулому часі. Чи помітив Бухов? Обличчя у Дениса незворушне, навіть пісне, ніби йому надокучила розмова з юнаком.

– Скажи, Ігоре, у Віталія є вороги? – запитав слідчий. – Може, він когось образив? Адже між хлопцями трапляються сутички, непорозуміння.

– Вороги?! У Віталія?! – щиро здивувався Ігор, його блакитні очі відверто дивилися на присутніх. – Сутички тільки на татамі. І хіба стане ворогом переможений в чесній боротьбі? Це ж спорт: хто дужчий, спритніший, той і переміг.

– Вірно, – Євгенові сподобалась його відповідь, і взагалі він симпатичний, цей кругловидий юнак з рудим пушком на верхній губі. – Ви у кого тренуєтесь?

– У Кондрука Василя Львовича.

– Значить, Ігоре, ви не йшли разом зі школи? – знову повернувся до першого запитання Бухов. Юнак заперечно похитав головою. – А чий он другий «дипломат»?

Ігор здивовано глянув на «дипломат», наче досі його не бачив.

– А справді, Ігорок, чий? – запитав батько.

– Він… я… – і юнак відвернувся до вікна, кусаючи губи.

– Подай-но мені його, – попрохав Бухов. – Дозволиш подивитись?

Ігор неохоче нахилився, подав, уникаючи їхніх поглядів. Денис клацнув замками, розкрив – підручники, зошити. На внутрішньому боці кришки намальований зеленим фломастером невеликий знак R і ламана блискавка червоним. Ось чия робота – ті знаки! Отакої! Не чекали. На щоденнику підпис: «…учня 10 «в» класу середньої школи № 37 Шейченка Віталія Семеновича». Бухов погортав – п’ятірки, четвірки і зрідка трійки. Жодного запису – зауваження класного керівника. Щотижня підписаний матір’ю. Ось і останній день: з фізики – п’ять, з історії – чотири.

– То як до тебе потрапив Віталіїв «дипломат»? – глузливо прискалив праве око слідчий.

– Невже ти збрехав, Ігорок?! – вражено витріщився на сина Біронський. – І кому! Я… я нічого не розумію. Чому цікавляться товариші Віталієм і Аркадієм? Що вони накоїли?

– Заспокойся, нічого не накоїли, – промимрив Ігор. – А «дипломат» дав мені Віталій. Збирався кудись іти, і він йому заважав.

– І ти не знаєш куди? – вихопилось у Тополюка.

– Не знаю.

– Дивно: друзі, а мали таємниці один від одного, – іронічно зауважив Бухов.

Ігор похнюплено мовчав. Євген йому не вірив. З якої причини хлопець не зізнавався, куди пішов Віталій після уроків? Чи йому було щось відомо про золотий імперіал?

– Розшифруй нам значення цього знаку, – Бухов розвернув «дипломата» до Ігоря і тицьнув пальцем в букву R.

– Гм, – звів брови Ігор. – Просто Віталій любив його малювати. Вигадав собі і малював без будь-якого значення.

– І в твоєму під’їзді намалював?

– Хіба? А я й не помітив.

– А на ваших партах?

– То Віталія робота, – роздратовано визнав Ігор. – Віталія!

– А тепер відкрий свого «дипломата», – попрохав слідчий.

Ігор не поворухнувся, ніби зверталися не до нього. На вилицях напнулися жовна, ніздрі гнівно роздувались.

– Ти чого, Ігорок? – стурбовано мовив батько. – Покажи, якщо товариші просять.

– Сам показуй!

Біронський-старший, знітившись, взяв другий «дипломат», відчинив. На його кришці той же знак. Станіслав Андрійович нахилився – розглядав… Насупився.

– Неприємний, – зазначив. – Блискавка нагадує горезвісну гестапівську емблему. Не схоже, щоб таким захоплювався Віталій. Га, Ігорок? Ти не помиляєшся? Часом не Мазун понамальовував?

Ігор презирливо скривив губи. Слідчий видобув з кишені фотокартку, подав Станіславу Андрійовичу.

– Подивіться. Впізнаєте?

Біронський-батько глянув на неї – Віталій на бетонному дашку під’їзду, – і відсахнувся, бліднучи.

– Господи… – заплющив очі, і фотокартка затремтіла в його руках. – Коли ж це?… Нещасний випадок?

Бухов передав знімок Ігорю. Юнак з острахом кинув погляд на фото, і його кругле обличчя зсудомилося. Натужно ковтав слину, мов стисло горло.

– Що тепер скажеш?

– Я… я нічого не знаю. Я відразу після уроків пішов додому, – пробелькотів Ігор і квапливо тицьнув фото слідчому в руку.

– Так, розмови у нас не вийшло, – із смутком у голосі сказав, підводячись, Денис.

Біронський кинувся до сина й вхопив його обома руками за плечі, затермосив, щуплявий і непоказний, вчепився, наче хлопчак в грубий стовбур дерева.

– Ти… ти… щось приховуєш… – задихався від безпорадності й безсилля. – Знаєш, а мовчиш. Що він зробив? Чому міліція ним цікавиться? З ким ти зв’язався? Щоб його ноги в нашій хаті!…

Син дивився зацькованими очима. Батько вважав Шейченка живим. Нехай. Бухов і Тополюк залишили квартиру № 20 з неприємним осадом на серці.

Сонце вже зарум’янилось і зависло над гаєм. За годину на місто впаде вечір. До сутінків вони ще встигнуть побалакати з Аркадієм Апостоловим. Будинок № 26, де він мешкає, поруч.

– Як тобі Ігор? – спитав Бухов, коли вони спускалися з ганку. – Гарне справив враження?

– Нещира людина, і з батьком грубий.

Тополюка прикро вразили «стариган», зневажливі погляди хлопця. Сам він ріс з матір’ю – батько, дільничний інспектор, загинув у сутичці з бандитами, і Євгена досі обіймав жаль, коли згадував його. Довго заздрив дітям, що мали батьків. Якось навіть нишком від матері плакав, повернувшись увечері з ігрищ, бо за Васьком приїхав тато на велосипеді, посадив товариша на раму…

– Нелегко їм з Ігорем. Ох і лобуряка, – покрутив Денис головою. – Батько поруч з ним наче підліток.

– На його столі ні підручника, ні зошита, – згадав Євген. – Навіть не відкривав «дипломата».

– Йому не до уроків, – розважливо сказав Бухов. – Він лежав і думав… Чи справді Ігор не знав про імперіал і куди пішов Шейх? Не знав про нещасний випадок?

– Гм, не знав, куди повіявся друг? А щоб не похвалитися імперіалом… – знизав Тополюк плечима.

На цьому їхня розмова обірвалась. Вони ступили в під’їзд будинку № 26. Євген придивлявся до стін, підіймаючись сходами за Буховим. Денис раніше за нього побачив – тицьнув пальцем у знак, намальований на стіні, – R, пронизане ламаною блискавкою. Якщо порівняти з виведеними на партах у класі і в під’їздах, в «дипломатах» Віталія і Ігоря, знак – робота однієї людини. Чи дійсно їх писав тільки Шейх?

Квартира Апостолових на четвертому поверсі. Двері теж оббиті дерматином, з оглядовим вічком, але без візерунків із головок цвяхів, як у Біронських. Що за ними чекало на них? Аркадієва нещирість? У сусідів навпроти плакала дитина. А за дверима Апостолових – тиша. Слідчий подзвонив.

– Заходь, я не зачиняла, – глухо долинув жіночий голос.

Вони здивовано перезирнулись, бо запрошення явно адресувалося не їм, і вийшли у напівтемний, вузький коридор. Обдало смачними пахощами свіжоспеченого здобного тіста. Євген побачив біля стола у кухні невисоку біляву жінку в картатому фартушку. Вона зосереджено розкачувала) тісто. Її повні руки в борошні, і на лівій мочці вуха біла плямка, напевне, лапнула пальцями. Пахло прянощами – корицею, ваніллю.

– Щось ти швидко повернувся, – мовила жінка. – Наче літаком злітав. Га, Аркашо?

– Кх, – кашлянув Бухов, привертаючи її увагу.

Жінка, очевидно, мати Аркадія Апостолова, насторожено визирнула в коридор, зачувши чужий голос. Тополюк і Бухов зніяковіло привіталися з нею.

– А я думала – повернувся Аркадій. Поніс відро із сміттям, – усміхнулася вона. – Адже ви до нього? Мабуть, теж займаєтесь боротьбою дзюдо?

– І до Аркадія, і до вас, – відповів слідчий.

– Ми не проти поїздок Аркадія на змагання, – легко відгукнулась на розмову мати. – Вчиться він добре і поводиться славно. А спорт – це здоров’я. Боротьба зробила його дужим і впевненим. Він ріс кволим хлопчиком, його часто зобижали ровесники. А тепер не чіпають – бояться.

Апостолова відверто пишалася сином. І мала на те підстави: заняття спортом справді багатьом дає міцне здоров’я й силу. Тому Євген добре розумів радість матері, у якої на очах змужнів син.